“Найбільший ворог сховається там, де ви найменше будете його шукати”, – Юлій Цезар, 75 р. до н.е.
“Війни не можна уникнути, її можна лише відтермінувати до вигоди вашого ворога”, – Нікколо Макіавеллі, 1502 р.

Револьвер - Гай Річі

Дисклеймер: тут міститься багато цитат з фільмів «Бійцівський Клуб» та «Револьвер», тому виглядатиме це наче одна думка висловлюється різними словами, але я вважав це кращим для викладення думок, адже ці два фільми і надихнули мене до написання цього есе. До тебе ж, дорогий читачу, в мене буде одне прохання: віднестись до тексту з відкритістю душі і розуму, так неначе я є твій внутрішній голос, хоч і говоритиму я до тебе ззовні. Саме так, я вважаю, тобі буде найкраще зрозуміло те, що я намагався сказати.

Стереотип — це сформоване та закріплене ставлення до подій що відбуваються, дій, вчинків і т.д. Звичка — це особлива форма поведінки людини, яка виявляється у схильності до повторення однотипних дій у подібних ситуаціях. Ці дві речі всередині нас допомагають нам у виживанні, спрощують нашу діяльність, економлять наш час і сили.
Дорогий читачу, проте я хочу розповісти про іншу сторону цих речей і для зручності давай обидва назвемо звичками. Перше ж є звичкою думати в певний спосіб, а друге — звичкою діяти. Ми могли б назвати їх стереотипами чи поведінковими установками, але це для нас не робить великої різниці. Лиш будемо мати на увазі, що в цій розмові ми говоритимемо і про стереотипи, і про звички. Ті що стосуються і наших дій, і наших думок. Ми поговоримо навіть про дещо більше ніж дрібні звички — про звичку самосприйняття.
Уявимо собі народження дитини. Ось вона — жива істота, яка спостерігає за світом, пильно вивчає його. Чи думає вона? Безумовно вона спілкується з оточуючими її людьми, з навколишнім середовищем, можливо це спілкування ще не настільки розвинуте, але чи думає вона? А ти пам’ятаєш свою першу думку? Чого дитина навчається перш за все: вона вивчає мову чи здобуває вміння думати? Що якщо батьки не говорять з дитиною, вона не буде думати? Я так не вважаю, думати дитина починає з свого народження, проте вона не має можливості цього виразити. Пізніше вона навчається говорити і вже може виразити свої думки. Ти можеш пам’ятати ці складнощі коли вивчаєш нову невідому мову і ще не можеш нічого сформулювати, хоч і розумієш дещо з того, що говорять тобі. Ти вчишся розуміти швидше, ніж вчишся висловлювати. До чого я веду? Я хочу показати тобі, дорогий читачу одну річ: те що ми звикли вважати думками, тобто мимовільні фрази що пролітають в нашій свідомості, насправді з’являються пізніше ніж з’являємось ми. Я говорю саме про словесно виражені думки, а не про сам процес мислення. Тому думки є чимось зовнішнім відносно нас, вони приходять до нас і починають жити поряд з нами. Думки в нашій свідомості звучать голосом, цей голос ми вперше чуємо коли висловлюємо комусь свою думку. Це і є наш голос. Чи радше краще не стверджувати, а запитати: чи є це мій голос? Що якщо ми були б з народження німі? Швидше за все ми отримали б цей голос, сформувавши його з якогось голосу, що ми почули десь ззовні. Адже якщо ти німий, то неможливо почути свій справжній голос, не можна впевнено знати як він звучить. Отже, в мені є думки, які не є мною, а також голос що їх висловлює, який також не є мною. На перший погляд в цьому не може бути приховано жодної небезпеки, але ми ще не дістались найцікавішого.
Що стосується тіла, або як ми звикли називати, “нашого тіла”. Пропоную на деякий час залишити образ дитини, а замість цього уявимо собі гравця в комп’ютерну гру. Він захопився грою, захоплення таке сильне, що він починає жити життям персонажа. Коли персонаж переживає потрясіння, те саме відчуває і гравець. Він може настільки захопитись, що буде відчувати біль. Біль ця може бути віддзеркалитись в його свідомості, як фізична біль. В кожної людини хоч раз в житті повинен був трапитись випадок, коли вона переживала чийсь фізичний біль неначе як свій. В тебе таке було, дорогий читачу? А уяви собі ситуацію: що якщо гравець забуде справжній світ? В наш час лише питання часу, коли комп’ютерна техніка вийде на той рівень, щоб мати змогу передавати і фізичні відчуття. Свідомість гравця може застрягти у віртуальній реальності і буде жити там. Якщо він перестане відчувати реальність, в якій він живе, та втратить пам’ять про неї, то ніщо не заважатиме йому поринути у віртуальну реальність, від чого ця віртуальна реальність стане реальністю його життя, а персонаж стане його новим тілом. Саме таку ситуацію і нагадує мені ситуація в якій перебуваємо ми з тобою, дорогий читачу. Я, наприклад, ледве можу пригадати уривки з свого чотирирічного віку, не говорячи вже про те, щоб згадати про своє народження. А тим паче про те, що було до моєї появи на світ. Ніхто не може тобі сказати і пояснити напевне, а лиш висловити твердження які тобі лишається приймати на віру. І в момент, коли тіло гравця, що сидить за своєю ігровою платформою, помирає, то свідомість не зауважує смерть, вона просто зникає. А ти можеш бути певним що саме те тіло, яке ти називаєш “моє тіло” підтримує твою свідомість? Гравець, який забув реальність в якій живе, вважатиме віртуальну реальність справжньою. Так само більшість людей в сучасному суспільстві вважають фізичну реальність своєю реальністю, реальністю свого життя. Проте ми вже побачили, що те що ти не пам’ятаєш справжньої реальності, не є достатньою причиною називати віртуальну реальність “об’єктивною” чи “єдиною реальною”. Аналогічна ситуація відбувається коли ми бачимо сни: ми усвідомлюємо, що це був сон, вже після пробудження, або якщо під час сновидіння згадуємо, як потрапили в цей сон. В тому, що ми звикли називати “реальністю”, ми не маємо спогадів іншої реальності, де може існувати те, що підтримує нашу свідомість. Тому нам лишається лише вірити, що ця реальність і підтримує наше тіло. Та це лише віра, але якщо в своїй вірі ми помиляємось, то тіло спокійно може бути не нашим, а лише “персонажем” нашої гри в “реальність”. Але ми віримо, що “тіло наше” з двох причин: перша — ми настільки занурюємось в реальність, що надзвичайно глибоко її переживаємо, а друга — всі навколо нам твердять, що це “об’єктивна” реальність, а якщо ти висловиш підозру, то вони хором, неначе персонажі сновидіння, скажуть: “Як це так, не об’єктивна реальність? Ти що збожеволів?”. В цій ситуації нам залишають лише прийняти цей стереотип “об’єктивної реальності”.
Але повернемось до нашої дитини — тепер вона живе з цим голосом всередині своєї свідомості і вважає його собою. Тут навіть так буде неправильно говорити, адже цей голос не є всередині свідомості. Свідомість здатна його чути, але він не проникає до свідомості, він залишається ззовні. Свідомість існувала ще до того, як сформувався цей голос. Лише існує така схильність вважати що він всередині свідомості, тобто в нас самих, хоча легко переконатись в протилежному. Так само свідомість цієї дитини живе з тілом і також вважає його собою. І це насправді не є проблемою, проблеми можуть початись з того моменту, коли ця свідомість вважаючи голос думок і тіло собою, починає вважати себе ними. Коли вона ототожнює себе з тим, чим не є насправді, і зараз я покажу тобі, дорогий читачу, чому це може спричинити проблеми для нас.
Почнемо з тіла. Тіло прагне до речей, спільної з ним природи — матеріальної. Ми відчуваємо голод, спрагу, сонливість, втому та інші відчуття, що сповіщають нам саме про матеріальні потреби нашого тіла, і це звісно правильно, адже не знаючи що потребує тіло, ми б його погубили. За задоволення цих відчуттів ми отримуємо винагороду – насолоду. Проте ця винагорода може стати платою за щось дорожче. Тобі доводилось спостерігати поведінку наркоманів? Вони відчувають жагу до наркотика, подібну голоду чи спразі. Це відчуття здається таким самим природним, як і голод до їжі, проте річ в тому, що наркотик — отрута. А отрута руйнує тіло. Як бачимо, навіть саме тіло може настільки сильно підштовхувати нас до речей, які його вб’ють. Все ще хочеш впевнено вірити голосу свого тіла? Чому так відбувається, розкажу пізніше.
Що ж стосовно наших думок? А думки це теж річ своєрідна. Ми спостерігаємо різні речі навколо себе і кожна річ викликає думки про неї. Цей процес стає самостійним, думки виникають ще з більшою швидкістю і чіпляються за зовнішні речі. Думки бурхливі і плинні, до того ж чіпляються за речі, які самі також є непостійними. Так працює наш розум або здоровий глузд — він породжує цей ланцюжок думок, який з однієї думки перескакує на іншу. Чого може досягнути людина, яка буде за кожною такою думкою бігати, вважаючи що це її істинне бажання? А ці думки ще можуть викликати в нас різноманітні емоції, що підштовхують нас до різних вчинків. То чи висловлюють думки та емоції наші потреби?

Весна 2014 року - 27 вересня 2015 року.

Перша частина есе "Найшкідливіша звичка".