Перед школою я потоваришувала з дівчинкою Валею, яка стала моєю улюбленою подружкою на всі юні роки. Народившись в один рік і майже в один день, ми виявились на диво рідними душами.
Жили вони недалеко і я стала частим гостем у цій привітній і цікавій родині.
На той час, мій брат завербувався на Донбас, матуся була вічно заклопотана своїми справами, а у великій сім’ї моєї нової подружки було троє дітей і всі такі різні та гарні!
Валентинка була найстаршою – шатенка з пухнастим волоссям, великими, теплими карими очима під надзвичайно довгими віями – вся така маленька, кругленька, дуже мила та розумна дівчинка.
Менший брат Вітя мав яскраве руде волосся, правильні риси обличчя та добру вдачу.
Найменший братик Вовчик, якого Вітя називав «Чок», був смаглявий і чорнявий з великими майже чорними очими на дивовижно гарненькому личку і нагадував чорненького жучка. Був надзвичайно вразливим, тому часто плакав, і мені було жаль цю дитину.
Тьотя Віра, їхня матуся, змучена тяжким життям, але добра і лагідна жінка, побувала на каторжних роботах у Німеччині. Батько Григорій – суворий чоловік, який підірвав здоров’я, працюючи після війни в Архангельську, де доводилось харчуватися тільки солоною рибою, приїхавши додому, заявив з порогу:
-Віро! Я приїхав помирати!
І незабаром, дійсно помер, залишивши вдову з трьома малими дітками.
Я помічала, як мужньо вона трималася, сама виснажена роботою і вічними турботами, чим нагодувати малечу. Іноді вона потайки плакала біля порожнього горщика.
Та малі не надто сумували, як і всі сільські діти перейшовши з весни на «підніжний» корм. Із ними мені завжди було затишно і весело. Ми бавилися в різні цікаві ігри, хоч і хлоп’ячі, як «морський бій», шашки та карти, випилювали лобзиком візерунки для поличок із фанери.
Я вже змалку відчувала свою відмінність від місцевих рум’яних та опецькуватих дітлахів. Була худенькою, хворобливою та блідою з вузьким, як потім говорили, аристократичним обличчям, тонкою білою шкірою, через яку просвічувались блакитні судини, зі світлими очима при темному волоссі.
Дорослі помічали мою незвичайну зовнішність і говорили між собою: «Цікава дівчинка у Ганни», але більшість дітей чомусь дратувались і я відчувала себе між ними білою вороною.
Тітонька Віра, Валина мама, говорила своїм дітям:
-Ніла дуже ніжна! Не ображайте її.
Мене не часто хтось захищав, тому я все життя вдячна цій багатодітній жінці, у якої вистачило чуйності та тепла і на чужу дитину.
Із Валею нас особливо поєднувала надзвичайна любов до книг. Ми з нею перечитали всю шкільну бібліотеку і записалися в районну бібліотеку для дорослих, де нам відкрилися скарби світової літератури. Читали запоєм. Особливо швидко вміла читати Валя. Я могла довго перечитувати якесь одне місце, насолоджуючись стилем письма, чи літературною знахідкою автора.
Мабуть, настав час розповісти, де саме нам пощастило народитися та підростати.

2016