Так сумно бачити тебе,
Який то біль, яка фатальність!
Лиш мідь осінніх кольорів
Для нас у вересні зосталась.

Чужії губи рознесли.
Твоє тепло і трепет тіла.
Неначе дощик моросить
З душі, що мов би омертвіла.

Ну що ж! Я не боюсь його,
Бо інша радість нам відкрилась.
Лиш жовтий тлін й нічого більш
Для нас уже не залишилось.

Та і себе я не зберіг
Для щастя й радості простої.
Так мало пройдено доріг,
А скільки помилок накоїв.

Смішний життєвий негаразд.
Так було й буде поза нами.
Мов кладовище, вкритий сад
Берізок білими кістками.

Так відквітуємо і ми,
Мов гості саду весняного.
Немає квітів у зими –
То й сумувати ні до чого.

Текст оригіналу:

Мне грустно на тебя смотреть,
Какая боль, какая жалость!
Знать, только ивовая медь
Нам в сентябре с тобой осталась.

Чужие губы разнесли
Твое тепло и трепет тела.
Как будто дождик моросит
С души, немного омертвелой.

Ну что ж! Я не боюсь его.
Иная радость мне открылась.
Ведь не осталось ничего,
Как только желтый тлен и сырость.

Ведь и себя я не сберег
Для тихой жизни, для улыбок.
Так мало пройдено дорог,
Так много сделано ошибок.

Смешная жизнь, смешной разлад.
Так было и так будет после.
Как кладбище, усеян сад
В берез изглоданные кости.

Вот так же отцветем и мы
И отшумим, как гости сада...
Коль нет цветов среди зимы,
Так и грустить о них не надо.