Ай Вейвей. Художник такий. Цікавий художник. Концептуаліст. Чи то конструктивіст. Яка там різниця. Заможний, що й не дивно. Буржуї люблять концептуалістів. Он його робота така – «Насіння соняха». Хороша робота. Значить береш півтори тисячі китайців і вони фігачать сто мільйонів унікальних зерен соняху. З фарфору. Китайський фарфор – він знаменитий. Отож розсипаєш то добро на площі – символізує значить. Людішки ходять по ньому, фарфору, і офігівають. А потім санітарний лікар (ну мусить же бути в них лікар санітарний?) каже – ходити не вольно, фарфорова пилюка шкідлива, на легенях осідає. А так як ходять там цінні кадри, офісний планктон, раби корпорацій, технічна інтелігенція, гуманітарна також, небидло, коротше, статусне, профіт з якого очевидний – що, марно вчили їх, хай працюють на систему, виводять Китай в світові лідери, вимагають демократичних свобод та ліберальних цінностей – ходити по твору мистецтва забороняють. Цікаво, де був той лікар, коли неосвічені чорнороби шліфували цей фарфор в зернята соняха числом сто мільонів. Хоча в них, Китаї, і так перенаселеність. Арс лонга, блять, а віта, що характерно,бревіс, хулі тут сперечатись. А ще в нього така гарна робота «Карта світу». Тоість береш в оренду фабрику і там швеї фігачать тобі купу всяких текстильних речей, дві тисячі власне, які потім зшивають у карту світу розміром дофіга і даже троха більше. Символізує, так сказать, китайську потугу. А щоб зрозуміліше було, то автор наголошує – ви, люди добрі, тільки не подумайте, що то мені дорого було, а їм дав мінімально можливу зарплату, типу, ви ж розумієте – їм їсти нічого, а для блага мистецтва вони й за миску рису працюватимуть, їм то за щастя, все ж культурні цінності створюють як не як. І да – я своєю роботою прагнув показати, як бідують люди, я ж соціальний художник.
Щось воно мені Марина Абрамовіч пригадалась, як вона кілька діб перебирала оббіловані кістки худоби, щоб вказати – моя Сербія в розпачі. Або вирізає бритвою на животі зірку пятикутну - до речі, дотепно так, в Нідерландах, країні, яка дозволила проституцію і наркотики - цю роботу заборонили. Чи он цей момент, з якого все й розпочалось в неї, ритм 0, коли вона шість годин просто стоїть посеред зали, а поряд, на столі, лежать усякі ножиці-колючки-нагайки-ще щось, - як об`єкт, і кожен глядач може відчутись митцем, і вдарити, або погладити, або ще що нафантазує. Нема в ній масштабу, розмах не відчувається. Не домінує вона. В Ай Вейвея з таким все гаразд. Але Марина – мій artist.