Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.05.14
19:42
Не чуть зозуль в Єрусалимі.
Та, зрештою, немає в тім біди,
Коли заходить мова про літа,
Бо кожен день прожитий,
Мов випадково знайдена підкова,
Що чимось пам’ять обпліта.
Блажен, у кого стачить сили
Дослухати зозулю до кінця
Та, зрештою, немає в тім біди,
Коли заходить мова про літа,
Бо кожен день прожитий,
Мов випадково знайдена підкова,
Що чимось пам’ять обпліта.
Блажен, у кого стачить сили
Дослухати зозулю до кінця
2026.05.14
19:35
Під городом під Фелліном гримить канонада.
Ляхи з шведами в кривавій зійшлись колотнечі.
Тягарем війна лягла та на козацькі плечі,
Що згодились помагати ляхам – вже й не раді.
На золоті спокусились – та ляхи не платять.
Харчів зовсім не підвозять, а
Ляхи з шведами в кривавій зійшлись колотнечі.
Тягарем війна лягла та на козацькі плечі,
Що згодились помагати ляхам – вже й не раді.
На золоті спокусились – та ляхи не платять.
Харчів зовсім не підвозять, а
2026.05.14
19:05
Критикую київську поетесу
Виважено, крок за кроком.
А що ще робити з жінками,
Коли 70 років?
Виважено, крок за кроком.
А що ще робити з жінками,
Коли 70 років?
2026.05.14
18:56
Фрік - фрікує,
Бик - бикує,
ПРОВОКАТОР-ПРОВОКУЄ!
Бик - бикує,
ПРОВОКАТОР-ПРОВОКУЄ!
2026.05.14
18:40
Кажуть, без кохання жити неможливо...
Я живу - й нічого! Поки що не вмер.
Я - самодостатній чоловік щасливий,
З радістю виходжу я в прямий етер…
(З останніх поетичних надходжень)
Так, без кохання він не вмер,
хоча з коханням помирав
Я живу - й нічого! Поки що не вмер.
Я - самодостатній чоловік щасливий,
З радістю виходжу я в прямий етер…
(З останніх поетичних надходжень)
Так, без кохання він не вмер,
хоча з коханням помирав
2026.05.14
15:11
Кажуть, без кохання жити неможливо...
Я живу - й нічого! Поки що не вмер.
Я - самодостатній чоловік щасливий,
З радістю виходжу я в прямий етер.
Кажуть, що кохання - вища нагорода...
А у мене інші нагороди є!
Маю гостре слово та кричущу ноту -
Я живу - й нічого! Поки що не вмер.
Я - самодостатній чоловік щасливий,
З радістю виходжу я в прямий етер.
Кажуть, що кохання - вища нагорода...
А у мене інші нагороди є!
Маю гостре слово та кричущу ноту -
2026.05.14
14:22
Четвертий закон Менделя
Ми не вивчали в школі.
Мендель дала декому пенделя,
Натякнувши, що цей король голий.
Датчанин Ганс Крістіан Андерсен
І шведка Астрід Лінґрен
Перетнулися в Такера Карлсона,-
Ми не вивчали в школі.
Мендель дала декому пенделя,
Натякнувши, що цей король голий.
Датчанин Ганс Крістіан Андерсен
І шведка Астрід Лінґрен
Перетнулися в Такера Карлсона,-
2026.05.14
12:40
Суботнім днем я вийду в місто чуле,
Де заблукала в хащах пустота,
Де воскресає втрачене минуле
Й сідають пилом на асфальт літа.
Побачу, що ніхто не поспішає
І вулиці безлюдні в самоті.
Як проблиски дощу чи водограю,
Де заблукала в хащах пустота,
Де воскресає втрачене минуле
Й сідають пилом на асфальт літа.
Побачу, що ніхто не поспішає
І вулиці безлюдні в самоті.
Як проблиски дощу чи водограю,
2026.05.14
12:28
я хочу слів нових
михайль семенко
я хочу слів нових
щоб ці слова
не як полова
щоб як трава
Мабуть, вже понад років десять я уважно стежу за неочікуваними, інколи навіть на межі фолу, маршрутами музи Андрія Мироховича. Недаремно у його вірші, який
2026.05.14
11:52
РУСАЛКА НА ЙМЕННЯ «ЛЮБАВА»
Над Десною тумани, як сиве старе полотно,
Де вода забирає у пам’яті сонячні кроки.
Він – державна печатка, він – мудрість, він – горде вино,
А вона… тільки трави і погляд дівочий глибокий.
Над Десною розлилася ніч, гус
2026.05.14
09:55
мені би невагомого чогось
як флейти сякухаті
померти на цій кухні
на цій хаті
оскільки більш
нічого не зійшлось
закинути ще
у пакет сміттєвий
як флейти сякухаті
померти на цій кухні
на цій хаті
оскільки більш
нічого не зійшлось
закинути ще
у пакет сміттєвий
2026.05.14
08:11
Алебастровий дзбан над безоднею лине
У руці мозолистій безнадійної драми.
Чи зустрінеться в полі Чигирин з Чигирином
У прадавній задумі, над полину дарами?
В фрагментарному відблиску вічної зброї
Знов палають на сонці теракотові стегна
Від нащадкі
У руці мозолистій безнадійної драми.
Чи зустрінеться в полі Чигирин з Чигирином
У прадавній задумі, над полину дарами?
В фрагментарному відблиску вічної зброї
Знов палають на сонці теракотові стегна
Від нащадкі
2026.05.14
07:38
Римуються з укриттям
Буття і життя доладно.
І твій поетичний тям
Збирає трійне зверцадло.
Так мислиться уночі
В підземній міцній споруді
З барсеткою на плечі,
Буття і життя доладно.
І твій поетичний тям
Збирає трійне зверцадло.
Так мислиться уночі
В підземній міцній споруді
З барсеткою на плечі,
2026.05.14
07:25
Знов день промайнув, не лишивши світлини
на обрії неба в рожевім суцвітті.
А я ж не хотіла в гіркому полину
лишати сльоту на холоднім граніті.
Переболить, та, мабуть, не сьогодні —
ще рана глибока слізьми кровоточить,
і падає вечір у чорну безодню
на обрії неба в рожевім суцвітті.
А я ж не хотіла в гіркому полину
лишати сльоту на холоднім граніті.
Переболить, та, мабуть, не сьогодні —
ще рана глибока слізьми кровоточить,
і падає вечір у чорну безодню
2026.05.14
06:54
Безжурний світ
Дитячих літ
Був щедрим на утіхи
І їхній слід,
На північ й схід, -
Не стерта часом віха.
Тих давніх днів
Звучить мотив
Дитячих літ
Був щедрим на утіхи
І їхній слід,
На північ й схід, -
Не стерта часом віха.
Тих давніх днів
Звучить мотив
2026.05.13
19:36
Всесвіт, як пазли, вкладає долі
у величезну картину часу.
Бачиш, на тім, нині міннім, полі
сіяно-орано люду маса:
крик породіллі і свист нагайки,
лязкіт мечів і чаїний клекіт,
маками квітне земля-китайка
кров'ю просочена вглиб... Далеко
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...у величезну картину часу.
Бачиш, на тім, нині міннім, полі
сіяно-орано люду маса:
крик породіллі і свист нагайки,
лязкіт мечів і чаїний клекіт,
маками квітне земля-китайка
кров'ю просочена вглиб... Далеко
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Іванна Чорна (1999) /
Проза
Треба
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Треба
Як мило, коли весь світ однаковий. Коли всі йдуть кудись і роблять щось, але не мають ні бажання, ні мети. Ми ніби бачимо маршрут, але яким нікчемним він здається тим, хто сидить там, угорі. Хіба ходять там такими мілкими стежками? Ні, там дороги широкі і бруківка там червона. Ми і мету дороги трохи бачимо, але хто нас знає, може, то просто сонячний зайчик відбився, а ми прийняли його за ціль всього життя. За цим сонячним зайчиком плентаються вже покоління, навіть ті, які про того клятого зайця лише чули. І чого вони плентаються? А просто треба…
Нам так приємно вбивати в собі, таких коханих, свободу. І коли вже закінчимо, коли всі наші рішення будуть передбачені, коли кожен наш крок буде розплановано, коли кожна наша думка стане зайвою, – ми навчимо цій чудесній справі увесь світ. Бо якби ж то вони знали, яка то приємна штука – не думати.
Ми вимальовуємо поверх сторінок наших життєписів велике «треба», та ще й курсивом. Ми кажемо собі це щодня. Ми аргументуємо ним кожну вимогу. Не тому, що «чомусь», а тому, що «треба». Це ж така важка справа – бути людиною. А ще важча – бути людиною незалежною. Це ж треба самому вирішувати, яку краватку одягнути і якою дорогою піти по життю. Кому взагалі потрібна та свобода, коли ту краватку ще й прасувати треба?!
«Треба» – це наша догма, і всі ми догматики. Треба встати о шостій ранку, треба піти на ненависну роботу, треба посміхнутися сусіду, треба сісти в маршрутку, треба зробити комплімент начальнику, треба прикинутися, що займаєшся улюбленою роботою, а може, треба буде навіть трохи нею зайнятися, щоб отримати гроші на речі, які тобі теж треба. Ми якось непомітно для себе скоротили наші словники. Там вже немає «мрію», «хочу», «волію», залишилось тільки це величезне «ТРЕБА». Воно вижерло місце, заплановане з початку наших днів для серця, мозку і душі. І сидить собі там, таке противне і небажане, ніби воно керує всім у цьому світі. А, звичайно, саме воно і керує.
Ми йдемо, як ті в’язні, щоправда, останні блаженно всміхаються. Попереду нас повзе один жирний кроляка-поводир, а з кінця підганяє величезне «треба». І всім добре, і всі щасливі. І невже дійсно жоден-жоднісінький не скаже того клятого слова? Слова, що його теж встигли забути. Невже не спиниться, не зіб’є колону? Та хай йому грець, десь це слово мало ж заховатися! У чиїхось закутках у голові. Невже в цьому війську блаженних рабів не знайдеться того, хто ще знатиме це слово і пам’ятатиме, що ж воно означало? Невже того «треба» в наших життях стало так багато, що ми вже інших слів не бачимо? А ні, я бачу його! Он у того, у чорному пір’ї… Здається, він щось каже, то, може, це ТЕ слово? Так! Я чую, як він, прихиливши голову, тихесенько шепче:
– Навіщо?
2014
Нам так приємно вбивати в собі, таких коханих, свободу. І коли вже закінчимо, коли всі наші рішення будуть передбачені, коли кожен наш крок буде розплановано, коли кожна наша думка стане зайвою, – ми навчимо цій чудесній справі увесь світ. Бо якби ж то вони знали, яка то приємна штука – не думати.
Ми вимальовуємо поверх сторінок наших життєписів велике «треба», та ще й курсивом. Ми кажемо собі це щодня. Ми аргументуємо ним кожну вимогу. Не тому, що «чомусь», а тому, що «треба». Це ж така важка справа – бути людиною. А ще важча – бути людиною незалежною. Це ж треба самому вирішувати, яку краватку одягнути і якою дорогою піти по життю. Кому взагалі потрібна та свобода, коли ту краватку ще й прасувати треба?!
«Треба» – це наша догма, і всі ми догматики. Треба встати о шостій ранку, треба піти на ненависну роботу, треба посміхнутися сусіду, треба сісти в маршрутку, треба зробити комплімент начальнику, треба прикинутися, що займаєшся улюбленою роботою, а може, треба буде навіть трохи нею зайнятися, щоб отримати гроші на речі, які тобі теж треба. Ми якось непомітно для себе скоротили наші словники. Там вже немає «мрію», «хочу», «волію», залишилось тільки це величезне «ТРЕБА». Воно вижерло місце, заплановане з початку наших днів для серця, мозку і душі. І сидить собі там, таке противне і небажане, ніби воно керує всім у цьому світі. А, звичайно, саме воно і керує.
Ми йдемо, як ті в’язні, щоправда, останні блаженно всміхаються. Попереду нас повзе один жирний кроляка-поводир, а з кінця підганяє величезне «треба». І всім добре, і всі щасливі. І невже дійсно жоден-жоднісінький не скаже того клятого слова? Слова, що його теж встигли забути. Невже не спиниться, не зіб’є колону? Та хай йому грець, десь це слово мало ж заховатися! У чиїхось закутках у голові. Невже в цьому війську блаженних рабів не знайдеться того, хто ще знатиме це слово і пам’ятатиме, що ж воно означало? Невже того «треба» в наших життях стало так багато, що ми вже інших слів не бачимо? А ні, я бачу його! Он у того, у чорному пір’ї… Здається, він щось каже, то, може, це ТЕ слово? Так! Я чую, як він, прихиливши голову, тихесенько шепче:
– Навіщо?
2014
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
