- Кінець семидесятих! Двадцяте сторіччя надворі, а ви, діду, як у середньовіччі – хотіли радикуліт припарками вилікувати, - відчитувала сільського дідуся років восьми десяти молода повногруда сестра, набираючи у скляний шприц розчину для ін’єкцій.
- Та я, доню, все життя тими примочками та настоянками лікуюся, - виправдовувався старенький. – Раніше допомагало: чи застуда, чи з’їв щось не те. До лікарні оце вперше втрапив.
Медсестра з осудом похитала головою і вправним рухом, не моргнувши оком, вколола худорляву старечу сідницю. Дідусь зойкнув і, тримаючись за болюче місце, пошкандибав із маніпуляційної.
Коли тиждень тому сільська фельдшерка відправила діда Пилипа до районної лікарні, той навіть не пручався – так його, бідолашного, скрутив клятий радикуліт.
Спочатку діда поклали у п’ятимісну чоловічу палату відділення неврології. Однак стогін старенького заважав вночі його молодшим сусідам, і тому наступного дня, після обходу, дідуся перевели до меншої палати, де, окрім нього, лежав кремезний чолов’яга років п’ятдесяти. Сердегу паралізувало після інсульту, відібрало мову. Отож скаржитися на неспокійного діда такий точно не буде.
Сумно було дідусеві Пилипові у лікарні. Його рідна Діброва – за сімдесят кілометрів від райцентру. Хіба його старенька, з котрою прожили в мирі та злагоді без року шість десятиліть, здужає часто навідувати хворого?
Першого дня, іще в гомінкій загальній палаті, дідуся тішили розмови сусідів. Він прислухався, що люди говорять, хоча сам в розмову не встрявав. У компанії із паралізованим сусідом дід Пилип геть занудьгував. Не було з ким і словом перекинутися. Та й сумна картина перед очима – прикутий до ліжка безпорадний, іще зовсім не старий чоловік – додавала журби. Чи то почало діяти призначене лікування, чи від жалю до сусіди, але із переходом у цю палату дід Пилип уже ночами не стогнав. Засинав на годину чи дві, а прокинувшись, перебирав у пам’яті пережите.
…Ось їхнє з Оленою весілля. Двоє сиріт – без статків, без садиби. А гостина таки весела – танці, пісні, музики. Сільська громада одностайно вирішує допомогти молодятам збудувати мазанку на краю села, наділивши їх десятьма сотками землі. Зійшлося і старе, й мале. Хтось притяг підводою колоди із сільської пилорами, хтось наносив із провалля глини. Оленчині подруги босими ногами місять вальки. Сміх, жарти, пісні. Яке то було щастя, коли вони з дружино увійшли в ту хату! Ні стола, ні лавки, а вони сміються, цілуються.
… Дід Пилип витер сльозу, що скотилася по щоці на подушку, і перевернувся на інший бік. Вуличний ліхтар заглядав з двору лікарні прямісінько у вікно, біля якого стояло дідове ліжко…
Як вони з Оленкою працювали на тих десяти сотих, один Бог святий знає. Та через рік до десяти іще десять додалося. Двоє сиріт, повінчаних долею, помалу вибивалися в люди, не знаючи ні сну, ні передиху. А тут разом зі щастям увійшла в їхню родину біда. Народила Оленка первістка Миколу. Файний хлопчик, міцний, здоровий. Та у породіллі розійшлися тазові кістки і по пологах не стали на місце. Не могла сердешна й на ноги стати.
Найняв Пилип підводу і поїхав по лікаря аж до сусіднього повіту. Слава про того костоправа розносилася по всіх навколишніх селах. Виліпив костоправ для Оленки гіпсове корито і наказав рік у ньому лежати. Що то був за рік для Пилипа! І безпорадна жінка, і немовля, і хлів та поле – все на одні його чоловічі руки. Бувало, що по кілька діб не те що спати не лягав – на обніжку відпочити не присідав. І обідав на ходу. Що то було – молоді роки! Де й бралися сили подолати усі випробування долі. Не те, що зараз. А як стала Оленка на ноги, та підріс син – Пилип як удруге народився.


…Старенькому вдавалось ненадовго задрімати. А потім – знову спогади, спогади…
… Як Миколі минуло п`ятнадцять, взялися вони нову хату зводити. Хоча на той час від тяжкої праці і Пилип, і Оленка – обом не було ще й сорока – вже носили на спині по горбу, за два роки звели і хату, і комору. Подружжя сиріт, що, починаючи спільний шлях, не мало за душею нічого, зате в душі – і взаємну повагу, і велику та щиру любов, нажило нехитрі скарби - велику чорну скриню, повну вишиваних наволочок та простирадл, що прикрашали простору світлицю на Великдень чи Різдво, вишиваних сорочок та іншого недільного одягу, в якому родина ходила до церкви. А ще в коморі стояла велика бодня, повна солонини, а взимку – ще й ковбас та м’яса. То була справжня гордість родини, яку вони шанобливо, з особливим трепетом, величали білою скринею, хоча збита була та «скриня» зі звичайних струганих дощок, що за рік посіріли.
Аж раптом серед зими тридцять другого прийшла в село біда. Не минула вона і крайньої хати Пилипа Найди. З неї почала свій хижий промисел. Чорну скриню разом зі всім збіжжям поклала на підводу і повезла геть. А спустошену до останньої крихти солі білу скриню порубала на друзки. Пилипові тоді дивом вдалося сховати в лісі козу та носилки сіна. Так вони до весни й дотягнули – кухоль козячого молока на трьох, потайки видоєний Оленкою вночі.
Та через два роки по тому нова біда прийшла до села. І знову не минула крайньої хати, від якої найближче було до шляху, що вів у райцентр. Новому комсомольському ватажкові, якого прислали в село із району, пригледілася нова хата Найд. Цієї «провини» було достатньо, аби за добу родину «розкуркулили» і вислали до Сибіру. Парубок Микола, який ще в голодовку заслаб, не переніс тієї дороги. Задубіле тіло конвоїри викинули із битком набитої вигнанцями теплушки просто посеред засніженого поля. Тож Пилип з Оленкою, повертаючись через десять років до дому, навіть не знали, якому стовпові вклонитися, помолившись за невинну душу єдиного сина. …

* * *

- Василівно, а куди подівся мій кефір і пачка масла? Я ж тільки вчора те поклав у холодильник і, як ви вчили, підписав дату та прізвище.
Чоловік з п’ятимісної палати спантеличено порпався на поличках лікарняного холодильника, шукаючи свої продукти. Чергова санітарка, човгаючи старими стоптаними капцями, підійшла до нього.
- Та я сьогодні до холодильника і не заглядала. А зазвичай, перш ніж щось викинути, проходжу по палатах і попереджаю, щоб кожен своє попідписував.
З палат почали визирати пацієнти, прислухаючись до розмови біля холодильника.
- Мені позавчора донька принесла котлети По-київськи. Думала, повечеряю. Ви ж знаєте, яка тут вечеря – молочна каша о п’ятій вечора. Так от! Я у вечері до холодильника – нема моїх котлет. На всіх поличках дивилася, може – хто переклав. Повечеряла, називається, - підійшла огрядна жіночка у квітчастому халаті.
- А я сирників зі сметаною не знайшов.
- А у мене сосиски пропали.
Біля холодильника зібрався чималий гурт хворих із різних палат, і всі навперебій розповідали про свої пропажі.
- Нє, ну я думала, що не положено котлети до лікарні приносити, то їх санітарка викинула, - пояснювала жінка, - тому нікому нічого й не казала. Але якщо вже то не у мене одної, то і моє прийміть до уваги.


- Схоже, у відділенні є хтось нечистий на руку, - висловив припущення професор з чоловічої.
- А може, то сам мед персонал нашими продуктами вечеряє?
- Так, тихо! - спробувала перекричати усіх санітарка. – Я повідомлю про ЧП завідуючого. Будемо розбиратися. Ач, що собі придумали? Мед персонал їхні недоїдки їсть! Та нам дівчата з кухні щоразу щось з обіду залишають.
Розчервонівшись від обурення, вона пішла у підсобку, грюкнувши дверима. У п’ятницю увечері у відділенні були тільки чергові медсестра та лікар. Ото ж «детективну» історію з холодильником санітарка Віра Василівна відклала на понеділок.
У неділю, після короткого обходу палат черговим лікарем, хворі з радістю дочекалися години відвідування рідними. Біля посту чергової медсестри стояли декілька старих стільців з потертою дерматиновою оббивкою, де пацієнти могли поспілкуватися з відвідувачами.
- Здрастуйте. А де тут Пилип Найда лежить? – підійшла до медсестри згорблена бабуся з кошиком. Темна картата спідниця, чорна плюшка, що впродовж багатьох років слугувала верхнім одягом для особливого випадку, сіра плетена хустка, яку бабця називала пуховою, хоча козячий пух давно вже викачався, і тепер це була просто сіра вовняна хустка.
- Найда! До вас прийшли! – Крикнула медсестра, продовжуючи щось писати у журналі і не дивлячись на відвідувачку.
Які ж вони були схожі – дідусь Пилип та його вірна супутниця, з якою пройдено – пережито стільки гіркого й солоного! Обличчя – мов два печені яблучка, темні від сонця та вітру, зморщені. У обох – порепані, покарлючені вироблені мозолясті руки. Зігнуті в дугу, згорблені від непосильної життєвої ноші спини. А в очах – незгасиме тепло любові.
- Голубонько моя! - Доторкнувся дідусь Пилип до сивого чола дружини. Вони присіли на два вільні стільці.
- Я тобі пиріжечків спекла, сиру назбирала. А ще – півника зарубала, борщику твого улюбленого зварила з м’ясцем. Ти наче аж помарнів тут без чистого повітря, на больничній їжі.
Дідусь гладив стареньку по жилавій темній руці, радісно посміхаючись:
- Та ти не клопочися, зіронько. Я тут – як у Бога за пазухою. І лікують мене, і масаж роблять, і їсти дають. Звичайно, не таку смакоту, якою ти мене все життя пестиш. Але жити можна. А ще, - таємниче продовжив дідусь, - у нас тут є така біла скриня, де можна собі брати щось поїсти, коли зголоднієш після вечері. Чого там тільки нема – і молочне, і бульйон, і яйця та ковбаси! А ще у залі є такий ящик на столі, у якому маленькі люди танцюють.
- Йой! – сплеснула руками бабця. – Я про таке й не чула.
Медсестра відірвалася від своєї писанини і почала прислухатися до розмови стареньких. Пацієнти та відвідувачі, що до цього впівголоса спілкувалися поруч, теж притихли.
- Діду! – суворо мовила медсестра. – То це ви у людей їжу крадете у холодильнику?
Посмішка враз втекла зі старечого обличчя.
- Що ти, доню? - Перелякано відповів дід. – Я за все своє життя ні в кого і крихти хліба не вкрав, навіть у голодовку.
- Чекайте - чекайте, - втрутився у розмову професор, що до цього жваво розповідав доньці про перебіг свого лікування, - вибачте, що випадково підслухав. Ви говорили, що брали їжу собі на вечерю в холодильнику?
- Ну так всі ж брали, - збентежено виправдовувався дідусь. Від почутих звинувачень він, здавалося, ще більше зігнувся до землі.


- Вибачте, шановний, - ввічливо продовжував професор, - а ви, пані, не спішіть звинувачувати людину у страшних гріхах, - звернувся він до медсестри. – Я так розумію, що раніше сільський дідусь ніколи не бачив холодильника і не знав, що, перш ніж щось звідти взяти, треба його туди покласти.

* * *

Зранку в понеділок неврологічне відділення нагадувало гомінкий вулик. Ось-ось мав прийти завідувач. Лікарі та сестри готувалися до обходу. Санітарка домивала підлогу у коридорі.
Двері у відділення широко відчинилися, і до нього увійшов завідувач, пропускаючи поперед себе зігнуту бабусю з двома великими і, схоже, тяжкими кошиками.
- Куди? Не можна! Зараз не прийомний час, - кинулась до старенької санітарка.
- Пропустіть, - вступився завідувач, - я дозволив. Людина за сімдесят кілометрів їхала зранку, щоб якнайшвидше виправити прикру помилку. Іноді встановлені правила не тільки можна, а й треба порушувати.
Знічена санітарка відступилася, пропускаючи обох – і бабусю, і завідувача, що, підхопивши бабусині кошики, повів її по палатах.
Той лікарняний обхід надовго запам`ятали всі у відділенні. Завідувач , що вперше обходив палати не у супроводі свити колег-медиків, розпитував хворих про самопочуття, а його несподівана «асистентка» - сухенька згорблена бабця - нікого ні про що не питала. Вона, не минаючи жодного ліжка, пригощала людей нехитрими сільськими делікатесами…