Настав новий день. І що ж чекає мене в цьому зеленому світі? А він і справді такий зелений. Зелене гілля осяяне сонячним промінням, срібло того світу пробивається крізь синьо-зелені крони, десь у далечині тече струмок і так дзвінко-лунко звучить, що аж вуха позакладало од того шуму. Дорога із каменю пролягає під ногами. На лініях електропередач сидять ті дивні зачудуванні птиці, і як же тут не дивуватись? Зелені, з ледь помітними вкрапленнями жовтого, білого та блакитного - небесно блакитного. І все: й та дорога, і струмок, і крони дерев-велетнів - все зелене. Зелене од того світла, яке пробивається крізь зелено-синє листя, та синє забарвлення десь втрачається, проходячи крізь призму срібного освітлення унизу. Дорога встеляється під ногами і веде мене вуличками міста через житлові будинки, річечки, урвища, балки, яри та крізь інших людей - геть я проходжу крізь них. Вони наче ті привиди - всі однакові - прозорі, але такі ж зелені, як і все навкруги, і такі ж сонячні-сонячні, світлі, усміхнені. Завжди ті люди чомусь радіють, і сум наче ніколи й не торкається їх обличь, бо на них ні зморщечки, ні горбинки. Ніщо не може стерти ту щасливу усмішку. Як все тут радісно! Повітря наповнене ароматом рож, тюльпанів, конвалій, лілій та інших пахучих квітів, і те повітря з роками перетворюється на парфуми з терпким-терпким запахом, що в'їдається в пам'ять. Та здаються мені вже ті парфуми їдкою кислотою, вогненною отрутою, що спалює все всередині - до тла і перетворює на сіро-гарячий попіл. Лишається лише душа... Але і вона може згоріти в кислоті, яка спалить усе, все, що в тобі, всі твої чуття - любов, печаль, горе, ненависть, лишаючи по собі лише ту безглузду посмішку, за якою не видко нічого - ні розуму, ні переживань, ні емоцій. І ті усмішки тихими примарами закрадаються в мою душу, яка і так мало не згоряє від пекучого кислотного повітря. Смерком постають вони в душі моїй, а ті ласкаві посмішки здаються мені злими-злими.
Очі в людей скляні, наче з того гірського кришталю - сяючі, прозорі і кришталево чисті. Цікаво, чи здаються мої очі такими ж скляними? Певно, що так. А може, й ні? Коли я востаннє бачила своє відображення? Напевно, вранці, як за звичкою вмивалась Але які ж то мої очі? Сподіваюсь, що не такі ж зелені!. Кришталь не може розплавити ані звичайне срібне світло, і навіть не спалахи, опісля яких зникають усмішки. Вони щезають раптово, а разом із ними зникають і люди. Так раптово зникли і мої батьки, наче у спалахі світла закінчилося їх життя...
Я крокую вулицями уже чотири години ... Чотирнадцяте травня три тисячі чотирнадцятий рік... Чотири роки...Чотири роки назад... Так, се було рівно чотири роки назад... Я пам'ятаю той будинок поблизу міської брами, в якому завжди лунав сміх. Але тоді... Весь сміх стих... Миттю, як щезають усмішки... А з ним зникли й вони... Я навіть не змогла зрозуміти, як то сталося. Того дня все було як завжди, нічого не віщувало їх зникнення. Хвороб у наш час вже не існує, останнє вбивство прогриміло на всю Україну ще за двісті років до мого народження, та й як їх могли вбити, коли я весь час була поруч. Може, вони згоріли у вогні палючого повітря? Але ж тоді я не відчувала такої пекучої кислотності в ньому... А може, їх вбили ті духи, про які ходили легенди за часів наших прадідів? Та які духи! Що я верзу взагалі?! Але ж хіба одні вони! Так, не одні вони! Але ж... Але ж... Всім все одно. Я не розумію чому. Не розумію, і відмовляюсь розуміти...
Знову вони... Он пішли... Радісні такі, як завжди... Очі скляні, як завжди... Хоча... Хіба що... Ні! Чому мені так здалося? Невже існують винятки?
На мить мені здалося, що його очі якісь... Як то сказати -інші. І посмішка, якась не така, наче й не посмішка зовсім. Гарні очі, мутні і чорні - не зелені. Так, незвичайно... Яке незвичайне відчуття... Так тепло... Я ніколи і не помічала, що в наших краях так тепло... Я наче знову живу... Тепло... І геть не зелено... Чому?
Ти стоїш зовсім поруч, так ніяково. Не дивись на мене своїми чорними очима! Бо що ти сподіваєшся в них побачити, того там немає, лише зелене світло. Не торкайся своїми гарячими руками мого холодного серця, його скував зелений мороз, чотири роки назад. Чого ти хочеш від мене? Що говориш ти мені? Я ж нічого не розумію і не бачу, окрім твоїх каламутних очей. Але чому? Не питай.
Куди ведеш ти мене? І чому я мовчу? Занадто складно, занадто боляче сказати бодай одне слово. А може ти втечеш, як я скажу тобі щось? Так, скоріше втечеш, аніж будеш слухати мої сльози, скоріше помреш, аніж я зможу сказати бодай "здрастуй" !
Сонце вже майже сіло, і навкруги зелена трава стає жовто-рожевою. Це так дивно. І чому я раніше цього не помічала? Чому раніше не бачила золотого світла, а лише срібне, що забарвлювалося в моїх очах зеленню дерев? Золотаве світло неначе пронизує мене наскрізь, і все всередині горить, але не згоряє, і мені навіть не пече. Так дивно. Твої очі навпроти моїх, і я бачу в них смерть, саме так назвали б ті раптові зникнення колись. Але то вже давно забуте слово, проте не для мене. У твоїх очах тьма. Мені подобається. Я давно вже не бачила темноти. У цьому божевільному світі навіть вночі горять зелені ліхтарі і ясніє зелений місяць! Здається, я божеволію. Хочеться заплющити очі і заснути на твоїх руках і не прокинутись - ніколи.
Якщо колись зникну і я, чи засумуєш ти? Ні. Ніхто не засумує. У цій божевільні всі забули про сум і горе, але ж вони про неї не забули. І я не забула. А ти забув. І мене забудеш. А може, й не забудеш. Хтозна.
Дивне, приємне відчуття охопило мене з того самого моменту, коли ти взяв мене за руку і привів сюди, з тієї самої миті, коли заговорив до мене, коли подивився на мене, коли обняв мене. Мені стає моторошно, я боюся жити далі, боюся втратити тебе, боюся, що ця мить колись скінчиться і світло знов стане срібно-зеленим, боюся щезнути назавжди.
Закриваю очі. Я не в змозі більше стримувати свої почуття. Цілуй мене! Цілуй! Нехай жовтіє зелень, нехай осінь змінить вічну весну! Цілуй! Я ж буду мовчати.
Вдихаю знов аромат терпкої отрути, але він стає іншим. Біль пронизує груди. Це і є любов? Несамовитий біль у грудях?
Відкриваю очі, дивлюсь на небо і не бачу ні неба, ні зелених дерев, ні золотого світла! Не бачу тебе! Де я?
У моїй душі сплітаються дивні почуття та емоції: кохання, страх, надія, злість, цікавість, ненависть. Зливаючись, вони породжують думки і слова, а потім згасають. Озираюсь навколо і бачу людей у лахмоті, в їх руках різноманітне приладдя, а на ногах - кайдани. Вони проходять повз мене і не помічають мене, а над їх головами повисла хмара якогось зеленого газу, дуже солодкого на запах.
Я закриваю очі, я більше не прокинусь. Не існує зеленого світу! Не існуємо ні я, ні ти!
Я закриваю очі. Я зникаю. Згадай мене, колись, у сні.