Враження

Коли натрапляєш на Поезію Світлани-Майї Залізняк, розумієш, що в твоєму світі вона (її Поезія) оселяється на постійно. Бо так тобі хочеться. Бо там є чим живитися з кожного пірнання в неї.
І як оминути банальне «у кожного свої смаки»? Бо смаки смаками, а проте якщо ви хочете знатися на Поезії як явищі, хочете відчувати (із середини) процес творення світів і всесвітів, хочете по-бачити українську літературу, то вам таки не оминути Залізняк, котра ловить «росу в шовкові ятері». («Самодостатність», ст.152).
Так тішуся, що її вірші ще ніде не втиснули в шкільні програми й хрестоматії, так тішуся, що її ще не взяли «в оборот» і не стандартизували. Так тривожуся – візьмуть?..
Попри початок у вірша «Самотужки»))) – «З’явився в маї невтомимий імпресаріо…», (ст.498) – їй не зичу сповнити це власного авторства яснобачення (хоча йдеться про травень) і лягати примітивно потлумаченою в стосах макулатури. (То шкідливо для Поезії, ми ж бо переконалися в шкідливості на відомих іменах, так?).
«…Минаймо тих ласкавців, що завзято свищуть.
В горішнє сяйво йти нелегко – самотужки.
Зате не покусають ні песці, ні заздрі служки». (Там, ст.498).
Та, гадаю, і не вдасться: «Не полечу! Я – пташка бунтівлива. Від голоду хай згине потороча…». («Про критикана», ст.459). Бо Світлана-Майя випадає з рамців.
Якщо ви маєте у себе книжку поета Залізняк, то маєте приємний клопіт у будь-яку мить відкривати її як скриньку з секретами і ключами, що відмикають двері… Двері до всього-всього, з чим кожен жив-живе-житиме, але бачив до того лише в шпаринку. Після Залізняк кожен має вільний доступ. До себе – насамперед.
Перебільшую? Ні. Тим паче, що це мої відчуття і враження – такий наслідок читання її поезій…)))
Намагаюся систематично знайомитися з авторами в сучасній українській поезії. А їх є – о! – таки є. І попри песимізм деяких знаменитих смію заперечити: у нас є і література, у нас є і поезія!
Однак у поезії є ще й Поезія. А в Поезії є Залізняк.
В моїх наступних публікаціях про авторку ви не знайдете жодних аналогій із іншими авторами-поетами. Вмію і люблю насолоджуватися читанням, словом одного автора й не потребую порівнянь його з кимось, аби виокремити досягнення чи… недосягнення кожного. Це нікому не робить честі. Тим паче, що мої есе – данина богу вражень, а не богу літературної критики…
А Світлана-Майя зі своїми багатошаровими, багатосторінковими обріями, повірте, здатна фокусувати увагу саме на своєму слові: «Не смикаю з чужих поцвілих скирт. Свій лан буяє…». («Жнивую», ст.265). Вона настільки самодостатня, що в читанні її Поезії знаходиш все, що здатна дати Поезія як акт творення, естетичної насолоди, смислових мандрівок, емоційних гойдалок…
І схоже, впізнаю її кредо:
«Діждися кетягів! Не варто зеленцем
Розлогий відчай в тиші смакувати…» («Повернення», ст.389).
Вона зріла й самодостатня була вже відпочатку. Це ознака винятковості і геніальності.
Але що перше привабило мене в Залізняк? Натрапивши на її вірші в «Поетичних майстернях», а потім і в інших джерелах, була приголомшена двома речами – вона пише постійно і вона пише однаково якісно. Хоча визначення «якісно» стосовно Поезії звучить дещо образливо, штучно й примітивно, однак «гатунок» її поетичних дітей – винятковий. Відтак, виявивши в українському світі авторку, яка стільки пише і не «халтурить», не впадає в само-тиражування, не перетворюється на ремісника, я знайшла підказку щодо неї: «…нудьга в полон майстерниць не бере». («Крізь дим», ст.202).
Маю право на багато схвальних сторінок про Поезію Світлани-Майї, бо прочитала її дітища на сайті «Поетичні майстерні» і в щойно виданій книзі «Птахокардія», яка по-пташиному втрапили до моїх рук. Вони, її вірші, йдуть до рук – справді як птахи. Тобто – до налаштованих рук. І як діти – з невеличким уточнення – як діти-індиго. Отож – не до всіх рук.
Маю право на повноту озвучення вражень, бо вірші авторки – величезний простір чесності, сумління («…крізь два цідилка словеса ціджу…», («Трієра», ст.432); безмежний світ естетичної, емоційної і філософської насолоди. Там знаходиш і постійно відтворюєш себе, хоча ти просто читач і просто добровільний блукалець у її текстах. Але ці вірші – втілення-перевтілення, переодягання-ролі, примірювання на себе, вдивляння у дзеркало праведності:
«Стовпи. Трамплін.
Де ж вільнокрило стати?
«Ти зірочка моя…» - шептала мати.
Безпутні віри не йняли, блудили,
Пливли під скелями – Харибди, Сцилли…». («Жорства», ст.463).
Праведності. …Не скажу – істини, бо то пафосно й претензійно. А скажу саме праведності – бо в її рядках немає штучних прикрас, однак є неймовірно багата колекція деталей і нюансів; немає пафосу, котрий так відштовхує, однак є увесь спектр інтонацій та емоцій, які, проте, тріпочуть довкруж міцної щогли її човна на високій хвилі, на її не по-жіночому залізному залізняківському хребті…
Не знаю і не дізнаюся, як відчуває написання-творення сама авторка. Як читач – відчуваю результат, плід, вершення. І якщо авторка віддала у світ – людям – свої творіння, то я маю право говорити, що відчуваю, всиновлюючи її вірші як читач.
А моє всиновлення виявляє себе в тому, що я закохана в залізняківські складені менший-в-більший, як матрьошки, контексти текстів. Опиняючись читаним знову, її вірш так само наново тче контекст, творить контекст для себе і читача туди затягує. Тобто не вірш опиняється у контексті читацького сприйняття, не вірш опиняється у зовнішніх впливах, а він сам моделює контекст і створює зовнішнє тло. В хорошому сенсі, Залізняк населяє собою навколопоетичний і поетичний простір. Ще один парадокс? Але тут є розгадка теж. За цією ознакою впізнається справжній творець, від творінь якого йде відлік, резонанс, ріст.
Мене хвилює неймовірна розкомплексованість, розкутість текстів Майї-Світлани, де слова, фрази і рядки, притягнувши одну асоціацію, ведуть цілу компанію нових. І тоді вже по-читацькому стаєш співавтором, стоячи по цей бік овиду-вірша і захоплено й здивовано споглядаючи смислові й кодові космоси на тому краю-горизонті його. (Тому цілком можливе написання нового словника за авторськими поетичними тлумаченнями Залізняк).
Дивина ще й в тому, що це асоціативне багатство родиться з абсолютної конкретики! Слова, вжиті нею в конкретному тексті, мають віртуозно уточнений сенс. Слово у її вірші – точне, має свою ноту, барву впізнавання його, вихоплену із багатющої веселкової купелі значень. Знову парадокс. Але від нього (поетичного слова) вже в першу ж мить читання прагнуть навсібіч пагони й пухнуть бруньки розвитку нових значень.
А знаєте чому? Залізняк настільки свобідна, смілива, розкута, що навколо кожної лексеми гуляє справжній (степовий! гірський! морський! космічний!) простір. Хоча на дотик лексема до лексеми притулена у тексті щільно, як хрестик до хрестика у вишиванці, хоча горизонталь рядків міцно – основа! – вповита-пророщена вертикаллю утоку, який довершує цілісність-органічність-пластичність-потік-нескінчимість усього полотна тексту і підтексту… Ані вузлика, ані латки, ані уривчастості! Проте у цьому полотні дихає вітер творчості, який і надуває в нього все нові барви, пахощі…
«…А я малюю абриси пером тонким» («Аркуш у сльозу», ст.94) – тонкі інструменти і душа Майї Світлани, і винятковий власний стиль, і натренований камертон…
Це моє есе – поки що вступ, абрис моїх дослідів тексту Залізняк. Поки що перший тон-аромат у віялі виняткових пахощів Поезії. Хто хоче в мандрівку – рушаймо. Але спочатку маєте «підхопити» «Птахокардію» (пташине пір’ячко тут в есе подекуди розсипане), щоб «слабнути» разом зі мною.
Наступні есе матимуть ракурсне спрямування, тематичні рамки – умовні рамки, звичайно. Але в них я почуватимуся вже не гостею, а мешканкою. До зустрічі у новій розмові про Поезію Світлани-Майї!
Ірина Кримська