(Спогад)

Ми приїхали на Карнарський заїзд доволі рано. Там, як звичайно, зупинились і ввійшли до корчми – відпочити й випити по скляночці виноградної горілочки, перш ніж рушити далі звивистими стежками Стара-планини, яка зеленіла за самими воротами заїзду.
Я мандрував туди вперше. Але троє моїх товаришів і співгромадян були старі румунські паломники; вони добре знали дорогу до Румунії – колись Колхіду сопотненців і карлівців, куди батько відправляв мене з десятьма мінцями [1] в гаманці й побажаннями щастя і талану – під крильце одного родича.
Ось чому цілу дорогу до заїзду мене, мов ґедзь, нещадно переслідували куплети одної дурнуватої пісеньки:
Літня ніч уже спадає,
засвітилася зоря,
а юнак коня гнуздає
і ворота промина.
При батьківськім добрім слові
на баского він сіда,
про діла свої торгові
враз подумав – і гайда!
Із харчів, узятих із собою, ми нашвидку влаштували легке сухе снідання, розбавивши його балачкою, жартами, сміхом. Бо як же чоловікові не стане весело, коли він мандрує Стара-планиною навесні, коли день чудесний і супутники хороші!
У корчмі ми були не самі. В одному кутку мовчки сиділи два інші подорожні. То були пішоходи, як виглядало з їхніх дорожніх костурів, і не болгари, як було видно з їхнього одягу. Один, із вельми косматим і почорнілим від сонцям обличчям, понурим і блискотливим поглядом, був у короткому потріпаному зеленому піджаку, у жилетці, рваних брюках і з якоюсь пом’ятою хусткою, зав’язаною на шиї замість краватки. А пожмаканий широкополий капелюх, добре насунутий на насуплене лице, надавав цьому панові ще більшої понурості, невідступно нагадуючи легендарних розбійників Абруццо [2].
Його товариш, навпаки, русявий, білолиций, без бороди, мало походив на італійця і ще менше на італійця з Калабрії [3]; цей мав більш заспокійливий вигляд – коротка синя блуза, широкі сині штани й пласка шапочка на голові з увіткнутим півнячим пером – усе однаково пошарпане і зношене. Лише ноги були взуті в болгарський наряд – царвулі [4]. Очевидно, це були італійці – робітники з Гіршової [5] залізниці, котру тоді будували, або з якоїсь каменярні.
Ці двоє людей вряди-годи тихенько перекидалися якимись словами й дедалі частіше позирали на нас, немов бажаючи збагнути, про що ми говоримо і з чого сміємося…
Приємне снідання в передчутті приємної подорожі зробило мене особливо дружнім і щиросердним. Мені спало на думку пригостити вином симпатичних земляків Данте і Петрарки.
Але один із товаришів підморгнув і шепнув мені:
– Навіщо це тобі? Не май діла з ними …
«Чому?» – спитав я його самим поглядом.
– Нечистий народ… я ніби впізнаю їх, – додав він таємничо.
Я знову поглянув на нього здивовано.
– Гайда, рушаймо… Тут нам не місце, – сказав він неспокійно.
– Волоцюги? – прошепотів інший супутник.
– Гірше, гірше… – пробуркотів перший.
Ця обставина захмарила мій веселий гумор. Ми встали і почали розплачуватись.
Коли я, стоячи біля прилавка, розкрив гаманця, один із чужоземців – білолиций, – не знаю як, опинився поруч… Я помітив, що, нахилившись над прилавком, аби взяти з полиці пачку цигаркового паперу, він устиг кинути швидкий погляд на гроші. Його несподіваний рух дав мені змогу побачити під розчахнутою блузою держаки двох револьверів і біле кістяне руків’я величезного кинджала.
Таке повне і важке озброєння бідного пішого подорожнього було справою незвичною. Певне, його товариш, якщо з нього зняти пошарпаного піджака, буде подібний до цілого арсеналу, – та й обличчя він має, немов достеменний Фра-Дияволо [6]! Отож попередження мого товариша було обґрунтоване: ми мали перед собою живих розбійників! Але тепер мене більше страшив русявий…
Ми рушили в дорогу горами. При першому повороті ми озирнулися і з задоволенням зауважили, що ті двоє лишилися в корчмі. Випадково нашим супутником став один заптія [7] з поближнього загону. Ми вільно зітхнули.
Широкий Троянський перевал підіймався дедалі крутіше, звиваючись серед зелених грабових лісів, що тут укривали гору. Їхні густі зарослі ставали все вищими й більш буйними, тіснячись по обидва боки шляху, який біг незліченними зиґзаґами. У лісових хащах лунали веселі рулади солов’їних пісень. Худі загорські коні повільно, але бадьоро ступали важкою кам’янистою дорогою з глибокими ковбанями, що їх порили дощові потоки. Вони форкали від задоволення, розширивши ніздрі і вдихаючи прохолодне і рідне їм гірське повітря. Чим вище ми піднімалися, тим ширше відкривалася панорама долини й чарівнішим ставав краєвид. Я захопився і не міг удосталь намилуватися цими мальовничими, по-райському прекрасними видами між Стара-планиною і Богданом. Аби ніщо не заважало мені споглядати, я відпустив повіддя і поклався на коняче чуття. Місцями навіть зупинявся. Раптом у якусь мить побачив, що мої товариші поїхали далі й зникли з виду. Я лишився сам у лісі. Отож мені мимоволі пригадалися два підозрілі італійці, і я оглянувся назад – але дорога була порожня. Мені стало якось незручно, холодно. Адже ліс у Туреччині означав розбійницький вертеп. З усякого густого гаю можуть напасти, за всяким кущем причаїлося лиходійство, і на тебе чатує вбивця, наче в індійських лісах – боа, тигр або пантера. Гірські перевали, тобто найбільш романтичні місця Болгарії, були й найнебезпечнішими: кожне таке місце в шумі листя розповідало не поетичні легенди про самодив [8] і русалок, а криваві історії про вбивства і жахи. Ось чому, коли людина пересувалася там на самоті, у гущавині їй ввижалися засідки й шелестіння дерев видавалося таємничо-страшним, мовби шепотіння змовників... Уява наповнювала околиці тривожними ознаками: вона шукала і виглядала серед оброслих пагонами деревних стовбурів і сплетених гілок то дуло арнаутської рушниці, то чалми розбійників, то довгі поли черкесів, які причаїлися в нетрях…
Безлюддя довкола обтяжувало мене. Я крикнув раз, другий: може, до мене відгукнуться і хоч почую людський голос – та мені лише відповіла луна…Я енергійно стиснув боки коня, але він уже встав. Місцевість набувала дедалі більш понурого вигляду. Сонце пекло, вітерець затих, ліс замовк; тільки чулося дзижчання рою мух, доволі гучне серед мертвої тиші… Я вже їхав між двома високими мурами дерев. Розбійник не знайшов би зручнішого місця для злочину. При одному повороті я інстинктивно озирнувся і здригнувся: побачив двох італійців, які рухалися по дорозі й тут якраз зникли в гущавині. Я все зрозумів: тут дорога робила крутий вигин, і вони, очевидно, кинулися навперейми через кущі, аби випередити мене і стати мені впоперек шляху, думаючи, що я їх не бачив…Тут я сильно пришпорив коня. Наблизившись до місця, де вони повинні були мене зустріти, я побачив, що обидва злодії йдуть козиною стежкою і мене відділяє од них усього два-три кроки!.. Тоді я поскакав мов шалений, не звертаючи уваги ані на урвища, ані на прірву, над якою йшла дорога. На мою біду, вона стала ще гіршою: її перетинали ряди зубчастих скель, утворюючи якісь фантастичні неправильні сходи по її крутому спуску. На одну з них кінь ступив, спіткнувся і впав. Мої ноги заплуталися в мотузкових стременах, і я з жахом виявив, що перелякана тварина, роблячи відчайдушні зусилля підвестися, ковзає і нестримно сповзає вкупі зі мною у глибоку прірву. Я закричав… У цю мить над моєю головою з’явилися голови злодіїв… Я побачив, як русявий вийняв кинджал… Я одразу відчув, що мої ноги звільнилися од фатальних петель і швидко відповз убік. Кінь, відчувши, що його тримають за повід і звільнили од тягаря, тут же скочив на ноги, весь тремтячи од відчуття страшної, але щасливо минулої небезпеки.
Я прийшов до тями.
– Ґрація, сіньйоре [9], – пробуркотів я, до краю схвильований від страху, подиву і вдячності до двох «злодіїв», які тепер відігравали роль моїх рятівників…
Я машинально вийняв гаманця і протягнув їм усе, що в ньому було, тобто зерно свого майбутнього багатства. Русявий італієць не взяв його і вигукнув:
– Но, но, но! (Ні, ні, ні!)
Потім двоє допомогли мені сісти на коня.
– Ґрація, ґрація, сіньйоре… – повторив я єдині італійські слова, які знав, і знову рушив у дорогу.
А два італійці знову зникли в лісі.
За наступним поворотом я зустрів Здравка, нашого провідника, який мене шукав. Мої товариші, доволі занепокоєні моєю відсутністю, чекали мене на одній галявинці нагорі. Я був вельми сердитий, але навіть нічим не натякнув їм на свою дивну пригоду. По-перше, через досаду, по-друге, через страх, що вони засміють мене, відчувши мій переляк.
Щойно ми приїхали до Трояна, я знову спитав одного товариша:
– Хто були ті італійці, яких ми бачили на Карнарському заїзді?
Він поглянув на мене багатозначно:
– Чи я тобі не казав? Годі…
І зробив знак, що більше не бажає говорити про щось небезпечне.
– То розбійники? – прошепотів я.
– Розбійники над розбійниками, – мовив він.
– Звідки ти їх знаєш?
– Знаю одного… Годі. Збав Боже зустрітися з такими людьми.
І мій обережний товариш набув ще таємничішого вигляду. Дарма я старався витягти з його вуст щось певне. Хоча і сам не сказав йому про зустріч із ними.


Два роки потому я повернувся живий і здоровий у рідні місця, не встигши стати в Румунії ані Крезом, ані Ротшильдом. Замість гори золота, батько з жахом побачив, що я витрушую перед ним купу рукописів з розпачливими поемами й одами!..
Одного з перших днів після повернення я пішов у гості до свого приятеля К. Там зібрався гурт молоді. Мій несподіваний прихід їх збентежив – вони крадькома значливо переглядались. Я збагнув суть їхнього здивування і вгадав характер зборів: уже два-три дні кружляла чутка, що диякон Левський [10] у місті; ці збори, безсумнівно, або скликав він сам, або їх скликано задля нього.
– Пане К., – гучно і майже обурено звернувся я до господаря, – прошу вас, соромно так шушукатись, познайомте мене з болгарським героєм і апостолом Левським.
При цих моїх словах запанувала повна тиша.
Багато людей повернули очі до дверцят комірки, що рипнули.
Звідти вийшов якийсь чоловік, одягнений по-сільському.
– Та ми вже давно знайомі, – весело зауважив він, наближаючись до мене.
– Ох, невже це ви? – вигукнув я спантеличений і вражений, коли впізнав у цьому селянинові русоволосого італійця в синій блузі з карнарської стежини, того самого, який перерізав мої стремена.
І ми сердечно обнялись і поцілувалися на подив нашвидку складеного комітету, членом якого став і я.
Так я познайомився з Левським.
Хто був другий, чорний італієць на карнарській стежині, я так і не довідався; але немає сумніву, що і він був апостол.




Переклав Василь Білоцерківський

Коментарі

1. Мінц – австрійська золота монета.
2. …легендарних розбійників Абруццо. – Гори в цій центрально-італійській провінції віддавна були улюбленим місцем діяльності розбійницьких зграй.
3. Калабрія – провінція на півдні Італії.
4. Царвулі – селянське взуття зі шкіри.
5. Гіршева залізниця – залізнична лінія Константинополь – Адріанополь – Пловдив – Сараньово, яку в 1869–1872 рр. побудувала «Імператорська залізнична компанія», а організацією будівництва керував барон Гірш, від прізвища якого пішла згодом широковживана назва цієї лінії.
6. Фра-Дияволо – знаменитий ватажок розбійників у околицях Неаполя, які провадили активну боротьбу проти французької окупації. Справжнє ім+я і прізвище – Мікеле Пецца. Страчений 1806 р.
7. Заптія – турецький жандарм.
8. Самодива (вила, самовила) – фольклорно-міфологічний персонаж у південнослов’янських народів, частково і словаків.
9. Тут, очевидно, мало би бути «ґраціє, сіньйорі» (grazie, signori), але автор, знаючи італійську недосконало, вжив у спілкуванні з незнайомцями дещо перекручену форму.
10. Диякон Левський, апостол Левський. Василя Левського (справжнє прізвище – Кунчев) звали в народі дияконом, бо юнаком він справді служив дияконом, а точніше – ієродияконом у Сопоті. Апостолами болгари називали провідників національно-визвольного руху. Прізвисько Левський Василь отримав, за різними версіями, чи то ще юним, коли, уклавши парі, перестрибнув через яр у своєму селі, чи пізніше, коли у складі Першого болгарського легіону в Сербії виявив велику мужність у битві з турками.