Втратив дідо сон і спокій. Зранку крики й нерви.
Баба знову ходить звіром. Зліша від пантери.
Хоч бери й тікай із хати. Хоч закрийсь у ванні. –
Маєш, хлопе, вічно клопіт. Мусиш бути крайнім.
Ти сиди тепер голодним. Дуй в дві дюрки тихо.
Навіть слова не скажи. Бо розбудиш лихо.
Хочеш ворога нажити, - ляпни щось іздуру.
Буде жерти, місяць дутись. Бо така натура.
А в усьому винен, дурню, телевізор клятий.
«Бахнув» так, що стрясло хату. І якраз на свята.
Що то було. Щось із чимось. Всі почались біди.
Де тепер новини глянуть? Бігти на сусіди?
Баба місця не знаходить. Де узяти гроші?
Як же мої серіали, людоньки хороші?
Без політики не може. Не дає проходу.
Всі сусіди в неї майже вороги народу!
Хто ж тепер їй щось позичить! Жах! Скажені ціни!
Телевізор був лиш рідним. Тільки в нім постійно.
Серіали, серіали. Часом аж до ночі.
Так надивиться, аж сліпне. Аж червоні очі.
Саме там кричущо - гостре. І до сліз проймало!
Щоб хапало аж за серце. Мозок вивертало.
Тільки клацає канали. Мильних опер досить.
Чистий спокій. Мир і дружба. Нерви «не виносить».
Дід зробить задумав капость. Каже: - Бабо, знаєш.
Я купив тобі щось добре. Навіть не вгадаєш.
Хочеш сліз, емоцій бурю, - плач, ридай до скону!
Дід приніс, натер їй дрібно … цілу купу хрону.