«Don’t give to yourselves to these unnatural men - machine men with machine minds and machine hurts! You are not machines! You are not cattle!... You are men! You, the people, have the power to make this life free and beautiful, to make this life a wonderful adventure!»

Чарлі Чаплін, «Великий диктатор»

Люди кажуть, що бути дорослим – означає робити не те, що хочеш, а те, що маєш зробити. Дорослішаючи, ми набуваємо більших прав, але втрачаємо найголовніше з них – право бути собою. Однак нам постійно говорять, що це правильно, що саме так і має бути, тож згодом ми звикаємо, захлинаючись власною ненавистю так, щоб не було помітно зранку на роботі. Ми самі відмовляємося від власних душ, відкидаємо в ящик з надписом «іграшки» все, що любили і що відігравало для нас дійсно вагому роль. Ми мусимо це зробити, бо ми вже дорослі, а в них немає часу на такі дурниці. І в це нове життя ми приходимо не чистими, а швидше порожніми. Буденність засмоктує нас, обмежує рухи, мов гамівна сорочка, примушує вибирати між тим, що любимо і що маємо робити для власного забезпечення, тож ми завжди обираємо життя, але так ніколи і не живемо. Як шкода, що лише щось грандіозне потрібно побачити нам, щоб зрозуміти й те, які ми маленькі.
Високі ідеали вічні. Вони більші за окремо взяту людину і за цілі народи. Високе не спалиш у полум’ї інквізиції та цензури, його не сплюндрувати правилами, нормами і обов’язками. Вічні ідеали ніколи не помруть, тоді як людина доволі смертна, і єдина можливість стати чимось більшим за маленьку істоту в дуже великому світі – залишити по собі щось більше за груду кісток і нетривалі спогади, самому стати вічним, зберігши душу не лише на власне коротке життя, а й на багато життів після.
2015