Холодна волога церата знов і знов торкалася Лесикового личка. Боляче не було, але хлопчик боявся розмружити очі, доки повна і сильна рука Катерини Іванівни раз у раз тицяла його голову в мокру підстилку. Олесь укотре намочив ліжко, тож на нього чекала доля майже всіх мешканців сиротинця: вранці Катерина Іванівна владним рухом здирала ковдру – останню спільницю дітлахів – і викривала нічні злочини. Коли ковдра злітала догори, Лесеві здавалося, наче він - зовсім не він, а кошеня, яке збираються втопити. Та це тривало якусь мить, бо Катерина Іванівна згрібала його з ліжка і тицяла, тицяла (знов-таки, наче кошеня) у бридку церату.

Спочатку Олесь здригався, з часом звик. Зрештою, то було не найгірше. Дитина добра й тиха, яку тільки раз ставили на сіль і з якої з великим трудом можна було добути слово, не те, що два отих пащекуватих одоробла, від яких ніякого життя нема ані Катерині Іванівні, ані іншим дітям. Ті не змовчать! Як тільки не гамували навіть зовні схожих п’ятикласників Сергіїв, а користі мало.

Лесик не такий. По приїзді саме один із тих Сергіїв підскочив до нього із питанням:

- Тебе як звуть?

- О-о-о-о-о-о…

- Як? – не втерпів Сергій.

- О-о-о-о… - ще раз спробував Олесь.

Його співрозмовник хихикнув і почав допомагати:

- Олег? Олександр? – але малий лише заперечливо крутив головою, аж поки сам не видихнув «Лесик!».

- А чого ж тоді окав? Я Сергій. І він Сергій також. А це Андрій, він дурний трохи, не лізь до нього. А он той, біля вікна – то Васька. Та чого я тобі все випалюю за раз? Помаленьку всіх знатимеш.

Сергій учепився за худу і білу Олесеву руку та поволік його до наданої державою жилплощі – тумбочки й ліжка з берегом підлоги. Якщо подумати, то в розпорядженні дитини було трохи більше: два корпуси, де розташувалися їдальня, школа, бібліотека, ігрові, кімната відпочинку, майданчик і навіть невеликий миршавий садок, а проте Олесь сприймав як своє тільки оцей клаптик у великій спальні сиротинця.

І окрім тих Сергіїв, яких, як казала Катерина Іванівна, всюди було повно, довгий час до Олеся ніхто не підходив. Може, не мали терпцю чекати, доки він вимовить кілька слів, а може, не хотіли міцно приростати. Бо в такому місці, не можна споріднюватися, боляче буває, усім вистачало минулого.

А де в житті не боляче? Олесь не вмів роздумувати на такі теми, але біль був закономірністю всіх семи років його життя. Тож сприймав усе як належне. Зрештою, не знав іншого.

Іноді перед сном хлопчик пригадував маму. Нечіткий образ жінки, яка цілувала біляве волоссячко малого, заступав інший, де спотворена люттю і по вінця переповнена оковитою істота жбурляє в нього все, що трапляється під руками.

Олесь сильно мружиться. Він завше мружиться, коли цей день зринає у спогадах. Щось поцілило в голову і малий уперше відчув, яка солона на смак тонка червона цівочка, що струменить з рани в голові. Запирає дихання, п’яну балачку чути все менше, а далі Олесь нічого не пам’ятає.

Пам’ятають сусіди, що не витримали криків і викликали міліцію. Якби не це, не знати, чи пережив би Олесь ніч, бо ж рана неабияка була. А тоді забрали його від матері, але то було давно, так давно…

Тепер його життям опікується держава, вона не дасть образити дитину. Звідки Олесь це знає? Бо часто повторюють дорослі. Та ж Катерина Іванівна, коли в доброму настрої, чи вчителі, чи директор, чи гості, що навідуються перед Миколаєм і виборами. Лесь навіть про європейський вибір чув, хоч і не розуміє, що воно таке. Просто так навчили. А, ще в перший день літа цукерки привозять… Та чимало приводів є. Головне – нічого такого в його голову не летить, від чого б кров юшила.

Лесикова жилплоща простягається трохи далі дозволених меж, хоч вона і з’явилася не відразу. Якось у вільну хвилинку хлопчик забрів на стару веранду, змережану дрібними квадратиками вікон і до стелі забитою стосами старих матраців. Лесик пройшовся вздовж стіни, виявив вузеньку щілину. Несподіваний голос Катерини Іванівни так налякав малого, що той з втиснувся у щілину, аби уникнути зустрічі. За метр стало просторіше, Лесик виявив, що матрацами завалена не вся веранда: у кутку знайшлося зручне місце, звідкіля хлопця не було видно нікому і про яке ніхто не знав. З часом малий приволік сюди свої «скарби»: картонну коробку з-під новорічного подарунка, в якій лежали картинки із зображеннями автівок, ґумка, олівці, розмальовка і почата упаковка паперових серветок. Смішно сказати, але ті серветки були найдорожчими. Звісно, коштували мало, але Лесик знайшов їх у кишені якраз після того останнього вечора вдома. Вони були звідти, від тої, що іноді бувала мамою, що робила чай і розповідала цікаву історію своєму круглолицьому синочку. Якесь невиразне почуття примушувало хлопця ховати ту дрібничку, мов оберіг, який має силу повернути тільки найкраще. Та ось уже рік Олесь тут, а нічого не змінюється.

Якось перед сном Катерина Іванівна мала гарний настрій – одного Сергія забрали! Назавжди, якщо не буде коники показувати. А вже один без другого слабший, вона з ним упорається. Тепер же швидко дільце оформити можна, бо ж вирішили, що діти мають жити в сім’ї. А де тих сімей набрати стільки? От і легше стає всім, коли хоч якогось прилаштують.

Другий тихо-тихо сидів на ліжку, обхопивши коліна руками і огризаючись сердитим «відчепись!» до кожного, хто намагався заговорити. Вони таки справді споріднилися, ці Сергії. І тепер той, що залишився, злився на весь цей дурний дорослий світ, на його закони і свою безпорадність.

Тема виникла сама:

- Катерино Іванівно, а що треба робити, щоб тебе всиновили?

- Та хіба я знаю?

- Ви тут давно, ясно, що знаєте.

- Так по моїх підщотах, жилплощадь треба мати. Вона всьо вирішує.

- Яку то жилплощадь?

- Та візьмемо того Сергія, аби йому, заразі, гикнулося за мої нерви. Непотріб та й годі, кому він до холєри нужен? Але жилплощадь є! Тобто, квартирка за ним числиться. Уже людям якась віддяка, що з ним мучатись будуть.

У цю хвилину другий Сергій, як навіжений, вибіг з кімнати.

- Так тобі треба, заразо! – буркнула вслід Катерина Іванівна.

Лесик не знав, чи є в нього жилплоща і за якими ознаками вибирають собі в родину дитину, але він, як і решта, мав те заповітне бажання, яке тут краще не озвучувати, бо засміють. А всілякого такого він уникав, бо після чогось побаченого вперше, довго не міг і слова вимовити, не те, що своє «О-о-о» протягнути.

Одного разу Олеся навіть у лікарню відвезли. Коли вранці він чистив зуби, а Катерина Іванівна, так розійшлася, що притягнула за комір обидвох Сергіїв:

- А будете знати, як пащекувати до мене!

Діти виверталися, проте сильні, натреновані за двадцять років педагогічної праці лабети Катерини Іванівни вміло нахилили обидві голови у наповнену водою ванну і так тримали до тих пір, поки бульбашки не перестали підійматися. Захекані і налякані хлопчаки втекли, як тільки вихователька відпустила їх, благословляючи словами «Ох, якби не кримінал!».

Тоді Лесик, що став мимовільним свідком виховного моменту, затремтів і впав без тями, гримнувшись до підлоги.

- А цьому що? – поспішила на допомогу Катерина Іванівна.

Так Лесик опинився у лікарні, де хоч трохи перепочив і навіть не кожної ночі «ловив рибку». А як прийшов час повертатися, малий радів тільки тому, що зможе посидіти у сховку на веранді.

Справи в школі йшли добре. Лесик старанно виводив речення і приклади, тільки з читанням була біда. Проте вчителька дозволяла малому на перерві чи після уроків підійти і почитати, тому з часом він намагався читати навіть на уроці. Роздивляючись малюнки в підручниках, від яких віяло барвами, спокоєм і свободою, Олесь фантазував. Іноді це йому подобалося, іноді сердило, але мимоволі у тих картинках був саме Лесик.

А у вільний час він все більше ходив за Сергієм, який після розлуки з другом справді заспокоївся, на радість Катерині Іванівні. Тільки от заспокоївся він якось до невпізнання. Витівки і усмішки назавжди покинули дитину, а мовчання стало незмінним супутником, так що виховательці так і не вдалося реалізувати свої великі виховні плани. Сергій здичавів, відганяючи кожного, хто намагався заговорити. І тільки малому дозволяв помовчати поруч. Може, тому, що саме Сергій підлетів до нього першим, може, розумів глибоку мову тиші, може, так вони рятувалися.

З часом Лесик брав прохолодну Сергійкову руку і просто тримав її. Згодом сідав їсти тільки поруч з малим. Ніхто не посмів би кривдити навіть задля жарту малого під опікою Сергія. Їхня мовчазна дружба тривала б довго, якби одного дня все не обірвалося.

Була весна, яка несе надію навіть у найтемніші закамарки. По Лесика прийшла інша працівниця і сухо повідомила дорогою:

- Приїхали до тебе.

У грудях забракло повітря, хлопчик зупинився на мить, аби вдихнути, бо можуть запроторити в лікарню, а цього він точно не хоче зараз. В голові промчали тисячі думок «Хто?», а рука стала вологою.

-Ти що, боїшся? Не бійся! – мовила жінка.

Її слова не допомогли, але повітря розчистило собі дорогу в грудях. Лесик тремтів: невже і в нього жилплоща є? Уява перенесла його на одну з тих барвистих картинок у підручнику, потім сумнів затряс ним з усієї сили, за ним знов надія, немов птах у сильці… На щастя, коридор закінчився.

- Лесику, привіт. – звернулася до нього жінка, яку малий бачив лише кілька разів. – До тебе гості приїхали. Присядь, будь ласка.

Хлопець сів на кінчик стільця. Тітка щось говорила про татову сестру, про те, як довго вона розшукувала саме його, Лесика. І що вона сидить за дверима, хоче побачитись. Лесик не розумів, про що йдеться, але мав якесь незрозуміле відчуття, одночасно солодке і гірке. Хіба таке буває? Зрештою, зрозумів, що від нього вимагають ствердного кивка головою.

У кімнату зайшла привітна та усміхнена жінка. Перші кілька хвилин Олесь мовчав, але згодом таки назвав своє ім’я. Жінка сіла поруч і взяла хлопця за руку, точнісінько так, як він це робив Сергієві. При згадці про Сергія Лесику чомусь стало тривожно. Але жінка обіцяла прийти знов. До того ж, її рука була такою теплою.

І жінка приходила. З обіймами і спокоєм лише для нього, з дарунками і смаколиками, якими потім можна було поділитися з іншими. Лесик радів, усвідомлюючи своїм семирічним хлопчачим розумом, що так триватиме не завжди. Він думав, що, мабуть, в нього таки була жилплоща, раз і його, несміливого і мовчазного, захотіли всиновити. Він думав про Сергія, якого ніхто не забирає, і від цього хотілося плакати й мовчати.

- Олесь завтра назавжди їде в родину. – сказала за деякий час Катерина Іванівна.

Інші діти на цих словах завжди притихають. От і тепер якусь мить було тихо. Хтось, може, заздрив тою найбілішою чи найчорнішою в світі заздрістю, рівної якій не буває більше ніде. Хтось, може, радів, тою радістю, якою радіють звільнені на свободу. Хтось тихо схлипував…

Сергій хотів вибігти з кімнати, але малий Лесик міцно вхопив його за руку.

- Йдем! – випалив без запинки.

Сергій мовчки встав і покірно пішов за Олесем. На веранді малий все ще тягнув друга за собою. До купи брудних матраців і вузенького ходу попри неї. Ніхто й ніколи не бував тут. Сергійко здивовано плентався за Лесиком, аж поки не побачив затишної місцини.

- Сядь. – мовив Лесь. Дістав рукою коробку з-під солодощів і подав Сергієві, - На!

У такі моменти зайве завжди зайве. Сергій мовчки запускав руку в коробку і розглядав «скарби». Коли черга дійшла до паперових серветок, Лесик витягнув собі одну, а решту віддав:

- Вони щасливі!

Сергійко не знав, чому саме вони, а розпитувати в Олеся було довго, він не знав, для якого щастя підходить паперовий клаптик, та вірив, що колись прийде і його жилплоща чи що там потрібно, аби мала дитина в дорослому світі стала радісною, і мала дім, коли закінчиться пачка білих носовичків.
2016