Кожна маленька дівчинка колись мала свою ляльку. Кожна розчісувала її волосся, одягала яскраві суконьки, вкладала в ліжко, а інколи навіть водила на роботу. Діти не хочуть відчувати себе Богом. Їм не потрібен контроль. Вони просто граються у ляльковий дім, бо хочуть бути дорослими. І поки лялька встає на роботу, вони ними є.
Усі діти дорослішають. Їхні обличчя розтинають зморшки, брови спускаються нижче, а думки темнішають. І хоча всі вони стають серйозними людьми, далеко не всі діти, дорослішаючи, ще й виростають. Наші машинки стають більшими, а гроші, як виявилося, уже не зриваються з дерев. Наші ігри з іншими дітьми стають складнішими, а слов – важчими. Але наше життя – все та ж забавка. Дорослі діти продовжують гратися в ляльки, чекаючи, коли стануть великими. Наше життя нічого не варте. Ми просто граємося ляльками, керуючи чужим життям, як маріонеткою. У нас немає особистостей, ми штампуємо себе відповідно до середовища. Ми рузаємося за течією і, що найголовніше, дозволяємо течії керувати нами. Стаємо чиєюсь іграшкою, чиє волосся розчісують, яку одягають у сукню. Ми не люди, а власність якоїсь дитини, що колись виросте. Можливо.
Ми можемо прикидатися серйозними, можемо платити в магазині листочками з малюнками, а не з дерева. Але всі ми живемо в ляльковому світі. Ми занадто поспішали стати дорослими і забули викинути, крім іграшок, звичку гратися.
2015