Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.11.29
23:08
Я можу піти за моря, щоб тебе
не бачити більше й не чути.
Вже час відбілив ластовиння рябе
на личку блідому покути.
І ти посивів, наче тополь в гаю,
зими не буває без срібла.
А я, божевільна, в зими на краю
не бачити більше й не чути.
Вже час відбілив ластовиння рябе
на личку блідому покути.
І ти посивів, наче тополь в гаю,
зими не буває без срібла.
А я, божевільна, в зими на краю
2025.11.29
21:59
У сон навідавсь Елвіс Преслі
І напросився на ночліг…
А відчуття, що він воскреснув —
І я відмовити не зміг…
Бо в той минулий вечір наче ж
Я «самокруток» не вживав.
Ну а віскарика тим паче.
Хоча і сморіду кивав…
І напросився на ночліг…
А відчуття, що він воскреснув —
І я відмовити не зміг…
Бо в той минулий вечір наче ж
Я «самокруток» не вживав.
Ну а віскарика тим паче.
Хоча і сморіду кивав…
2025.11.29
18:07
Відчув гул майдану,
з країни не втік,
свободу жадану
вплітав у потік.
Дай Боже ту манну
хоч під Новий рік –
знімаєм оману,
з країни не втік,
свободу жадану
вплітав у потік.
Дай Боже ту манну
хоч під Новий рік –
знімаєм оману,
2025.11.29
17:23
Я не можу зрозуміти,
що я бачу в нічному садку:
профіль дерева
чи силует людини.
Образ розливається,
мов космічна туманність.
Дерево може бути
тією ж людиною,
що я бачу в нічному садку:
профіль дерева
чи силует людини.
Образ розливається,
мов космічна туманність.
Дерево може бути
тією ж людиною,
2025.11.29
16:33
У бабусі є велика скриня,
В ній сорочки, сукні, вишиванки.
Береже їх славна господиня.
І милуюсь ними я щоранку.
Ой, бабусенько, моя бабусю,
Ти навчи мене теж вишивати.
Я сорочку вишию дідусю,
Тату, мамі, і, звичайно, брату.
В ній сорочки, сукні, вишиванки.
Береже їх славна господиня.
І милуюсь ними я щоранку.
Ой, бабусенько, моя бабусю,
Ти навчи мене теж вишивати.
Я сорочку вишию дідусю,
Тату, мамі, і, звичайно, брату.
2025.11.29
11:36
Цифри ті застрягли в серці і болять.
Вже не в'ється по руїнах чорний дим.
Відлетіли в небо душі разом з ним.
Вже не в'ється по руїнах чорний дим.
Відлетіли в небо душі разом з ним.
2025.11.29
10:04
Вулиці залізного міста –
Це струни, на яких грає блюз
Дивак, що живе в порожнечі,
Що зазирає з-під хмари
На колотнечу мурах.
Телевежі міста граків-сажотрусів –
Це голки швачки-жебрачки Клото,
Що шиє сині плаття
Це струни, на яких грає блюз
Дивак, що живе в порожнечі,
Що зазирає з-під хмари
На колотнечу мурах.
Телевежі міста граків-сажотрусів –
Це голки швачки-жебрачки Клото,
Що шиє сині плаття
2025.11.29
09:09
Наче б і недавно, чепурна і ладна
Жбурляла для розваги бомжам дайми, хіба ні
Люди казали, “Вважай, осяйна, як би ти не впала”
Ти гадала, вони – жартуни
Сама радше реготалась
Над тими, хто у разі загуляв
Нині ти уголос не розмовляєш
Нині заслугою не
Жбурляла для розваги бомжам дайми, хіба ні
Люди казали, “Вважай, осяйна, як би ти не впала”
Ти гадала, вони – жартуни
Сама радше реготалась
Над тими, хто у разі загуляв
Нині ти уголос не розмовляєш
Нині заслугою не
2025.11.29
07:11
Гучніше вже в суглобах тріск,
Хоч споживаю я не тлусте, -
Вже тижні тануть, ніби віск,
А дні, мов мед, ніяк не гуснуть.
Дедалі ближче до межі
Поза якою терпнуть жижки
І дні холодні, як вужі,
І сім неділь бува на тиждень.
Хоч споживаю я не тлусте, -
Вже тижні тануть, ніби віск,
А дні, мов мед, ніяк не гуснуть.
Дедалі ближче до межі
Поза якою терпнуть жижки
І дні холодні, як вужі,
І сім неділь бува на тиждень.
2025.11.29
01:38
Боже, Боже, як це страшно
не від раку, а біди
помирати, так завчасно, —
вже летять туди, сюди.
Не війна, а справжнє пекло —
Воланд править, світ мовчить...
В небі від тривоги смеркло...
Між життям і смертю — мить!
не від раку, а біди
помирати, так завчасно, —
вже летять туди, сюди.
Не війна, а справжнє пекло —
Воланд править, світ мовчить...
В небі від тривоги смеркло...
Між життям і смертю — мить!
2025.11.28
22:16
Коли до срібних передзвонів тягнуться церкви,
На бистрині Дніпровій спалахує од млості риба,
Достеменно знаю,
Чому це сонце, щебіт і сльоза,
Життя многоголосий хор
Являються щoночі,
Нищать для рівноваги дану тишу.
Достеменно знаю,
На бистрині Дніпровій спалахує од млості риба,
Достеменно знаю,
Чому це сонце, щебіт і сльоза,
Життя многоголосий хор
Являються щoночі,
Нищать для рівноваги дану тишу.
Достеменно знаю,
2025.11.28
21:41
Кровний брате мій, повір,
хоч терпіли до цих пір –
не залишить сам нас звір,
буде нищити без мір.
+ Царице Небесна, в цей час
+ Покровом Своїм храни нас. +
хоч терпіли до цих пір –
не залишить сам нас звір,
буде нищити без мір.
+ Царице Небесна, в цей час
+ Покровом Своїм храни нас. +
2025.11.28
19:39
ВІДПУСКАЮ (діалог з Лілією Ніколаєнко)
***
Я відпускаю. Не тримай, коханий.
Не озирайся, ти мости спалив.
Всі сповіді та спогади, мов рани.
Навколо - воля і гіркий полин…
***
Я відпускаю. Не тримай, коханий.
Не озирайся, ти мости спалив.
Всі сповіді та спогади, мов рани.
Навколо - воля і гіркий полин…
2025.11.28
17:51
Маленька пташко, диво легкотіле.
Непоказна, але чудова. Хто ти?
Ти у вікно до мене залетіла
В оказії нестримного польоту.
І б'єшся у шифонові гардини,
Де кожна складка - пасткою для тебе.
Маленька сірокрила пташко дивна!
Непоказна, але чудова. Хто ти?
Ти у вікно до мене залетіла
В оказії нестримного польоту.
І б'єшся у шифонові гардини,
Де кожна складка - пасткою для тебе.
Маленька сірокрила пташко дивна!
2025.11.28
10:02
Журбою пахне жінка —
У щастя куций вік.
Дістав вже до печінки
Цивільний чоловік.
Від сорому згораєш,
Бо на твоїй руці
Тату — тавро моралі
У щастя куций вік.
Дістав вже до печінки
Цивільний чоловік.
Від сорому згораєш,
Бо на твоїй руці
Тату — тавро моралі
2025.11.28
06:14
Таїться тиша в темряві кромішній
І чимось марить напівсонний двір,
А я римую безнадійно вірші,
Написаним дивуючи папір.
Допоки тиша вкутана пітьмою
За вікнами дрімає залюбки, -
Я душу мучу працею нічною,
Верзіннями утомлюю думки.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...І чимось марить напівсонний двір,
А я римую безнадійно вірші,
Написаним дивуючи папір.
Допоки тиша вкутана пітьмою
За вікнами дрімає залюбки, -
Я душу мучу працею нічною,
Верзіннями утомлюю думки.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Вікторія Торон /
Проза
Жіночий жакет брунатного кольору
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Жіночий жакет брунатного кольору
(Торонтівські етюди)
Коли я познайомилась із нею, вона вже років з десять була одружена, але говорила про свого чоловіка затамовуючи подих, як Тетяна Дороніна —про театр. Основні рішення —як-от, про зміну країни проживання —приймав він, і вона «вростала» у ці рішення, часом повільно й поступово, «настроюючись» на них, як людина, що ретельно настроює свій радіоприймач на потрібну їй хвилю. Говорила вона зі мною притишено, із якоюсь обережною делікатністю, і мені це в ній подобалось. Це приємно виділяло її у світі, де впевненість у собі стимулюється, симулюється і нав’язується як необхідність. Вона мала достатньо психологічної гнучкості, щоб не почуватися приниженою, коли зовнішні обставини її життя визначалися не нею. В неї був син, який дістався їй дорогою ціною, і вона мріяла присвятити своє життя сім’ї.
Часто, коли ми ходили з дітьми до парку (чоловік її тоді вчився на курсах, багато займався вдома, і щоб створити йому необхідні умови у крихітній квартирці, яку вони тоді знімали, їй доводилося брати малого сина і годинами з ним гуляти), вона розповідала мені про свої сімейні проблеми, говорила трохи стривожено, але стримано, ніби роздумуючи й розглядаючи їх з усіх можливих точок зору, і я, хоча й намагалась напочатку їй щось радити, далі вже знала, що це зайве, що через недовгий час, після задумливого діалогу із собою, вона прийде до наперед відомого висновку —зрозуміє правоту свого чоловіка і погодиться із нею. Так бувало завжди, і я з цікавістю спостерігала за процесом майже алхімічної реакції відновлення сімейної єдності із каламутної суміші сумнівів, розгубленості й тривоги. Їхня сім’я не була досконалою, як і переважна більшість сімей, і як така, вимагала постійної творчості.
Коли її чоловік сказав, що їм потрібно купити будинок (тоді він уже працював), хоча б невеликий, просто щоб гроші, які вони сплачують за оренду житла, не пропадали, а йшли як виплата за свою власність,--вона не на жарт злякалась. Не спала ночей, усе думала. Страшно було брати величезну позику у банку, за яку потім розплачуватись десятиліттями, із процентами. А що, як чоловік втратить роботу або захворіє, що тоді?
Позику їм дали не одразу. Сказали, що в сім’ї повинні прицювати двоє. Чоловік наполягав, щоб вона йшла працювати — ким-небудь. Вона вже збиралась влаштуватись прибиральницею у винний магазин, доки була можливість, аж тут банк несподівано піщов їм назустріч, позику вони одержали і будиночок купили —із перспективою 30-річної виплати.
Мені було шкода із нею розлучатись. Вони переїжджали у далекий район міста, і я знала, що ми тепер бачитись будемо нечасто.
Там, вдалині, далеко від моїх очей, із нею відбулась несподівана метаморфоза. Вона почала водити машину, одержала права. Виявилось, що економічна освіта її (колись на батьківщині вона працювала бухгалтером) дуже потрібна —треба лише закінчити деякі курси. Вона закінчувала одні курси і, все ще не впевнена в собі, починала інші, доки чоловік її не поклав цьому край, звелівши шукати роботу.
З першої роботи її невдовзі скоротили, і тоді вона знайшла другу. Ця друга виявилась напрочуд вдалою —за спеціальністю, у невеликому дружному колективі, куди вона легко вписалась, із прихильним начальством і «ланчами», які всі вони часом проводили у кафе. Втім, як і на усілякій роботі, за яку тобі пристойно платять, обов’язків було багато. Після 8 годин сидіння за комп’ютером вона приїжджала додому знесилена, по дорозі забираючи з роботи чоловіка. Син уже був удома --сам приходив зі школи. Часу було обмаль —тільки на те, щоб щось перекусити і доповзти до ліжка.
Тепер вона вже не могла довго слухати повчання або критичні міркування свого чоловіка, перейматись його настроєм або дошукуватись його правоти там, де не бачила її відразу. Незалежна і хронічно втомлена, вона навчилась не погоджуватись і часом бути нетерпимою. Чоловік її відчув цю зміну і тепер ходив холоднуватий, відчужений, плекаючи якусь не зрозумілу їй образу. Знайти пояснення цьому вона дійсно не могла, тому що в принципі не стала ставитись до нього гірше. Як і раніше, вона була відданою дружиною, хіба що тільки перестала, як колись, постійно «настроюватись» на його стан або точку зору. Вона не розуміла тепер, чому цим повинна займатись тільки вона. Те, що раніше здавалось їй цілком природним, тепер сприймалось як незрозуміле приниження і непідсильний тягар.
Був момент, коли її чоловіка звільнили з роботи. Для нього, з його самолюбством і впевненістю в собі, це був болючий і принизливий удар. Він надовго захворів. Тоді вони змогли протриматись тільки завдяки тому, що працювала вона. Ніколи в житті вона не відчувала такого страху і відповідальності —за долю їхньої сім’ї, їхній дім! І нікого поруч з рідних чи близьких --ні поскаржитись, ні знайти підтримку! Усе ж вона вистояла, і потім, коли чоловік видужав і знову почав працювати, вона була вже іншою. Кілька разів вона злітала із сином на батьківщину, об’їздила Європу з екскурсіями, навчилась сама відвідувати друзів на свята, коли чоловік не мав настрою (а це тепер бувало майже постійно). Вона більше не говорила про нього із завмиранням у голосі і не терзала себе питаннями «чому?», коли він днями не розмовляв із нею.
Вона приходила з роботи втомлена і вимагала спокою. Вона безстрашно їздила по хайвеях, заливала бензин і напомповувала колеса. Із своєю фінансовою освітою вона сама планувала їхній бюджет і вигідно вкладала гроші. Вони переїхали у третій, просторіший будинок, і позику за нього почали виплачувати вдвічі швидше...
Ще на початку своєї кар’єри, тільки-но поступивши на першу свою роботу, вона (для моральної підтримки) потягнула мене з собою у недорогий, але пристойний магазин одягу. Там, куди вона йшла працювати, вже потрібно було «виглядати» --строго, але зі смаком. Їй не вистачало жакета. Вона довго нерішуче ходила між рядами,вибирала і, подивившись на ціну, чіпляла на місце. У той час більш за все вона боялась засмутити чоловіка дорогою покупкою. Нарешті, вона вибрала жакет брунатного кольору, чомусь саме він їй сподобався. Довго вона приміряла його, знімала й знову одягала. Я не особливо поділяла її захоплення і відійшла кудись углиб магазину. Нарешті, жакет було куплено, вона була збуджена й піднесена. Їдучи додому, вона ніяк не могла заспокоїтись, напружено підбираючи вагомі аргументи, збираючи усю рішучість і «наступальність», на які тільки була здатна, щоб переконати чоловіка у необхідності зробленої витрати. Це була чи не перша її значна покупка «для себе», зроблена без його відома й згоди.
Через два роки жакет перекочував до мене, і дивлячись на нього, я пригадую початок нашого знайомства, її боязку делікатність, нерішучість, наші обережні розмови про сімейне життя і натяки на —в кожної свої —складні секрети щоденної жіночої алхімії. Тепер вона рідко говорить мені по телефону про свого чоловіка; я не питаю.
Чи зрозумію я її тепер, нову, чи все ще розуміє вона мене? І ця вічна жіноча творчість по наведенню мостів із близько-чужим, із ким ділиш своє життя,--знак приниженості це чи привілею? Ти ще не знаєш цього, як і він, а вже зміни приходять до вас, як гості, беруть вас заручниками і розводять нарізно. Вони нав’язують вам ролі, до яких ви не готові, і потім ви, зійшовшись, не пізнаєте і караєте одне одного у цій дивній, сповненій іронії, п’єсі життя.
Коли я познайомилась із нею, вона вже років з десять була одружена, але говорила про свого чоловіка затамовуючи подих, як Тетяна Дороніна —про театр. Основні рішення —як-от, про зміну країни проживання —приймав він, і вона «вростала» у ці рішення, часом повільно й поступово, «настроюючись» на них, як людина, що ретельно настроює свій радіоприймач на потрібну їй хвилю. Говорила вона зі мною притишено, із якоюсь обережною делікатністю, і мені це в ній подобалось. Це приємно виділяло її у світі, де впевненість у собі стимулюється, симулюється і нав’язується як необхідність. Вона мала достатньо психологічної гнучкості, щоб не почуватися приниженою, коли зовнішні обставини її життя визначалися не нею. В неї був син, який дістався їй дорогою ціною, і вона мріяла присвятити своє життя сім’ї.
Часто, коли ми ходили з дітьми до парку (чоловік її тоді вчився на курсах, багато займався вдома, і щоб створити йому необхідні умови у крихітній квартирці, яку вони тоді знімали, їй доводилося брати малого сина і годинами з ним гуляти), вона розповідала мені про свої сімейні проблеми, говорила трохи стривожено, але стримано, ніби роздумуючи й розглядаючи їх з усіх можливих точок зору, і я, хоча й намагалась напочатку їй щось радити, далі вже знала, що це зайве, що через недовгий час, після задумливого діалогу із собою, вона прийде до наперед відомого висновку —зрозуміє правоту свого чоловіка і погодиться із нею. Так бувало завжди, і я з цікавістю спостерігала за процесом майже алхімічної реакції відновлення сімейної єдності із каламутної суміші сумнівів, розгубленості й тривоги. Їхня сім’я не була досконалою, як і переважна більшість сімей, і як така, вимагала постійної творчості.
Коли її чоловік сказав, що їм потрібно купити будинок (тоді він уже працював), хоча б невеликий, просто щоб гроші, які вони сплачують за оренду житла, не пропадали, а йшли як виплата за свою власність,--вона не на жарт злякалась. Не спала ночей, усе думала. Страшно було брати величезну позику у банку, за яку потім розплачуватись десятиліттями, із процентами. А що, як чоловік втратить роботу або захворіє, що тоді?
Позику їм дали не одразу. Сказали, що в сім’ї повинні прицювати двоє. Чоловік наполягав, щоб вона йшла працювати — ким-небудь. Вона вже збиралась влаштуватись прибиральницею у винний магазин, доки була можливість, аж тут банк несподівано піщов їм назустріч, позику вони одержали і будиночок купили —із перспективою 30-річної виплати.
Мені було шкода із нею розлучатись. Вони переїжджали у далекий район міста, і я знала, що ми тепер бачитись будемо нечасто.
Там, вдалині, далеко від моїх очей, із нею відбулась несподівана метаморфоза. Вона почала водити машину, одержала права. Виявилось, що економічна освіта її (колись на батьківщині вона працювала бухгалтером) дуже потрібна —треба лише закінчити деякі курси. Вона закінчувала одні курси і, все ще не впевнена в собі, починала інші, доки чоловік її не поклав цьому край, звелівши шукати роботу.
З першої роботи її невдовзі скоротили, і тоді вона знайшла другу. Ця друга виявилась напрочуд вдалою —за спеціальністю, у невеликому дружному колективі, куди вона легко вписалась, із прихильним начальством і «ланчами», які всі вони часом проводили у кафе. Втім, як і на усілякій роботі, за яку тобі пристойно платять, обов’язків було багато. Після 8 годин сидіння за комп’ютером вона приїжджала додому знесилена, по дорозі забираючи з роботи чоловіка. Син уже був удома --сам приходив зі школи. Часу було обмаль —тільки на те, щоб щось перекусити і доповзти до ліжка.
Тепер вона вже не могла довго слухати повчання або критичні міркування свого чоловіка, перейматись його настроєм або дошукуватись його правоти там, де не бачила її відразу. Незалежна і хронічно втомлена, вона навчилась не погоджуватись і часом бути нетерпимою. Чоловік її відчув цю зміну і тепер ходив холоднуватий, відчужений, плекаючи якусь не зрозумілу їй образу. Знайти пояснення цьому вона дійсно не могла, тому що в принципі не стала ставитись до нього гірше. Як і раніше, вона була відданою дружиною, хіба що тільки перестала, як колись, постійно «настроюватись» на його стан або точку зору. Вона не розуміла тепер, чому цим повинна займатись тільки вона. Те, що раніше здавалось їй цілком природним, тепер сприймалось як незрозуміле приниження і непідсильний тягар.
Був момент, коли її чоловіка звільнили з роботи. Для нього, з його самолюбством і впевненістю в собі, це був болючий і принизливий удар. Він надовго захворів. Тоді вони змогли протриматись тільки завдяки тому, що працювала вона. Ніколи в житті вона не відчувала такого страху і відповідальності —за долю їхньої сім’ї, їхній дім! І нікого поруч з рідних чи близьких --ні поскаржитись, ні знайти підтримку! Усе ж вона вистояла, і потім, коли чоловік видужав і знову почав працювати, вона була вже іншою. Кілька разів вона злітала із сином на батьківщину, об’їздила Європу з екскурсіями, навчилась сама відвідувати друзів на свята, коли чоловік не мав настрою (а це тепер бувало майже постійно). Вона більше не говорила про нього із завмиранням у голосі і не терзала себе питаннями «чому?», коли він днями не розмовляв із нею.
Вона приходила з роботи втомлена і вимагала спокою. Вона безстрашно їздила по хайвеях, заливала бензин і напомповувала колеса. Із своєю фінансовою освітою вона сама планувала їхній бюджет і вигідно вкладала гроші. Вони переїхали у третій, просторіший будинок, і позику за нього почали виплачувати вдвічі швидше...
Ще на початку своєї кар’єри, тільки-но поступивши на першу свою роботу, вона (для моральної підтримки) потягнула мене з собою у недорогий, але пристойний магазин одягу. Там, куди вона йшла працювати, вже потрібно було «виглядати» --строго, але зі смаком. Їй не вистачало жакета. Вона довго нерішуче ходила між рядами,вибирала і, подивившись на ціну, чіпляла на місце. У той час більш за все вона боялась засмутити чоловіка дорогою покупкою. Нарешті, вона вибрала жакет брунатного кольору, чомусь саме він їй сподобався. Довго вона приміряла його, знімала й знову одягала. Я не особливо поділяла її захоплення і відійшла кудись углиб магазину. Нарешті, жакет було куплено, вона була збуджена й піднесена. Їдучи додому, вона ніяк не могла заспокоїтись, напружено підбираючи вагомі аргументи, збираючи усю рішучість і «наступальність», на які тільки була здатна, щоб переконати чоловіка у необхідності зробленої витрати. Це була чи не перша її значна покупка «для себе», зроблена без його відома й згоди.
Через два роки жакет перекочував до мене, і дивлячись на нього, я пригадую початок нашого знайомства, її боязку делікатність, нерішучість, наші обережні розмови про сімейне життя і натяки на —в кожної свої —складні секрети щоденної жіночої алхімії. Тепер вона рідко говорить мені по телефону про свого чоловіка; я не питаю.
Чи зрозумію я її тепер, нову, чи все ще розуміє вона мене? І ця вічна жіноча творчість по наведенню мостів із близько-чужим, із ким ділиш своє життя,--знак приниженості це чи привілею? Ти ще не знаєш цього, як і він, а вже зміни приходять до вас, як гості, беруть вас заручниками і розводять нарізно. Вони нав’язують вам ролі, до яких ви не готові, і потім ви, зійшовшись, не пізнаєте і караєте одне одного у цій дивній, сповненій іронії, п’єсі життя.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
