Як мило, коли весь світ однаковий. Коли всі йдуть кудись і роблять щось, але не мають ні бажання, ні мети. Ми ніби бачимо маршрут, але яким нікчемним він здається тим, хто сидить там, угорі. Хіба ходять там такими мілкими стежками? Ні, там дороги широкі і бруківка там червона. Ми і мету дороги трохи бачимо, але хто нас знає, може, то просто сонячний зайчик відбився, а ми прийняли його за ціль всього життя. За цим сонячним зайчиком плентаються вже покоління, навіть ті, які про того клятого зайця лише чули. І чого вони плентаються? А просто треба…
Нам так приємно вбивати в собі, таких коханих, свободу. І коли вже закінчимо, коли всі наші рішення будуть передбачені, коли кожен наш крок буде розплановано, коли кожна наша думка стане зайвою, – ми навчимо цій чудесній справі увесь світ. Бо якби ж то вони знали, яка то приємна штука – не думати.
Ми вимальовуємо поверх сторінок наших життєписів велике «треба», та ще й курсивом. Ми кажемо собі це щодня. Ми аргументуємо ним кожну вимогу. Не тому, що «чомусь», а тому, що «треба». Це ж така важка справа – бути людиною. А ще важча – бути людиною незалежною. Це ж треба самому вирішувати, яку краватку одягнути і якою дорогою піти по життю. Кому взагалі потрібна та свобода, коли ту краватку ще й прасувати треба?!
«Треба» – це наша догма, і всі ми догматики. Треба встати о шостій ранку, треба піти на ненависну роботу, треба посміхнутися сусіду, треба сісти в маршрутку, треба зробити комплімент начальнику, треба прикинутися, що займаєшся улюбленою роботою, а може, треба буде навіть трохи нею зайнятися, щоб отримати гроші на речі, які тобі теж треба. Ми якось непомітно для себе скоротили наші словники. Там вже немає «мрію», «хочу», «волію», залишилось тільки це величезне «ТРЕБА». Воно вижерло місце, заплановане з початку наших днів для серця, мозку і душі. І сидить собі там, таке противне і небажане, ніби воно керує всім у цьому світі. А, звичайно, саме воно і керує.
Ми йдемо, як ті в’язні, щоправда, останні блаженно всміхаються. Попереду нас повзе один жирний кроляка-поводир, а з кінця підганяє величезне «треба». І всім добре, і всі щасливі. І невже дійсно жоден-жоднісінький не скаже того клятого слова? Слова, що його теж встигли забути. Невже не спиниться, не зіб’є колону? Та хай йому грець, десь це слово мало ж заховатися! У чиїхось закутках у голові. Невже в цьому війську блаженних рабів не знайдеться того, хто ще знатиме це слово і пам’ятатиме, що ж воно означало? Невже того «треба» в наших життях стало так багато, що ми вже інших слів не бачимо? А ні, я бачу його! Он у того, у чорному пір’ї… Здається, він щось каже, то, може, це ТЕ слово? Так! Я чую, як він, прихиливши голову, тихесенько шепче:
– Навіщо?
2014