Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.03.21
16:58
Підтримуючи аналітичну практику "пиріжкарень", напишу про "сирітський" вірш на своїй сторінці. На ній і забезпечу свій допис відповідними гіперпосиланнями, технологія створення яких відома нашим штатним співробітникам.
Природно, що видалити її зможу
2026.03.21
13:12
Продираюсь крізь сон, мов крізь ліс несходимий і вічний,
Крізь шторми, і буран, і прозрінь запізніле вино.
Між дерев прокидаються зрілості вигаслі свічі,
Як біблійні волхви, як зупинене давнє кіно.
Продираюсь крізь ліс із його чагарями й кущами
Крізь шторми, і буран, і прозрінь запізніле вино.
Між дерев прокидаються зрілості вигаслі свічі,
Як біблійні волхви, як зупинене давнє кіно.
Продираюсь крізь ліс із його чагарями й кущами
2026.03.21
09:24
Загасли зірки за холодним вікном,
Зажевріла обрію смужка рум'яна.
Будильник ось-ось – і озвучить підйом,
Сьогоднішній день зачинається зрана.
Панує пронизливий ранішній бриз,
Упорали небо пошарпані хмари.
Святкує сімейство моє Науриз,
Зажевріла обрію смужка рум'яна.
Будильник ось-ось – і озвучить підйом,
Сьогоднішній день зачинається зрана.
Панує пронизливий ранішній бриз,
Упорали небо пошарпані хмари.
Святкує сімейство моє Науриз,
2026.03.21
08:31
Про щастя: арії, пісні,
тремкі балади,
та вітер виє у мені
гучним торнадо.
Йду по стерні до забуття
дороговказом.
Навіщо вірні почуття,
коли не разом?
тремкі балади,
та вітер виє у мені
гучним торнадо.
Йду по стерні до забуття
дороговказом.
Навіщо вірні почуття,
коли не разом?
2026.03.21
07:06
Співучими струмочками
Тече поміж горбочками
До пінистої річечки вода, -
Під сонцем і під зорями
Наспівує прискорено,
Щоб у путі не мучила нуда.
Про весняне піднесення
Співає гучно й весело
Тече поміж горбочками
До пінистої річечки вода, -
Під сонцем і під зорями
Наспівує прискорено,
Щоб у путі не мучила нуда.
Про весняне піднесення
Співає гучно й весело
2026.03.20
21:02
Вечір палко вдивляється в очі весні,
до зими обернувши затінену спину.
Зорі сяють в його пелехатій чуприні,
як далекі й досяжні вітальні вогні.
Вони звуть її, – Весно, і вказують шлях
крізь пошерхлі брудними торос
до зими обернувши затінену спину.
Зорі сяють в його пелехатій чуприні,
як далекі й досяжні вітальні вогні.
Вони звуть її, – Весно, і вказують шлях
крізь пошерхлі брудними торос
2026.03.20
19:41
Михайло Голодний (1903-1949)
В степу під Херсоном
попасище коням,
в степу під Херсоном курган.
Лежить під курганом,
повитим туманом,
матрос Железняк, партизан.
В степу під Херсоном
попасище коням,
в степу під Херсоном курган.
Лежить під курганом,
повитим туманом,
матрос Железняк, партизан.
2026.03.20
18:36
Ти поспішаєш...
Ну, скажи на милість,
Куди летиш, що гнуться закаблуки?
Забула праску вимкнуть?
Вередували діти?
По пиятиці чоловік ні кує-ні меле?..
...Просто мусиш поспішать...
Бо ти - Жінка...
Ну, скажи на милість,
Куди летиш, що гнуться закаблуки?
Забула праску вимкнуть?
Вередували діти?
По пиятиці чоловік ні кує-ні меле?..
...Просто мусиш поспішать...
Бо ти - Жінка...
2026.03.20
16:16
Земле предків, Правіри, ти свята є по праву.
Як витримуєш, рідна, цю злочинну державу,
Цей цинічний, жорстокий механізм геноциду,
Цей ерзац-суверенний анахтемський гармидер?
Хмарочоси, котеджі, полігони військові -
Нема доброг
Як витримуєш, рідна, цю злочинну державу,
Цей цинічний, жорстокий механізм геноциду,
Цей ерзац-суверенний анахтемський гармидер?
Хмарочоси, котеджі, полігони військові -
Нема доброг
2026.03.20
15:21
То – двері з очком,
зле старе призволяще,
яке мертві гноми зіжруть.
То хворе на все!
Не простиме ні за що –
крадіжками суще! Хай мруть
його осоружні думки небувалі
і стогони після розлук.
зле старе призволяще,
яке мертві гноми зіжруть.
То хворе на все!
Не простиме ні за що –
крадіжками суще! Хай мруть
його осоружні думки небувалі
і стогони після розлук.
2026.03.20
11:47
Зазирни в мої сни, ти побачиш простори безкраї,
Де цвітуть анемони і родить калина густа.
Зазирни в мої сни, ніби в очі самого розмаю,
Де відкриється совість та істина зовні проста.
Зазирни в мої сни, у буремні, бурунні століття,
Де зіткнулись
Де цвітуть анемони і родить калина густа.
Зазирни в мої сни, ніби в очі самого розмаю,
Де відкриється совість та істина зовні проста.
Зазирни в мої сни, у буремні, бурунні століття,
Де зіткнулись
2026.03.20
10:16
Подвійне, а з назвою – і потрійне "кохаю і люблю" виглядає таким, ніби автор у бажанні бути почутим виконав повтор, який переданий майже сигналом бідства на той випадок, якщо раптом хтось погано ловить. Далі – "ніколи не порівняну ні з ким" – і в цьом
2026.03.20
08:23
Кохаю і люблю, моя кохано,
Ніколи не порівняну ні з ким,
Тебе одну - натхненно й полум'яно
Своїм чуттям, високим і святим.
Живу тобою, дихаю, вмираю,
Відроджуюсь, як блискавка і грім,
Крізь віддаль неокреслено безкраю,
Ніколи не порівняну ні з ким,
Тебе одну - натхненно й полум'яно
Своїм чуттям, високим і святим.
Живу тобою, дихаю, вмираю,
Відроджуюсь, як блискавка і грім,
Крізь віддаль неокреслено безкраю,
2026.03.20
07:55
Цілу зиму нею снили,
Виглядали з дня на день,
А вона лиш пахла мило
Після стужі де-не-де
На відкритих сонцю схилах
Невисоких наших круч,
Мов не мала зовсім сили
Віднайти потрібний ключ
Виглядали з дня на день,
А вона лиш пахла мило
Після стужі де-не-де
На відкритих сонцю схилах
Невисоких наших круч,
Мов не мала зовсім сили
Віднайти потрібний ключ
2026.03.20
05:44
Я гадаю
Буде це
Легковажно, гаразд
Я гадаю
Буде це
Легковажно, окей
Твою машкару
Буде це
Легковажно, гаразд
Я гадаю
Буде це
Легковажно, окей
Твою машкару
2026.03.19
23:14
Не можна існувати без
поезії і патріот
організовує лікбез
на рідній мові, та висот
сягає авторка поез,
які оцінює народ.
Тому без пафосу кажу,
що ми давно не племена
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...поезії і патріот
організовує лікбез
на рідній мові, та висот
сягає авторка поез,
які оцінює народ.
Тому без пафосу кажу,
що ми давно не племена
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Іванна Чорна (1999) /
Проза
Треба
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Треба
Як мило, коли весь світ однаковий. Коли всі йдуть кудись і роблять щось, але не мають ні бажання, ні мети. Ми ніби бачимо маршрут, але яким нікчемним він здається тим, хто сидить там, угорі. Хіба ходять там такими мілкими стежками? Ні, там дороги широкі і бруківка там червона. Ми і мету дороги трохи бачимо, але хто нас знає, може, то просто сонячний зайчик відбився, а ми прийняли його за ціль всього життя. За цим сонячним зайчиком плентаються вже покоління, навіть ті, які про того клятого зайця лише чули. І чого вони плентаються? А просто треба…
Нам так приємно вбивати в собі, таких коханих, свободу. І коли вже закінчимо, коли всі наші рішення будуть передбачені, коли кожен наш крок буде розплановано, коли кожна наша думка стане зайвою, – ми навчимо цій чудесній справі увесь світ. Бо якби ж то вони знали, яка то приємна штука – не думати.
Ми вимальовуємо поверх сторінок наших життєписів велике «треба», та ще й курсивом. Ми кажемо собі це щодня. Ми аргументуємо ним кожну вимогу. Не тому, що «чомусь», а тому, що «треба». Це ж така важка справа – бути людиною. А ще важча – бути людиною незалежною. Це ж треба самому вирішувати, яку краватку одягнути і якою дорогою піти по життю. Кому взагалі потрібна та свобода, коли ту краватку ще й прасувати треба?!
«Треба» – це наша догма, і всі ми догматики. Треба встати о шостій ранку, треба піти на ненависну роботу, треба посміхнутися сусіду, треба сісти в маршрутку, треба зробити комплімент начальнику, треба прикинутися, що займаєшся улюбленою роботою, а може, треба буде навіть трохи нею зайнятися, щоб отримати гроші на речі, які тобі теж треба. Ми якось непомітно для себе скоротили наші словники. Там вже немає «мрію», «хочу», «волію», залишилось тільки це величезне «ТРЕБА». Воно вижерло місце, заплановане з початку наших днів для серця, мозку і душі. І сидить собі там, таке противне і небажане, ніби воно керує всім у цьому світі. А, звичайно, саме воно і керує.
Ми йдемо, як ті в’язні, щоправда, останні блаженно всміхаються. Попереду нас повзе один жирний кроляка-поводир, а з кінця підганяє величезне «треба». І всім добре, і всі щасливі. І невже дійсно жоден-жоднісінький не скаже того клятого слова? Слова, що його теж встигли забути. Невже не спиниться, не зіб’є колону? Та хай йому грець, десь це слово мало ж заховатися! У чиїхось закутках у голові. Невже в цьому війську блаженних рабів не знайдеться того, хто ще знатиме це слово і пам’ятатиме, що ж воно означало? Невже того «треба» в наших життях стало так багато, що ми вже інших слів не бачимо? А ні, я бачу його! Он у того, у чорному пір’ї… Здається, він щось каже, то, може, це ТЕ слово? Так! Я чую, як він, прихиливши голову, тихесенько шепче:
– Навіщо?
2014
Нам так приємно вбивати в собі, таких коханих, свободу. І коли вже закінчимо, коли всі наші рішення будуть передбачені, коли кожен наш крок буде розплановано, коли кожна наша думка стане зайвою, – ми навчимо цій чудесній справі увесь світ. Бо якби ж то вони знали, яка то приємна штука – не думати.
Ми вимальовуємо поверх сторінок наших життєписів велике «треба», та ще й курсивом. Ми кажемо собі це щодня. Ми аргументуємо ним кожну вимогу. Не тому, що «чомусь», а тому, що «треба». Це ж така важка справа – бути людиною. А ще важча – бути людиною незалежною. Це ж треба самому вирішувати, яку краватку одягнути і якою дорогою піти по життю. Кому взагалі потрібна та свобода, коли ту краватку ще й прасувати треба?!
«Треба» – це наша догма, і всі ми догматики. Треба встати о шостій ранку, треба піти на ненависну роботу, треба посміхнутися сусіду, треба сісти в маршрутку, треба зробити комплімент начальнику, треба прикинутися, що займаєшся улюбленою роботою, а може, треба буде навіть трохи нею зайнятися, щоб отримати гроші на речі, які тобі теж треба. Ми якось непомітно для себе скоротили наші словники. Там вже немає «мрію», «хочу», «волію», залишилось тільки це величезне «ТРЕБА». Воно вижерло місце, заплановане з початку наших днів для серця, мозку і душі. І сидить собі там, таке противне і небажане, ніби воно керує всім у цьому світі. А, звичайно, саме воно і керує.
Ми йдемо, як ті в’язні, щоправда, останні блаженно всміхаються. Попереду нас повзе один жирний кроляка-поводир, а з кінця підганяє величезне «треба». І всім добре, і всі щасливі. І невже дійсно жоден-жоднісінький не скаже того клятого слова? Слова, що його теж встигли забути. Невже не спиниться, не зіб’є колону? Та хай йому грець, десь це слово мало ж заховатися! У чиїхось закутках у голові. Невже в цьому війську блаженних рабів не знайдеться того, хто ще знатиме це слово і пам’ятатиме, що ж воно означало? Невже того «треба» в наших життях стало так багато, що ми вже інших слів не бачимо? А ні, я бачу його! Он у того, у чорному пір’ї… Здається, він щось каже, то, може, це ТЕ слово? Так! Я чую, як він, прихиливши голову, тихесенько шепче:
– Навіщо?
2014
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
