Наша Семенівка у 1941 році була захоплена німецькими військами. Було встановлено жорсткий окупаційний режим. Сто п’ятдесят чоловік молоді було відправлено на каторжні роботи до Німеччини. Під час однієї із облав, захопили і мою майбутню матуся, яка до війни встигла вийти заміж і мала вже чотирирічного синочка Толика, а чоловік Іван воював на фронті.
Того дня, залишивши Толю з бабусею Лєною, вона за якоюсь невідкладною потребою вийшла на базар, де і була впіймана поліцаями та німцями, разом із іншою молоддю.
Переляканих дівчат і молодиць посадили на підводи і повезли на станцію для відправки вагонами до Німеччини.
Анна ридала та кричала поліцаям, що у неї вдома залишилась мала дитина. Та вони тільки сміялись, а тоді ще й ударили прикладом боляче по спині.
Коли вони відійшли від підводи покурити, там залишився один німецький солдат, який увесь час співчутливо поглядав на Анну. Вона це помітила і почала тихенько просити його:
- Пане, відпустіть! У мене кіндер. Маленький кіндер!
Німець притримав коней і махнувши рукою, сказав:
- Матка, век! Шнель, шнель!
Анна зіскочила з підводи і прудко збігла до річки, де і заховалася у високих очеретах. Услід була випущена автоматна черга, та на щастя, маму не зачепила жодна куля.
Через деякий час, тремтячи від пережитого, прибігла додому, де плакали у відчаї бабуся і переляканий синок, бо хтось із сусідів бачив ту облаву і бабусі сказали, що Анну повезли до Німеччини.
Важко і страшно було жити жінкам, а надто молодим і вродливим, в окупованому селищі. Вони одягали дрантя, ховали свої розкішні коси під брудні хустки, які насували аж на очі, а квітучі обличчя вимазували сажею, Німці з відразою плювали їм услід і сичали крізь зуби: «Руссішен швайн!», що означало «Російська свиня!», та жінки терпіли все, аби не потрапити до німців, чи поліцаїв для розваги.
Хазяйновиті німці нишпорили по хатах, вишукуючи усе найкраще. Моя хрещена розповідала, що у неї з мисника забрали гарні чашки і мисочки, навіть яскравий залишок олівця німець заткнув собі за вухо.
Вони шукали харчі, ловили курей, вимагаючи:
«Матка! Яйка, млеко!»
В районі Семенівки діяло партизанське підпілля. Їм вдалося підірвати німецький військовий ешелон.
Після цього німці наче озвіріли – обшукували оселі, горища, погреби та сараї.
Десь в очеретах впіймали таки одного партизана.
Прилюдно, на площі катували старенького чоловіка, вирізаючи йому на грудях та спині зірки і здираючи живу шкіру. Жінки, яких змушували на те дивитися, втрачали свідомість. Нарешті, напівживого, але нескореного нещасного, повісили на площі для остраху іншим.
А у вересні 1943 року під натиском радянських військ, фашисти, відступаючи, спалили майже всі хати та установи у Семенівці. На самій околиці селища жила тоді вже у своїй великій хаті Віра, та сама сирітка, яку бабуся привезла із Гродно разом зі своєю донькою. Була Віра уже заміжня, чоловік був на війні.
До тієї хати, де у просторій світлиці стояли попід стінами довгі лави, зійшлися майже всі мешканці з нашої вулиці. Вони дивилися, як палають їхні обійстя і плакали з відчаю. Німці із факелами підходили вже до околиці.
Бабуся Олена, перехрестившись, зняла з червоного кутка старовинну ікону Богоматері і почала з молитвами обходити навколо Віриної хати.
Німці з цікавістю зупинилися неподалік, сміючись і про щось голосно сперечаючись. Нарешті, один із них підійшов із палаючим факелом до сараю, що стояв у глибині двору, підпалив солом’яну стріху та махнувши рукою іншим, повів їх геть.
Там, у врятованій дивом та бабусею Оленою хаті та ще декількох випадково вцілілих сараях та коморах, і зимували комуною. А навесні почали копати та облаштовувати землянки, де і жили до кінця війни.
Анна із маленьким сином жила тоді трохи далі у своєму будиночку, який побудували з чоловіком Іваном ще до війни. Самотніми ночами, плачучи згадувала своє недовге сімейне життя. Вони були напрочуд гарною парою. Та клята війна обірвала те щастя.
Тепер чекала звісточок із фронту. Листи-трикутнички надходили нечасто, але мама відчувала серцем, що чоловік живий. Мав поранення у грудну клітину, але підлікувавшись, знову потрапив на фронт. Так дійшов до самого Берліну. Потім перекинули на японський фронт. В 1946 році Іван нарешті повернувся додому.
Був високим, струнким і вродливим чоловіком.
Тож, багато вдів та незаміжніх задивлялися на нього. От і вирішив пошукати собі веселішого життя, аніж терпіти злидні з сім’єю. Мама вже чекала другої дитини – мене.
Одного разу Іван сказав їй:
- Перебирайтеся із сином до своєї матері, бо я продаю
нашу хату! Поїду в Градіжськ до своїх родичів, може там куплю хату, а тоді вас заберу. Там легше прожити.
Як сказав, так і зробив. І… згинув на два роки, не подаючи про себе дружині жодної звістки. Мамі розповідали люди, що бачили його в Градіжську під ручку з молодицею, якій він купляв дорогі черевики.
Мама подала на розлучення, а народивши мене, записала на своє прізвище.
Коли ж, нагулявшись вволю, нічого не придбавши, Іван повернувся, мама не пустила його і на поріг.
Бабуся підтримала дочку:
-Нічого, виростимо твоїх діток і без такого батька!
Жилося нам сутужно. Мама дещо заробляла, але ж будівництво своєї хати забирало всі гроші і всі сили. А вона ж була ще молода і дуже гарна. Їй хотілося пристойно одягатися. Вона мріяла про чорну «плюшку», та могла собі дозволити лише нову кухвайчину та іноді штапелю на святкову сукню…
Але мама вважала, що краще жити бідно, але спокійно, не приниженою безкінечними подружніми зрадами. Я була з нею згодна. Але мій старший братик, мабуть, сумував за батьком і частенько бігав до нього в гості. Батько заманював його, обіцяючи навчити курити.
Мама страждала і часто плакала.
Коли перебралися у свою добудовану половину хати, зітхнули з полегшенням, бо на той час повернувся зі служби на Балтійському флоті мій дядечко Володя, молодший син бабусі. Збирався одружуватись. Місця нам у бабусі вже не було.
Двір наш утопав у квітах, які матуся надзвичайно любила. А біля двору, на вулиці, вона посадила ряд білих акацій. Влітку, коли вони цвіли, духмяні пахощі огортали наше подвір’я і всю вулицю, приваблюючи цілі рої роботящих бджілок.
А вечорами під нашими вікнами розливали свій вишуканий аромат скромні матіоли. Біля входу пишався розкішний кущ жовтої троянди. Замість огорожі, двір був обсаджений рожевими та червоними мальвами, у нас їх смішно називали «рожі». Пізніше розквітали різнобарвні айстри, жовті гвоздики та чорнобривці, а вже під осінь красувались гордовиті, яскраві жоржини!
У садочку, обплітаючи дерева та кущі, розпускалися сині та рожеві грамофончики «кручених паничів».
Влітку моєю втіхою були різноманітні сорти абрикос: ананасні, цукрові та інші. Я більше нічого не хотіла їсти, коли достигали ці духмяні, оксамитові плоди.
А взимку мама діставала з погребу слоїки з холодним та ароматним абрикосовим варенням. Що то була за смакота, коли його намазували товстим шаром на скибку свіжого пшеничного хліба, чи маминого пухкого коржа!

2016