Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.12.14
22:21
Зима невідчутна і геть невловима.
Непрошений сніг скиглить, проситься в рими.
Куди ж закотилась її булава?
Напевно, порожня зими голова.
Ми втратили зиму, як грізний двобій
Переднього краю ідей і вогнів.
Непрошений сніг скиглить, проситься в рими.
Куди ж закотилась її булава?
Напевно, порожня зими голова.
Ми втратили зиму, як грізний двобій
Переднього краю ідей і вогнів.
2025.12.14
18:39
Той ряд бабусь,
Що квіти продають на Байковім, –
Здається вічний.
Їх або смерть обходить стороною,
Або ж вони…
Bже встигли побувати на тім світі.
Порозумілися з Хароном
І вдосвіта вертаються до нас.
Що квіти продають на Байковім, –
Здається вічний.
Їх або смерть обходить стороною,
Або ж вони…
Bже встигли побувати на тім світі.
Порозумілися з Хароном
І вдосвіта вертаються до нас.
2025.12.14
17:36
Цвіркун очерету співає сонети зірок,
А море зелене озерне
підспівує шелестом:
Тихо падають краплі, пугач Улісс
Чекає рибалку, в якого кишені
Повні каштанів, які назбирав
У світлі жовтого ліхтаря Місяця
На вулиці нео
А море зелене озерне
підспівує шелестом:
Тихо падають краплі, пугач Улісс
Чекає рибалку, в якого кишені
Повні каштанів, які назбирав
У світлі жовтого ліхтаря Місяця
На вулиці нео
2025.12.14
15:10
По піску у Сахарі ідуть,
Угоряють від спеки пінгвіни,
Перевернута метеосуть -
Модернового хеллоуіну.
Все у світі тепер навпаки --
Вже снігами мандрують верблюди...
Сніг скупий, ніби зниклі рядки,
Угоряють від спеки пінгвіни,
Перевернута метеосуть -
Модернового хеллоуіну.
Все у світі тепер навпаки --
Вже снігами мандрують верблюди...
Сніг скупий, ніби зниклі рядки,
2025.12.14
11:48
Туман висів, як молоко густий.
В такому дуже легко заблукати.
І будеш вихід цілий день шукати,
І колами ходити в пастці тій.
Коли він свою гаву упіймав
І не помітив. Мов мара вхопила
В свої обійми. Коли відпустила,
Товаришів уже і слід пропав.
В такому дуже легко заблукати.
І будеш вихід цілий день шукати,
І колами ходити в пастці тій.
Коли він свою гаву упіймав
І не помітив. Мов мара вхопила
В свої обійми. Коли відпустила,
Товаришів уже і слід пропав.
2025.12.14
10:33
Якби усі людей любили,
То, звісно, в думці не було б війни.
Але в сучасників гора вини,
Яка і породила бійню.
Зупинить хто це божевілля,
Що вміщує в собі ненависть,зло.
Горить у полум'ї людина й тло,
То, звісно, в думці не було б війни.
Але в сучасників гора вини,
Яка і породила бійню.
Зупинить хто це божевілля,
Що вміщує в собі ненависть,зло.
Горить у полум'ї людина й тло,
2025.12.14
10:29
Красою приваблював завше,
літав за туманами в брід.
Тонув комашнею у чаші —
п'янким і бентежним був світ.
Із кокона гусені вийшов
метелик у ясну блакить.
Віночком заврунилась вишня —
сніжисто на сонці ярить.
літав за туманами в брід.
Тонув комашнею у чаші —
п'янким і бентежним був світ.
Із кокона гусені вийшов
метелик у ясну блакить.
Віночком заврунилась вишня —
сніжисто на сонці ярить.
2025.12.14
09:23
Перед мною уранці
Натюрморти малі -
Чай видніється в склянці
Та папір на столі.
А ще фрукти і квіти
Кличуть часто в політ
Мрії з настрою звиті,
Думам різним услід.
Натюрморти малі -
Чай видніється в склянці
Та папір на столі.
А ще фрукти і квіти
Кличуть часто в політ
Мрії з настрою звиті,
Думам різним услід.
2025.12.14
06:11
Стіна що із пророцтвами
По швах потріскує
На інструменті смерті ще
Яскраві сонця вилиски
Ще навпіл роздираєшся
І снами і кошмарами
О хто вінка поклав би там
Де тиша крик затьмарить?
По швах потріскує
На інструменті смерті ще
Яскраві сонця вилиски
Ще навпіл роздираєшся
І снами і кошмарами
О хто вінка поклав би там
Де тиша крик затьмарить?
2025.12.14
04:43
Мені приємно у твоєму товаристві.
Я навіть не навиджу тебе.
Можливо, зазнайомимося близько й
колись-то збіг обставин приведе
нам кілька років пережити разом.
Тобі подібну я подеколи шукав
і ти не проти. Звісно, не відразу.
Я навіть не навиджу тебе.
Можливо, зазнайомимося близько й
колись-то збіг обставин приведе
нам кілька років пережити разом.
Тобі подібну я подеколи шукав
і ти не проти. Звісно, не відразу.
2025.12.14
02:46
Повстань!
Страшний бо Суд іде,
почеплений, як материнська плата,
немов дощу тяжка мені заплата,
та батьківський нечуваний
хардрайв.
Прівіт, мала.
Страшний бо Суд іде,
почеплений, як материнська плата,
немов дощу тяжка мені заплата,
та батьківський нечуваний
хардрайв.
Прівіт, мала.
2025.12.14
00:08
Було колись під шістдесят,
А ви ще вештали думками…
Поміж віршованих цитат
Цідили ніжними струмками…
І що ж такого в тих думках?
Думки з думок втечуть у вірші,
А вас пошлють за шістдесят
Й струмки на вигляд стануть інші…
А ви ще вештали думками…
Поміж віршованих цитат
Цідили ніжними струмками…
І що ж такого в тих думках?
Думки з думок втечуть у вірші,
А вас пошлють за шістдесят
Й струмки на вигляд стануть інші…
2025.12.13
23:44
Послання віків скупі, як сніг,
Що грайливо мерехтить в місячному сяйві,
але це не біда*.
Сни ллються, як симфонії з радіо «Люксембург»,
з просторів небес, що хмарами оповиті,
але там ніколи не було симфоній…
Що грайливо мерехтить в місячному сяйві,
але це не біда*.
Сни ллються, як симфонії з радіо «Люксембург»,
з просторів небес, що хмарами оповиті,
але там ніколи не було симфоній…
2025.12.13
21:01
Сніг скупий, як послання віків,
Мерехтить у грайливій сюїті.
І симфонія ллється зі снів
У просторах, що небом сповиті.
Сніг скупий, ніби зниклі рядки
У віршах, що прийшли із нікуди.
Сніг скупий, ніби помах руки.
Мерехтить у грайливій сюїті.
І симфонія ллється зі снів
У просторах, що небом сповиті.
Сніг скупий, ніби зниклі рядки
У віршах, що прийшли із нікуди.
Сніг скупий, ніби помах руки.
2025.12.13
16:56
Дощ крижаний у шибу - музика крапель мерзлих.
Колеться сон у друзки, сиплеться за вікно.
Ближче до ранку дійсність, ніч неохоче кресне.
І на окрайці неба синій цвіте вінок.
Зорі тум утерла сірим своїм подолом -
Виглянули, обмиті, жаль, що всього н
Колеться сон у друзки, сиплеться за вікно.
Ближче до ранку дійсність, ніч неохоче кресне.
І на окрайці неба синій цвіте вінок.
Зорі тум утерла сірим своїм подолом -
Виглянули, обмиті, жаль, що всього н
2025.12.13
12:09
Відтепер і дотетер
Ти у пошуках — стажер…
Тільки з ким й куди іти?
Безліч склепів до мети…
Омбіркуй, не гарячкуй,
Краще знов пофантазуй…
Боже мій… Куди попер?
Краще б ти в собі завмер…
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Ти у пошуках — стажер…
Тільки з ким й куди іти?
Безліч склепів до мети…
Омбіркуй, не гарячкуй,
Краще знов пофантазуй…
Боже мій… Куди попер?
Краще б ти в собі завмер…
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Вікторія Торон /
Проза
Жіночий жакет брунатного кольору
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Жіночий жакет брунатного кольору
(Торонтівські етюди)
Коли я познайомилась із нею, вона вже років з десять була одружена, але говорила про свого чоловіка затамовуючи подих, як Тетяна Дороніна —про театр. Основні рішення —як-от, про зміну країни проживання —приймав він, і вона «вростала» у ці рішення, часом повільно й поступово, «настроюючись» на них, як людина, що ретельно настроює свій радіоприймач на потрібну їй хвилю. Говорила вона зі мною притишено, із якоюсь обережною делікатністю, і мені це в ній подобалось. Це приємно виділяло її у світі, де впевненість у собі стимулюється, симулюється і нав’язується як необхідність. Вона мала достатньо психологічної гнучкості, щоб не почуватися приниженою, коли зовнішні обставини її життя визначалися не нею. В неї був син, який дістався їй дорогою ціною, і вона мріяла присвятити своє життя сім’ї.
Часто, коли ми ходили з дітьми до парку (чоловік її тоді вчився на курсах, багато займався вдома, і щоб створити йому необхідні умови у крихітній квартирці, яку вони тоді знімали, їй доводилося брати малого сина і годинами з ним гуляти), вона розповідала мені про свої сімейні проблеми, говорила трохи стривожено, але стримано, ніби роздумуючи й розглядаючи їх з усіх можливих точок зору, і я, хоча й намагалась напочатку їй щось радити, далі вже знала, що це зайве, що через недовгий час, після задумливого діалогу із собою, вона прийде до наперед відомого висновку —зрозуміє правоту свого чоловіка і погодиться із нею. Так бувало завжди, і я з цікавістю спостерігала за процесом майже алхімічної реакції відновлення сімейної єдності із каламутної суміші сумнівів, розгубленості й тривоги. Їхня сім’я не була досконалою, як і переважна більшість сімей, і як така, вимагала постійної творчості.
Коли її чоловік сказав, що їм потрібно купити будинок (тоді він уже працював), хоча б невеликий, просто щоб гроші, які вони сплачують за оренду житла, не пропадали, а йшли як виплата за свою власність,--вона не на жарт злякалась. Не спала ночей, усе думала. Страшно було брати величезну позику у банку, за яку потім розплачуватись десятиліттями, із процентами. А що, як чоловік втратить роботу або захворіє, що тоді?
Позику їм дали не одразу. Сказали, що в сім’ї повинні прицювати двоє. Чоловік наполягав, щоб вона йшла працювати — ким-небудь. Вона вже збиралась влаштуватись прибиральницею у винний магазин, доки була можливість, аж тут банк несподівано піщов їм назустріч, позику вони одержали і будиночок купили —із перспективою 30-річної виплати.
Мені було шкода із нею розлучатись. Вони переїжджали у далекий район міста, і я знала, що ми тепер бачитись будемо нечасто.
Там, вдалині, далеко від моїх очей, із нею відбулась несподівана метаморфоза. Вона почала водити машину, одержала права. Виявилось, що економічна освіта її (колись на батьківщині вона працювала бухгалтером) дуже потрібна —треба лише закінчити деякі курси. Вона закінчувала одні курси і, все ще не впевнена в собі, починала інші, доки чоловік її не поклав цьому край, звелівши шукати роботу.
З першої роботи її невдовзі скоротили, і тоді вона знайшла другу. Ця друга виявилась напрочуд вдалою —за спеціальністю, у невеликому дружному колективі, куди вона легко вписалась, із прихильним начальством і «ланчами», які всі вони часом проводили у кафе. Втім, як і на усілякій роботі, за яку тобі пристойно платять, обов’язків було багато. Після 8 годин сидіння за комп’ютером вона приїжджала додому знесилена, по дорозі забираючи з роботи чоловіка. Син уже був удома --сам приходив зі школи. Часу було обмаль —тільки на те, щоб щось перекусити і доповзти до ліжка.
Тепер вона вже не могла довго слухати повчання або критичні міркування свого чоловіка, перейматись його настроєм або дошукуватись його правоти там, де не бачила її відразу. Незалежна і хронічно втомлена, вона навчилась не погоджуватись і часом бути нетерпимою. Чоловік її відчув цю зміну і тепер ходив холоднуватий, відчужений, плекаючи якусь не зрозумілу їй образу. Знайти пояснення цьому вона дійсно не могла, тому що в принципі не стала ставитись до нього гірше. Як і раніше, вона була відданою дружиною, хіба що тільки перестала, як колись, постійно «настроюватись» на його стан або точку зору. Вона не розуміла тепер, чому цим повинна займатись тільки вона. Те, що раніше здавалось їй цілком природним, тепер сприймалось як незрозуміле приниження і непідсильний тягар.
Був момент, коли її чоловіка звільнили з роботи. Для нього, з його самолюбством і впевненістю в собі, це був болючий і принизливий удар. Він надовго захворів. Тоді вони змогли протриматись тільки завдяки тому, що працювала вона. Ніколи в житті вона не відчувала такого страху і відповідальності —за долю їхньої сім’ї, їхній дім! І нікого поруч з рідних чи близьких --ні поскаржитись, ні знайти підтримку! Усе ж вона вистояла, і потім, коли чоловік видужав і знову почав працювати, вона була вже іншою. Кілька разів вона злітала із сином на батьківщину, об’їздила Європу з екскурсіями, навчилась сама відвідувати друзів на свята, коли чоловік не мав настрою (а це тепер бувало майже постійно). Вона більше не говорила про нього із завмиранням у голосі і не терзала себе питаннями «чому?», коли він днями не розмовляв із нею.
Вона приходила з роботи втомлена і вимагала спокою. Вона безстрашно їздила по хайвеях, заливала бензин і напомповувала колеса. Із своєю фінансовою освітою вона сама планувала їхній бюджет і вигідно вкладала гроші. Вони переїхали у третій, просторіший будинок, і позику за нього почали виплачувати вдвічі швидше...
Ще на початку своєї кар’єри, тільки-но поступивши на першу свою роботу, вона (для моральної підтримки) потягнула мене з собою у недорогий, але пристойний магазин одягу. Там, куди вона йшла працювати, вже потрібно було «виглядати» --строго, але зі смаком. Їй не вистачало жакета. Вона довго нерішуче ходила між рядами,вибирала і, подивившись на ціну, чіпляла на місце. У той час більш за все вона боялась засмутити чоловіка дорогою покупкою. Нарешті, вона вибрала жакет брунатного кольору, чомусь саме він їй сподобався. Довго вона приміряла його, знімала й знову одягала. Я не особливо поділяла її захоплення і відійшла кудись углиб магазину. Нарешті, жакет було куплено, вона була збуджена й піднесена. Їдучи додому, вона ніяк не могла заспокоїтись, напружено підбираючи вагомі аргументи, збираючи усю рішучість і «наступальність», на які тільки була здатна, щоб переконати чоловіка у необхідності зробленої витрати. Це була чи не перша її значна покупка «для себе», зроблена без його відома й згоди.
Через два роки жакет перекочував до мене, і дивлячись на нього, я пригадую початок нашого знайомства, її боязку делікатність, нерішучість, наші обережні розмови про сімейне життя і натяки на —в кожної свої —складні секрети щоденної жіночої алхімії. Тепер вона рідко говорить мені по телефону про свого чоловіка; я не питаю.
Чи зрозумію я її тепер, нову, чи все ще розуміє вона мене? І ця вічна жіноча творчість по наведенню мостів із близько-чужим, із ким ділиш своє життя,--знак приниженості це чи привілею? Ти ще не знаєш цього, як і він, а вже зміни приходять до вас, як гості, беруть вас заручниками і розводять нарізно. Вони нав’язують вам ролі, до яких ви не готові, і потім ви, зійшовшись, не пізнаєте і караєте одне одного у цій дивній, сповненій іронії, п’єсі життя.
Коли я познайомилась із нею, вона вже років з десять була одружена, але говорила про свого чоловіка затамовуючи подих, як Тетяна Дороніна —про театр. Основні рішення —як-от, про зміну країни проживання —приймав він, і вона «вростала» у ці рішення, часом повільно й поступово, «настроюючись» на них, як людина, що ретельно настроює свій радіоприймач на потрібну їй хвилю. Говорила вона зі мною притишено, із якоюсь обережною делікатністю, і мені це в ній подобалось. Це приємно виділяло її у світі, де впевненість у собі стимулюється, симулюється і нав’язується як необхідність. Вона мала достатньо психологічної гнучкості, щоб не почуватися приниженою, коли зовнішні обставини її життя визначалися не нею. В неї був син, який дістався їй дорогою ціною, і вона мріяла присвятити своє життя сім’ї.
Часто, коли ми ходили з дітьми до парку (чоловік її тоді вчився на курсах, багато займався вдома, і щоб створити йому необхідні умови у крихітній квартирці, яку вони тоді знімали, їй доводилося брати малого сина і годинами з ним гуляти), вона розповідала мені про свої сімейні проблеми, говорила трохи стривожено, але стримано, ніби роздумуючи й розглядаючи їх з усіх можливих точок зору, і я, хоча й намагалась напочатку їй щось радити, далі вже знала, що це зайве, що через недовгий час, після задумливого діалогу із собою, вона прийде до наперед відомого висновку —зрозуміє правоту свого чоловіка і погодиться із нею. Так бувало завжди, і я з цікавістю спостерігала за процесом майже алхімічної реакції відновлення сімейної єдності із каламутної суміші сумнівів, розгубленості й тривоги. Їхня сім’я не була досконалою, як і переважна більшість сімей, і як така, вимагала постійної творчості.
Коли її чоловік сказав, що їм потрібно купити будинок (тоді він уже працював), хоча б невеликий, просто щоб гроші, які вони сплачують за оренду житла, не пропадали, а йшли як виплата за свою власність,--вона не на жарт злякалась. Не спала ночей, усе думала. Страшно було брати величезну позику у банку, за яку потім розплачуватись десятиліттями, із процентами. А що, як чоловік втратить роботу або захворіє, що тоді?
Позику їм дали не одразу. Сказали, що в сім’ї повинні прицювати двоє. Чоловік наполягав, щоб вона йшла працювати — ким-небудь. Вона вже збиралась влаштуватись прибиральницею у винний магазин, доки була можливість, аж тут банк несподівано піщов їм назустріч, позику вони одержали і будиночок купили —із перспективою 30-річної виплати.
Мені було шкода із нею розлучатись. Вони переїжджали у далекий район міста, і я знала, що ми тепер бачитись будемо нечасто.
Там, вдалині, далеко від моїх очей, із нею відбулась несподівана метаморфоза. Вона почала водити машину, одержала права. Виявилось, що економічна освіта її (колись на батьківщині вона працювала бухгалтером) дуже потрібна —треба лише закінчити деякі курси. Вона закінчувала одні курси і, все ще не впевнена в собі, починала інші, доки чоловік її не поклав цьому край, звелівши шукати роботу.
З першої роботи її невдовзі скоротили, і тоді вона знайшла другу. Ця друга виявилась напрочуд вдалою —за спеціальністю, у невеликому дружному колективі, куди вона легко вписалась, із прихильним начальством і «ланчами», які всі вони часом проводили у кафе. Втім, як і на усілякій роботі, за яку тобі пристойно платять, обов’язків було багато. Після 8 годин сидіння за комп’ютером вона приїжджала додому знесилена, по дорозі забираючи з роботи чоловіка. Син уже був удома --сам приходив зі школи. Часу було обмаль —тільки на те, щоб щось перекусити і доповзти до ліжка.
Тепер вона вже не могла довго слухати повчання або критичні міркування свого чоловіка, перейматись його настроєм або дошукуватись його правоти там, де не бачила її відразу. Незалежна і хронічно втомлена, вона навчилась не погоджуватись і часом бути нетерпимою. Чоловік її відчув цю зміну і тепер ходив холоднуватий, відчужений, плекаючи якусь не зрозумілу їй образу. Знайти пояснення цьому вона дійсно не могла, тому що в принципі не стала ставитись до нього гірше. Як і раніше, вона була відданою дружиною, хіба що тільки перестала, як колись, постійно «настроюватись» на його стан або точку зору. Вона не розуміла тепер, чому цим повинна займатись тільки вона. Те, що раніше здавалось їй цілком природним, тепер сприймалось як незрозуміле приниження і непідсильний тягар.
Був момент, коли її чоловіка звільнили з роботи. Для нього, з його самолюбством і впевненістю в собі, це був болючий і принизливий удар. Він надовго захворів. Тоді вони змогли протриматись тільки завдяки тому, що працювала вона. Ніколи в житті вона не відчувала такого страху і відповідальності —за долю їхньої сім’ї, їхній дім! І нікого поруч з рідних чи близьких --ні поскаржитись, ні знайти підтримку! Усе ж вона вистояла, і потім, коли чоловік видужав і знову почав працювати, вона була вже іншою. Кілька разів вона злітала із сином на батьківщину, об’їздила Європу з екскурсіями, навчилась сама відвідувати друзів на свята, коли чоловік не мав настрою (а це тепер бувало майже постійно). Вона більше не говорила про нього із завмиранням у голосі і не терзала себе питаннями «чому?», коли він днями не розмовляв із нею.
Вона приходила з роботи втомлена і вимагала спокою. Вона безстрашно їздила по хайвеях, заливала бензин і напомповувала колеса. Із своєю фінансовою освітою вона сама планувала їхній бюджет і вигідно вкладала гроші. Вони переїхали у третій, просторіший будинок, і позику за нього почали виплачувати вдвічі швидше...
Ще на початку своєї кар’єри, тільки-но поступивши на першу свою роботу, вона (для моральної підтримки) потягнула мене з собою у недорогий, але пристойний магазин одягу. Там, куди вона йшла працювати, вже потрібно було «виглядати» --строго, але зі смаком. Їй не вистачало жакета. Вона довго нерішуче ходила між рядами,вибирала і, подивившись на ціну, чіпляла на місце. У той час більш за все вона боялась засмутити чоловіка дорогою покупкою. Нарешті, вона вибрала жакет брунатного кольору, чомусь саме він їй сподобався. Довго вона приміряла його, знімала й знову одягала. Я не особливо поділяла її захоплення і відійшла кудись углиб магазину. Нарешті, жакет було куплено, вона була збуджена й піднесена. Їдучи додому, вона ніяк не могла заспокоїтись, напружено підбираючи вагомі аргументи, збираючи усю рішучість і «наступальність», на які тільки була здатна, щоб переконати чоловіка у необхідності зробленої витрати. Це була чи не перша її значна покупка «для себе», зроблена без його відома й згоди.
Через два роки жакет перекочував до мене, і дивлячись на нього, я пригадую початок нашого знайомства, її боязку делікатність, нерішучість, наші обережні розмови про сімейне життя і натяки на —в кожної свої —складні секрети щоденної жіночої алхімії. Тепер вона рідко говорить мені по телефону про свого чоловіка; я не питаю.
Чи зрозумію я її тепер, нову, чи все ще розуміє вона мене? І ця вічна жіноча творчість по наведенню мостів із близько-чужим, із ким ділиш своє життя,--знак приниженості це чи привілею? Ти ще не знаєш цього, як і він, а вже зміни приходять до вас, як гості, беруть вас заручниками і розводять нарізно. Вони нав’язують вам ролі, до яких ви не готові, і потім ви, зійшовшись, не пізнаєте і караєте одне одного у цій дивній, сповненій іронії, п’єсі життя.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
