Поволі підростаючи у цьому зеленому раю, незважаючи на бідність, я почувалася майже щасливою дитиною. Ніхто не ламав і не гнобив мене. Душа моя співала у садочку, наче вільна пташка.
Зі своєю особливою спостережливістю та майже не дитячою схильністю обдумувати і аналізувати оточуюче, я була щиро вдячна своїй матусі за те, що вона не прийняла батька-зрадника, який іноді приходив напідпитку і гатив кулаками у двері нашої хати, де ми із мамою зачинялися і тремтіли від страху. Працюючи тоді сторожем на баштані, він стріляв під нашими вікнами зі своєї берданки, щоб налякати нас. Але швидко йому це набридало і він ішов собі геть, надовго даючи нам спокій.
Я також бачила, як нетверезі сусідські батьки ганяли по дворах своїх нещасних дружин та дітей і думала:
«Добре, все таки, що ми живемо без такого батька!»
Але бувало іноді, коли мене ображали сусідські шибеники, я жалкувала, що нікому мене захистити.
Згодом я стала помічати, що всі ми, і бабуся Лєна, і мама і я також, якось відрізняємося від наших сусідів і зовнішністю, і мовою, і вподобаннями.
Бубуся Лєна, на перший погляд, була одягнена, як звичайна бабуся, завжди в охайній білосніжній хустині, зав’язаній гарним бантиком, у темному повсякденному одязі, але обов’язково, у чистенькому, яскравому фартушку, якось особливо скроєному, що надавало їй завжди ошатного та незвичайного вигляду.
Я звертала увагу і на те, як вона взувалася у найдешевші капці, які спритно майстрував із халяв старих чобіт метикуватий рудий чоботар Мойша. Цей його товар був чи не найпопулярнішим серед наших жіночок, бо з-під його умілих рук виходили ці капці чепурненькими, наче лялечки, легкими і зручними на ногах, та ще й довго носилися! Одним словом, то була справжня ручна робота, за яку скромний Мойша правив чисто символічну ціну, а ще більш охоче віддавав за десяток яєць, чи грудочку сиру.
Так от, ці прості капці у яких красувалося майже все жіноче населення нашого селища, бабуся Лєна доволі просто і оригінально удосконалювала, пришиваючи до задників довгі, вузенькі шкіряні смужки, якими потім красиво обплітала ноги у світлих, мережаних панчохах, від чого і капці, і ноги відразу набували вишуканого, святкового вигляду і не спадали з ніг.
Без сумніву, у моєї бабусі були, на диво, гарні ніжки та не по роках, струнка постать і горда хода.
Її овальне обличчя завжди приковувало мій погляд. Незвичайно біла шкіра, яка ніколи не знала засмаги, темні, мигдалевидні очі… Вона була, навіть у старості, доволі привабливою жінкою. Проте не можу пригадати, щоб хоч колись на цьому шляхетному обличчі розцвіла посмішка.
Дві згорьовані глибокі зморшки спускалися від кінчиків суворо стиснутих, гарно окреслених губ, до владного підборіддя. Такою запам’яталася мені бабуся Лєна.
До цього часу жалкую, що небагато встигла узнати про її молодість. Саме бабуся заклала у мені підвалини віри, яку в ті часи викорінювали з людських душ атеїсти.
Вона учила мене:
- Ніколи не роби нічого поганого, навіть, якщо
нікого немає поряд. Пам’ятай, що Бог усе чисто бачить і покарає тебе за гріхи!
На жаль, вона не любила розповідати про своє минуле. Були страшні сталінські часи. Та пізніше, із маминих спогадів, у мене вималювалася історія мого роду.
Ми з братом народилися уже на Полтавщині, а от мої бабуся та мама були нетутешніми. Від мами я вперше почула тоді це дивне і тривожне слово – біженці.
Їхньою батьківщиною було чудове містечко Брест – Литовський, Гродненської губернії. Із історичних даних я довідалася, що особливого розквіту губернія набула у кінці
дев’ятнадцятого століття, у складі Російської імперії, під губернаторством знаменитого і талановитого державного діяча Петра Столипіна.
Бабуся та її сестра-близнючка народилися у заможній родині. Назвали їх по місцевому – Альона та Алєся. Зовні дівчаток важко було відрізнити, але характери мали різні.
Одначе, щаслива та безтурботна юність скоро була затьмарена раптовою смертю Алєсі. Ця юна красуня була в усьому запальною та нестримною, а над усе, любила танці. На якійсь вечірці, Алєся вирішила усіх перетанцювати і через деякий час упала замертво, наче на льоту підстрелена птащка. Як потім говорили, від «розриву серця».
Саме з того часу, Альона втратила свою веселість.
Кажуть, що між близнюками існує якийсь особливий родинний зв'язок. Тож, бабуся усе своє нелегке життя сумувала за сестричкою, неначе разом із нею у далекому Гродно поховали частинку її душі.
Та все ж, молодість брала своє. Скоро у красиву, не по роках серйозну, Альону закохався веселий чорнявий хлопець Григорій. Зіграли багате весілля. Через рік у щасливого подружжя народилася гарнесенька кучерява донечка, яку назвали Анною. Це і була моя матуся.
А тимчасом, настали буремні часи. Багатостраждальний Гродно переходив із рук у руки: то до Литви, то до Німеччини, то до Росії. Нарешті, у 1918 році був підписаний Брестський мир, а через рік Гродно зайняла Польща і розпочалася тотальна асиміляція - нав’язувалася польська мова, культура, а головне, католицька віра.
Батьки Альони, не переживши потрясінь, померли. Григорій загинув у Бресті під час військових баталій.
Але все таки, це була Європа. Населенню було надано право вибору і відкритий коридор для біженців.
Альона не могла і не хотіла зраджувати свою православну віру. Тому, порадившись зі своєю двоюрідною сестрою Павліною, вирішили вибиратись із цього котла разом із тисячами інших біженців. Терміново спродавши сяке-таке майно та житло, придбали конячину, невеликі, міцні сани з кибиткою, на які навантажили дещо із речей, одягу та маленьких донечок Анечку та Вірусю.
Гроші та прикраси заховали на собі. І, помолившись, та оплакавши рідні могили, вирушили у незвідану та далеку дорогу – на омріяну Україну, про яку чули безліч захоплених розповідей своєї матусі-українки.
Небезпечними та страшними були ті дороги, а особливо, для двох беззахисних жінок з малими дітками.
Старалися їхати лісовими дорогами, ночували в хуторах, як прийдеться. І скоро сталося перше лихо – захворіла на тиф і померла Павліна. Далі Альона вирушила одна з двома діточками. Було неспокійно, але Бог милував їх від розбійників. Зате, вже у темних чернігівських лісах, голодні вовки розідрали їхню конячину. Далі Альона сама тягнула важкі сани до найближчого села.
І якось таки, вже повесні, пощастило потягом добратися на Полтавщину.
Бабуся розповідала, що коли побачила з вікна вагону
мальовничу маленьку річечку, зелені береги, де тонули у цвіті вишневих садів чепурні біленькі хати – це здалося їй справжнім раєм земним. Вона вирішила будь що оселитися саме тут. Це було селище Семенівка, біля залізничної станції Веселий Поділ.
Альоні вдалося недорого придбати невеликий будиночок у найзеленішому куточку селища, який так і звався – Зелений Кут. Біля хати насадила молодих вишень, а у дворі омріяну розкіш – абрикосу!
Натерпівшись поневірянь у своїх нелегких мандрах, Альона завжди співчувала і допомагала людям і біді.
Тож, коли якось пізнього вечора, у вікно постукало гарне, худесеньке дівча, майже непритомне від холоду та втоми, і попросилося переночувати, назвавшись біженкою, Альона без вагань впустила її до хати, нагодувала, зігріла води помитися, навіть, уклала її відпочити на свою постіль, а сама лягла на сіні в сарайчику. «Нехай бідна дитина відпочине хоч одну ніч по людськи».
А вранці, зайшовши до хати, щоб пригостити дівча сніданком, не знайшла ні своєї нічної гості, ні грошей, ні прикрас та найкращої одежини.
Одначе скоро Альона зустріла тут свою нову долю, вдруге вийшовши заміж за поважного, хазяйновитого чоловіка Семена, від якого народила ще двох синів Миколу та Володю. Але знову її сімейне щастя виявилося
нетривалим, бо незабаром почалася друга світова війна і Семена призвали до війська, де він і згинув без вісті.
2016