Говорили про Ісуса Христа. Хтось сказав, що Ісус Христос був анархістом, бунтівником, що підривав підвалини тогочасної суспільності, і тому реакцію офіційного духовенства на нього можна вважати цілком закономірною. Це мені невиразно нагадало щось мною пережите, тяжке, але не додумане до кінця. Питання, яке підсвідомо мучить мене десятки років і ніяк не може бути розв’язане. Я подумала, що для того, щоб підірвати основи суспільного ладу, зовсім необов’язково бути бунтівником, фанатом або честолюбцем, досить просто бути чесною людиною. І в цьому чи не одна з найбільших трагедій життя.
“Бійтеся ваших перших спонукань, оскільки вони безкорисливі!” --казав всесвітньо відомий цинік, і найгірше те, що він правий. Бунти, революції і невинні жертви часто виникають там, де хтось дає вихід своїм першим -- найкращим і найблагороднішим -- почуттям.
Тоді було гаряче літо, і не лише від сонця, яке палило нащадно, але через звичайну абітурієнтську гарячку, яка вже стала характерною прикметою літньої пори. Ті, в кого не було дітей-абітурієнтів, із співчуттям віддалік спостерігали за пристрастями, які вирували у сім’ях їхніх знайомих, вихлюпувалися зі сторінок газет, пульсували у безкінечних напівтаємних чутках про “блат” і хабарі. Не секрет, і це всі знали, що від вступу або невступу до інституту залежали долі молодих, розумних, начитаних, укоханих дітей, які піддавалися жорсткому пресові подвійних екзаменів -- випускних і вступних. І абітурієнти, і їхні батьки були близькі до нервового зриву.
Я вступала до медичного інституту, одного з найпрестижніших, але не це відіграло роль у моєму рішенні. Шляхом виключення я дійшла до висновку, що найбільше мені би хотілося мати справу з людьми -- живими людьми, яким потрібна допомога, -- а не з машинами чи кресленнями. Я би сказала, що керувалась якимось загальногуманістичним підходом.
Вчилась я завжди на “відмінно”, школу закінчила з медаллю, і шанси для вступу у мене були непогані. Вдома мені створювали максимально сприятливу атмосферу для навчання -- власне, нічим іншим я не займалась. Я носила окуляри, була досить закомплексованою, і усі мої закоханості назавжди залишались моєю таємницею.
У той час для абітурієнтів, які закінчили школу із золотою медаллю, існувала система “профілюючого” предмету, яким у нашому медінституті була фізика. Це означало, що здавши фізику на “відмінно”, абітурієнт звільнявся від здачі решти іспитів і зараховувся до славних лав медичного студентства. Це було мрією багатьох медалістів. Фізику я не дуже любила, але сумлінно вивчила її в повному обсязі, який тільки вимагався для вступу. Мала навіть репетиторів. Десь у глибині душі я була переконана, що не зможу не здати її на “відмінно”. Тоді я ще не знала насмішкуватого характеру своєї долі, яка любить підносити мені неприємні сюрпризи там, де в жодної іншої людини ніяких труднощів би не виникло.
Екзамен бів письмовий. Білет мені попався легкий. Задача була про трансформатори, і я з нею впоралась досить швидко ( задач тоді боялись найбільше; перед входом до інституту у напруженому розпашілому натовпі батьки щільно оточували кожного абітурієнта, який виходив після здачі екзамену, примушували його розповідати, яка була задача, і “брали на олівець”). Одне з теоретичних питань було про лупу і проекційну лампу. Це теж було легко, і я з задоволенням відповіла на нього. Відповіла я докладним описом структури і дії цих пристроїв, ходу променів у них і заломлення. Якось я не відчувала, що моя схильність до літератури підведе мене. Опис мій був бездоганним, без жодної помилки, але на конфліктній комісії, куди я потім ходила, щоб узнати, чому одержала четверку, мені сказали, що замість того, щоб на цілу сторінку описувати, мені досить було всього лише намалювати схему проекційної лампи, хоча б найпримітивнішу. Прикро було те, що я чудово знала цю схему і могла б намалювати її з заплющеними очима. У мене навіть було таке бажання, але я ним знехтувала: чомусь саме словесний опис здався мені важливішим; я тоді подумала, що схему можна просто запам’ятати завдяки зоровій пам’яті, і тільки текст, написаний своїми словами, продемонструє мої справжні знання.
Пізніше, коли я розповідала про цей епізод із свого життя чоловікові, він сердився і казав, що в мене, значить, зовсім не було “фізичного мислення”. Я згідна. Його в мене дійсно не було.
Так, не зробивши жодної помилки, я одержала четвірку з фізики за відсутність “фізичного мислення”. Це означало, що я була приречена здавати решту іспитів. До цього я не зовсім була готова. Твору я не боялась (твори я завжди писала легко й грамотно) і, дійсно, написала його не п’ять. Найбільше я боялась біології. Предмет цей просто невичерпний, і в одній своїй частині -- а саме в ботаніці -- для людини, яка з дитинства жила в місті, був непідсильний. Можна було вивчити величезну кількість теорії, але нічим було замінити конкретні знання вигляду, особливостей росту і способів розмноження рослин, яких ти ніколи не бачила. Їх же є нескінченна кількість видів! В принципі на ботаніці можна було “завалити” будь-якого абітурієнта.
Додому мені було прислано розклад вступних іспитів у вигляді “сітки”, де перетинались номери груп, назви дисциплін і дати. Звичайно ( це тепер я вже знаю, що звичайно), я через свою неуважність переплутала дати екзаменів з біології та хімії. Це означає, що з п’яти днів, які були відведені на підготовку до біології, три дні я вчила хімію. Не знаю, як виявилась моя помилка, але на виправлення її в мене залишилось тільки два дні, з яких перший день я провела у пошуках серед знайомих відповідного підручника, якого так і не знайшла.
Не передати, в якому стані я йшла на іспит. Ботаніки я майже зовсім не знала, зоологію знала посередньо, добре знала генетику і різні “теорії”-- зародження життя на Землі (Опаріна), походження видів та ін.
У білеті моєму стояло першим питанням “Еволюційна теорія Дарвіна”, другим --“Колорадський жук”. Готуючись до відповіді, я мимоволі слухала, як відповідала абітурієнтка, що йшла переді мною. Вона розповідала про суцвіття. Я щиро поспівчувала їй. Проте відповідала вона, як мені здавалось, досить добре. Вона наводила приклади -- назви рослин, деякі з яких я просто не чула. Я була в захопленні. Чомусь у мене склалось враження, що вона вже не перший раз здає цей іспит. На мій подив, дві молоді викладачки не були цілком задоволені. Вони вимагали нових прикладів на кожне суцвіття. Дівчина напружувалась, пригадувала щось нове, потім повторювала вже сказане. Я відчувала, як упав її настрій, як змінився її голос, і у ньому вчулись безнадія і розпач. Нарешті, вона подала залікову книжку і, ледь стримуючи сльози, стрімко пройшла повз мене. Я здогадалась, що їй, мабуть, поставили трійку. Серце у мене стиснулось від жалю.
Настала моя черга. Я була впевнена, що при такому рівні вимог я просто “провалю” свій екзамен. Теорію Дарвіна я розгорнула досить добре -- у ній не було нічого складного. Найбільше я боялась другого питання. Чесно кажучи, про колорадського жука я знала тільки те, що він походить із штату Колорадо, від чого й дістав свою назву. Знала, як він виглядає (збирала колись у бабці на городі), про щось здогадувалась. Загалом про цього жука я могла самостійно розповідати лише пару хвилин, а далі мої знання вичерпувались. На щастя, коли я закінчила, одна з викладачок, яка мене екзаменувала, не дуже наполягала на продовженні. Вона задала пару додаткових питань, доброзичливо вислухавши мої відповіді.
Я не дивилась, що мені ставили у заліковій книжці. Четвірки було би цілком достатньо (як згодом виявилось, навіть якби я одержала трійку, то за кількістю балів після здачі хімії все одно була б зарахована).
Я вийшла у коридор. Нерви бриніли від пережитого напруження. Якось мляво і байдуже -- просто тому, що треба -- відкрила залікову книжку. Там стояло “відмінно”. Першим моїм імпульсом було повернутись назад і якось пояснити, що я зовсім не заслужила на таку оцінку, що я, наприклад, не знаю ботаніки і погано знаю зоологію, що мені просто пощастило із білетом і їхнім доброзичливим до мене ставленням, що якщо хтось і заслужив на вищу оцінку- то це та дівчина, яка щойно вибігла у сльозах. Мені хотілось попросити їх зменшити мені оцінку, а натомість підвищити їй. Це мені здавалось цілком справедливим і можливим (!), пропозиція моя --логічною і по-людськи зрозумілою, але...
Екзамен продовжувався. Я бачила, як до кімнати заходили нові абітурієнти; хтось готувався за столами, хтось у коридорі востаннє зазирав у підручник, набираючись сміливості переступити поріг. Я не могла порушувати цього перебігу подій, не сміла заважати такій кількості людей.
Повільно спустилась сходами. Коли вийшла з інституту, батьківський натовп розступився переді мною, ні про що мене не питаючи -- із таким пригніченим виглядом я йшла. На душі було важко і якось нудотно.Я напружено шукала виходу. Нарешті, найбільш розумним мені здалось піти до декана і поговорити із ним. Деканом тоді був досить привітний невисокий чоловік, який мені сподобався на співбесіді. Декан не був безпосередньо зайнятий прийомом іспитів; в його обов’язки, мабуть, входило стежити за їхнім перебігом. Я ні в якому разі не хотіла підвести “своїх” викладачок. Усе, що я хотіла – це запропонувати йому чесну угоду про зменшення моєї оцінки на користь дівчини, яка відповідала переді мною. Чому це може бути неможливим? Чому? Я не знаходила відповіді на це запитання, і тому мені здавалось, що я права. Я була настроєна настільки рішуче й безповоротно, що до цих пір не знаю, що, власне, мене зупинило.
Здається, саме тоді я згадала про маму. Адже увесь цей час, доки я здавала, доки сторопіло стояла у коридорі, а потім повільно спускалась сходами, доки зараз розмірковувала над своїм походом до декана, мама моя із страхом і надією, із завмиранням серця чекала мого дзвінка. Я подумала, що требі спочатку сповістити її. Дзвонити не хотілось, і я поїхала додому трамваєм. Добре пам’ятаю, що їхала я із твердим наміром розповісти мамі про те, що сталось, а потім одразу повернути назад, навіть не обідаючи, і здійснити те, що веліла мені моя совість. Без цього я не могла продовжувати жити. Тільки знання того, що мені належить зробити і що я обов’язково зроблю, давало мені сили якось рухатись. Після годинного напруження і закам’янілості щось у мені прорвалось, і їдучи в трамваї, я плакала. Це приносило деяку полегкість.
“Ну що?” -- запитала мене мама, і стільки страху перед моєю відповіддю було в її очах! «Та п’ять», -- сказала я неохоче, збираючись продовжувати далі і розповісти їй про основне. Але продовжити я не змогла. Мама так радісно зітхнула, так палко подякувала Богові і, нарешті, вона так міцно й розчулено обійняла мене, що я відчула себе не вправі зіпсувати її щастя. Тільки коли вона покликала мене їсти, я сказала, що не можу, тому що мушу йти до декана. Збиваючись, я переказала, як могла, усе мною пережите і розповіла про свій намір. Усе було якось не так, як я сподівалась. Мама не перейнялась серйозністю мого настрою. Вона, здавалось, усе ще перебувала у стані ейфорії. Розповіла, між іншим, що цього дня, коли вона оглядала хвору (а увесь час думала про мене), у якусь мить вона ніби “відключилась” і мало не знепритомніла. Це, мабуть, було саме тоді, коли я відповідала. На моє наполегливе бурмотіння стосовно декана і заміни моєї оцінки на нижчу заради підвищення оцінки якійсь незнайомій дівчині, яка розповідала про суцвіття, вона, здається, сказала, щоб я не говорила дурниць. Уся моя затія поставала переді мною як щось неможливе і навіть небезпечне. Коли мама впевнилась, що я говорю серйозно, у ній з’явився якийсь острах. Вона ходила за мною по квартирі і щось намагалась пояснити. З усього я зрозуміла те, що мій вчинок не тільки нічого не виправить, а підставить під удар невинних людей і наробить ганьби усій нашій родині.
Так і не здійснилась тоді моя поїздка до декана. Не те, щоб я одразу відмовилась від свого задуму, але я хотіла бути впевненою, що чиню правильно.
Чому мама -- мій найкращий друг і порадник і найблагородніша людина, яку я знала,-- не схвалила і навіть якось злякалась мого наміру? У цьому була для мене загадка, важка, заплутана загадка, якої я тоді не могла розв’язати. Це давало мені якийсь сумнів, невпевненість у своїй правоті і, зрештою, я не могла діяти. Здійснення мого задуму ніби трохи відсунулось -- зовсім трохи, до остаточного розуміння ситуації.
Пройшло багато років, але я так і не можу сказати, що зрозуміла. Або ж...або ж розуміння моє таке гірке, що про нього важко навіть говорити (чи не тому ми з віком поринаємо в мовчання?). Я ясно бачу тепер, до яких практичних наслідків призвів би тоді мій вчинок. Якщо б декану не вдалося вгамувати мене -- через особисті вмовляння, батьків або ще якось ( як -- мені навіть страшно подумати), якби йому довелося “дати хід” усій справі, то, мабуть, викладачки були би відлучені від подальшого прийому іспитів, була би призначена комісія “для розбору”, уся група студентів, яка екзаменувалась цього дня (а, може, й у попередні), була би пропущена через екзаменаційну “ м’ясорубку” знову (не думаю, що вони би були мені за це вдячні), усе це не могло би не просочитися у пресу, через яку би дістало широкий розголос на цілу країну завдяки загальній істерії, яка панувала навколо вступних іспитів у межах Союзу. Не кажу вже про власну долю і долю своїх близьких (кожен має випити за життя свою чашу, наша ж чаша гіркоти була би випита уся одразу, до дна), але й головна моя мета -- допомогти “своїй” дівчині -- залишилась би утопією. Чомусь я впевнена, що в разі повторної перевірки її знань нові екзаменатори наполягли б на попередній оцінці.
Здається, в кишенях убивці Кенеді, а потім убивці Леннона було знайдено книги Селінджера. Обидві з них -- це сповіді вразливої молодої душі, чутливої до фальші цього світу і просто до його недосконалості, а також опис “химерної” з точки зору дорослих поведінки підлітка. Усі його спроби виправити недосконалість життя ні до чого доброго не призводять, навіть навпаки, але, як видно із вчинків його послідовників, їх це не зупиняє.
На жаль, усі наївні спроби поліпшити цей світ, у якому все взаємозв’язане і немає місця нічому зайвому (“зайвими” виявляються найкращі прояви людської натури), приречені на провал. Ні, зовсім не потрібно бути бунтівником або революціонером, щоб перевернути догори ногами усталений порядок речей. Для цього треба мати трохи чесності при повному нерозумінні того, як працюють механізми суспільного життя. Недосконалі механізми недосконалого життя.
Я так і не запам’ятала обличчя дівчини, заради якої хотіла поступитись своєю оцінкою. Можливо, вона усе ж поступила до інституту, можливо, ні. Я була сумлінним лікарем і ніколи не нехтувала своїми обов’язками. Багато хворих любило мене.
Через кілька днів після екзамену з біології мама із здивуванням розповіла мені, як, ідучи сходами лікарні, випадково зустріла колишню студентку, яка, бувало, чергувала під час маминих змін і мама вчила її на практиці. Мама не була викладачкою, вона працювала простим лікарем, але їй часом доводилося щось показувати студентам. Вона проходила повз бувшу свою ученицю, не пізнавши її, коли та звернулась до неї: “Ви не пам’ятаєте мене? А я вам така вдячна за науку! До речі, нещодавно я приймала вступний іспит у вашої дочки, це ж ваша дочка, чи не так? У вас таке рідкісне прізвище! Вона розумна дівчинка і так добре відповідала!”