Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.13
13:49
Недремні очі у сліпої власті
і особливо пильні при вогні.
Розпалює суґестія у масці
зеленої і крапленої масті
вендету судочинства і брехні,
та намагання викурити трясця,
задіяне у внутрішній війні
супроти новоявлених династій,
і особливо пильні при вогні.
Розпалює суґестія у масці
зеленої і крапленої масті
вендету судочинства і брехні,
та намагання викурити трясця,
задіяне у внутрішній війні
супроти новоявлених династій,
2026.11.13
10:23
Тут важлива місія —
Та, що вабить збуджене
Ранками алюзії
Біля скла повздовжнього,
В колі із мережива,
Сутінках напружених,
Біля знов відроджених
В боротьбі за розуми.
Та, що вабить збуджене
Ранками алюзії
Біля скла повздовжнього,
В колі із мережива,
Сутінках напружених,
Біля знов відроджених
В боротьбі за розуми.
2026.11.13
06:27
Зоря спалахує й згасає
В передвечірній сизій млі,
Але на попіл не згоряє,
Не поспішає до землі.
Так само мрія у людини:
Померкне трохи й знов блищить, -
Вперед спрямовує щоднини
І душу гріє кожну мить.
В передвечірній сизій млі,
Але на попіл не згоряє,
Не поспішає до землі.
Так само мрія у людини:
Померкне трохи й знов блищить, -
Вперед спрямовує щоднини
І душу гріє кожну мить.
2026.11.12
23:32
дощ пішов по обіді
цей нудний листопадовий дощ
листопад без дощу проти правил
нехай би неписаних
стукотить несміливо в шибку
мов останній із найбідніших родичів
ми стрічали їх
усі ці південні північні західні східні
цей нудний листопадовий дощ
листопад без дощу проти правил
нехай би неписаних
стукотить несміливо в шибку
мов останній із найбідніших родичів
ми стрічали їх
усі ці південні північні західні східні
2026.11.12
22:33
Пророкам було велено воскресати
В країні, де собори будують з ясенів,
Зрізуючи їхні ще живі стовбури,
Як зрізують свічки залізними ножицями
Біля закіптюжених портретів апостолів,
Коли циферблати
вічнопоспішаючих годинників
Перетв
В країні, де собори будують з ясенів,
Зрізуючи їхні ще живі стовбури,
Як зрізують свічки залізними ножицями
Біля закіптюжених портретів апостолів,
Коли циферблати
вічнопоспішаючих годинників
Перетв
2026.11.12
20:29
Стояв звичайний березневий ранок.
Був понеділок. В школу треба йти.
Я кусень хліба смальцем намастив,
Вхопив портфель і вискочив на ганок.
Жуючи хліб, дістався до зупинки.
Трамвай ось-ось повинен підійти,
Мене до школи швидко довезти.
Трамваєм шлях
Був понеділок. В школу треба йти.
Я кусень хліба смальцем намастив,
Вхопив портфель і вискочив на ганок.
Жуючи хліб, дістався до зупинки.
Трамвай ось-ось повинен підійти,
Мене до школи швидко довезти.
Трамваєм шлях
2026.11.12
20:24
Мені не дасть спокою цей плач,
плач із середини лісу,
із його гущавини.
Плач дитини чи невідомого пророка,
плач сторіччя,
плач незбагненності,
невизначеності.
Плач, який переходить
плач із середини лісу,
із його гущавини.
Плач дитини чи невідомого пророка,
плач сторіччя,
плач незбагненності,
невизначеності.
Плач, який переходить
2026.11.12
15:05
Зранку зібраним чилімам
Відра додані в світлицях,
Над рогами їх витає
Дум неясних зграя дика.
Ширма з хутра у куточку
У ранковому серпанку
Шепіт шашеля рятує.
Явори, каміння, крики,
Відра додані в світлицях,
Над рогами їх витає
Дум неясних зграя дика.
Ширма з хутра у куточку
У ранковому серпанку
Шепіт шашеля рятує.
Явори, каміння, крики,
2026.11.12
11:02
Леся Українка і Василь Симоненко, молоді, красиві, харизматичні, повернулися до нас…
4 листопада 2026 року на сцені Національного академічного драматичного театру імені Лесі Українки в Києві відбулася надзвичайна подія. Вірші двох видатних українських
2026.11.12
07:21
Ворог винищити нас не в змозі,
Не убити волі у серцях -
Попри перепони на дорозі,
Ми незламні будем до кінця.
В стійкості кується перемога,
Людський дух гартується в боях -
До мети освітлює дорогу
Незборима правди течія.
Не убити волі у серцях -
Попри перепони на дорозі,
Ми незламні будем до кінця.
В стійкості кується перемога,
Людський дух гартується в боях -
До мети освітлює дорогу
Незборима правди течія.
2026.11.12
06:54
«РАФАЕЛЬ САНТІ: ПЕРЕДЧУТТЯ, АБО ТРАГЕДІЯ ГАРМОНІЇ»
(Драматичний есей-містерія в голосах на три з’яви з прологом та епілогом)
Дійові особи:
Рафаель Санті – Майстер світла, принц живопису, який шукає абсолютну гармонію;
(Драматичний есей-містерія в голосах на три з’яви з прологом та епілогом)
Дійові особи:
Рафаель Санті – Майстер світла, принц живопису, який шукає абсолютну гармонію;
2026.11.11
23:37
Замовить Mot et Chandon
У приватний кабінет
”Хай їдять торт“ звелить
Мовби Мері-Антуанет
Ліки від певності
Хрущов ти, чи Кеннеді
Будь-коли тебе запросить і ти скажеш ”так“
У приватний кабінет
”Хай їдять торт“ звелить
Мовби Мері-Антуанет
Ліки від певності
Хрущов ти, чи Кеннеді
Будь-коли тебе запросить і ти скажеш ”так“
2026.11.11
21:38
Ще нас нема, а камені живуть -
нутро застигле давнього вулкана.
Ці свідки світотворення, що стануть
І свідками занепаду, мабуть...
І перший водоспад, і перший ліс,
І перше слово, так, оте, найперше,
Що блискавку об камінь раптом скреше -
І розіллє
нутро застигле давнього вулкана.
Ці свідки світотворення, що стануть
І свідками занепаду, мабуть...
І перший водоспад, і перший ліс,
І перше слово, так, оте, найперше,
Що блискавку об камінь раптом скреше -
І розіллє
2026.11.11
13:37
Хто не помер за волю і свободу,
у того невеликий пієтет,
який не заслуговує на оду,
хай краще слух порадує дует.
Диктує моду на пустий сюжет
нечесана поетика бомонду.
Папуги теж піїти із народу
у того невеликий пієтет,
який не заслуговує на оду,
хай краще слух порадує дует.
Диктує моду на пустий сюжет
нечесана поетика бомонду.
Папуги теж піїти із народу
2026.11.11
10:43
Господи, дякую Тобі за тишу, наповнену голосами.
Господи, я знову чую пісню своєї мами.
Господи, слухаю мову мого татусьо.
Господи, чую Твоє: «Поклич. Я озвуся».
Господи, мій любий, пресвітлий Боже,
Люблю Тебе усім серцем, як тільки можу.
Господи,
Господи, я знову чую пісню своєї мами.
Господи, слухаю мову мого татусьо.
Господи, чую Твоє: «Поклич. Я озвуся».
Господи, мій любий, пресвітлий Боже,
Люблю Тебе усім серцем, як тільки можу.
Господи,
2026.11.11
10:35
Симфонія № 45 (Прощальна) Йозефа Гайдна виконується при свічах, закріплених на пюпітрах музикантів, які у фінальній частині один за одним припиняють грати, гасять свічі й залишають сцену. Згодом сходить зі сцени і диригент. Симфонію дограють лише два музи
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Іванна Чорна (1999) /
Проза
Треба
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Треба
Як мило, коли весь світ однаковий. Коли всі йдуть кудись і роблять щось, але не мають ні бажання, ні мети. Ми ніби бачимо маршрут, але яким нікчемним він здається тим, хто сидить там, угорі. Хіба ходять там такими мілкими стежками? Ні, там дороги широкі і бруківка там червона. Ми і мету дороги трохи бачимо, але хто нас знає, може, то просто сонячний зайчик відбився, а ми прийняли його за ціль всього життя. За цим сонячним зайчиком плентаються вже покоління, навіть ті, які про того клятого зайця лише чули. І чого вони плентаються? А просто треба…
Нам так приємно вбивати в собі, таких коханих, свободу. І коли вже закінчимо, коли всі наші рішення будуть передбачені, коли кожен наш крок буде розплановано, коли кожна наша думка стане зайвою, – ми навчимо цій чудесній справі увесь світ. Бо якби ж то вони знали, яка то приємна штука – не думати.
Ми вимальовуємо поверх сторінок наших життєписів велике «треба», та ще й курсивом. Ми кажемо собі це щодня. Ми аргументуємо ним кожну вимогу. Не тому, що «чомусь», а тому, що «треба». Це ж така важка справа – бути людиною. А ще важча – бути людиною незалежною. Це ж треба самому вирішувати, яку краватку одягнути і якою дорогою піти по життю. Кому взагалі потрібна та свобода, коли ту краватку ще й прасувати треба?!
«Треба» – це наша догма, і всі ми догматики. Треба встати о шостій ранку, треба піти на ненависну роботу, треба посміхнутися сусіду, треба сісти в маршрутку, треба зробити комплімент начальнику, треба прикинутися, що займаєшся улюбленою роботою, а може, треба буде навіть трохи нею зайнятися, щоб отримати гроші на речі, які тобі теж треба. Ми якось непомітно для себе скоротили наші словники. Там вже немає «мрію», «хочу», «волію», залишилось тільки це величезне «ТРЕБА». Воно вижерло місце, заплановане з початку наших днів для серця, мозку і душі. І сидить собі там, таке противне і небажане, ніби воно керує всім у цьому світі. А, звичайно, саме воно і керує.
Ми йдемо, як ті в’язні, щоправда, останні блаженно всміхаються. Попереду нас повзе один жирний кроляка-поводир, а з кінця підганяє величезне «треба». І всім добре, і всі щасливі. І невже дійсно жоден-жоднісінький не скаже того клятого слова? Слова, що його теж встигли забути. Невже не спиниться, не зіб’є колону? Та хай йому грець, десь це слово мало ж заховатися! У чиїхось закутках у голові. Невже в цьому війську блаженних рабів не знайдеться того, хто ще знатиме це слово і пам’ятатиме, що ж воно означало? Невже того «треба» в наших життях стало так багато, що ми вже інших слів не бачимо? А ні, я бачу його! Он у того, у чорному пір’ї… Здається, він щось каже, то, може, це ТЕ слово? Так! Я чую, як він, прихиливши голову, тихесенько шепче:
– Навіщо?
2014
Нам так приємно вбивати в собі, таких коханих, свободу. І коли вже закінчимо, коли всі наші рішення будуть передбачені, коли кожен наш крок буде розплановано, коли кожна наша думка стане зайвою, – ми навчимо цій чудесній справі увесь світ. Бо якби ж то вони знали, яка то приємна штука – не думати.
Ми вимальовуємо поверх сторінок наших життєписів велике «треба», та ще й курсивом. Ми кажемо собі це щодня. Ми аргументуємо ним кожну вимогу. Не тому, що «чомусь», а тому, що «треба». Це ж така важка справа – бути людиною. А ще важча – бути людиною незалежною. Це ж треба самому вирішувати, яку краватку одягнути і якою дорогою піти по життю. Кому взагалі потрібна та свобода, коли ту краватку ще й прасувати треба?!
«Треба» – це наша догма, і всі ми догматики. Треба встати о шостій ранку, треба піти на ненависну роботу, треба посміхнутися сусіду, треба сісти в маршрутку, треба зробити комплімент начальнику, треба прикинутися, що займаєшся улюбленою роботою, а може, треба буде навіть трохи нею зайнятися, щоб отримати гроші на речі, які тобі теж треба. Ми якось непомітно для себе скоротили наші словники. Там вже немає «мрію», «хочу», «волію», залишилось тільки це величезне «ТРЕБА». Воно вижерло місце, заплановане з початку наших днів для серця, мозку і душі. І сидить собі там, таке противне і небажане, ніби воно керує всім у цьому світі. А, звичайно, саме воно і керує.
Ми йдемо, як ті в’язні, щоправда, останні блаженно всміхаються. Попереду нас повзе один жирний кроляка-поводир, а з кінця підганяє величезне «треба». І всім добре, і всі щасливі. І невже дійсно жоден-жоднісінький не скаже того клятого слова? Слова, що його теж встигли забути. Невже не спиниться, не зіб’є колону? Та хай йому грець, десь це слово мало ж заховатися! У чиїхось закутках у голові. Невже в цьому війську блаженних рабів не знайдеться того, хто ще знатиме це слово і пам’ятатиме, що ж воно означало? Невже того «треба» в наших життях стало так багато, що ми вже інших слів не бачимо? А ні, я бачу його! Он у того, у чорному пір’ї… Здається, він щось каже, то, може, це ТЕ слово? Так! Я чую, як він, прихиливши голову, тихесенько шепче:
– Навіщо?
2014
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
