Лист до дитини

Сонечко моє любе!
Отримала твого листа, де ти якоюсь плутаною мовою розповіла речі, які мене вжахнули і навели на думку, що тобі потрібна допомога. Пишеш, що віртуально познайомилась з чоловіком, та ще й одруженим (дитинко!!! та чи ж тебе не вчили не сідати в чужі машини, не йти нікуди з незнайомими людьми!!!). Питаєш, що тобі робити, як далі з тим чоловіком поводитись…

Не хочу, щоб ти сприйняла мою пораду, як менторське повчання, але змушена тобі її дати, бо ставлюсь до тебе, як до дитини. Не тому, що старша тебе, ні, а тому, що досвіду життєвого маю більше. Тому сядь і вислухай мене уважно.
Віртуальний світ нормальна річ. Але у всьому має бути міра, розумієш. Не хочу кидати тобі у вічі штампи про отруту гадюк, котра у певних дозах може бути ліками, а трішки збільш ту дозу - і це стане дійсно вбивчою отрутою.
Дам тобі приклад інший. Котрогось разу хороші знайомі повезли мене на екскурсію в гори. Я ніколи не була в горах, гарно там, дуже гарно. Повітря в деяких місцях прозоре, аж бринить, і таке чисте, що дихати хочеться ним все життя. А в деяких місцях туман клубочиться, не видно нічого. От відразу тобі кажу (вибач, що відволікаюсь від теми розмови, але переживаю за тебе, дитино, тому попереджую на всяк випадок), то кажу тобі, що не йди в такі місця. Не знати, які вони. Може, там і добре щось є, може за тим туманом казка справжня. Але чула я, що в подібних місцях пропадали люди. Назавжди. Чи там прірва ховається, чи вихід в паралельні світи (ну пишуть в книжках про таке), але звідти не повертається ніхто. Тому не ризикуй, сонечко любе. Хіба може, коли зовсім старенькою станеш, коли смак до життя втратиш, коли тобі вже стане однаково, де ти і що з тобою, тоді що ж, йди туди, зайди в туман. А раптом тобі випаде отой ЄДИНИЙ шанс, котрий дасть тобі нове життя (отоді можна буде шампанського ковтнути з насолодою, якщо воно в новій казці існуватиме і якщо хтось захоче наповнити твій келих).
Ой, лишенько, заговорилась, вибач, хороша моя, я знову заговорилась.
Отоді в горах зі мною стався випадок, котрий послужив уроком на все життя. Знайомі мої почули спів пташиний і пішли за найближчу скелю (хоча я підозрюю, що справа не в пташках була, а в трішки інших життєвих радощах), а я вирішила відпочити душею і пішла долиною. По дорозі дивилась на квіти. Не збирала, ні, люблю, коли вони живі, коли можна нахилитись, поцілувати пелюсточку, відчути її прохолодний смак на губах, усміхнутись маленькому щастю і йти далі. То і я так робила, нахилялась, вдихала, спивала краплини роси, раділа так, що ніжністю спливала до світу. Не зчулась, як зайшла у зарослі невідомих мені чи то високих квітів, чи то напівкущів (мабуть серед рослин також кентаври бувають). Скажу тобі, дівчинко, що напочатку ці творіння видались мені такими дивовижними, що я від захвату німіла. Йшла, доторкалася до кожної гілочки, нахилялась до кожного пуп'янку, губами хотіла відкрити, квітку хотіла побачити справжню. Але дивними насправді були ці дивА. Одні пуп'янки відразу одламувалися, другі перетворювалися під губами в колючки і ранили до крові. Але не це було найстрашнішим. Не відразу, ой не відразу... я відчула, що паморочиться голова, що до горла підступає нудота, що світ звужується і що я починаю втрачати свідомість. У наркотичному дурмані звідусіль стали мені ввижатися гадюки, гадюки, гадюки. Їх було так багато, що я боялася зрушитись з місця. Тепер я розумію, дитино, що то було наслідком отруєння запахом, але тоді я реально відчувала укуси гадюк. Боляче було так, що я стала кричати. Добре, що мої друзі відійшли недалечко. І добре, що милування собою не закрило їм вуха. Щастя від Бога, що почули вони мій нестямний крик і прийшли на допомогу. Бо я вже падала. Знаєш, бувають випадки, коли людина помирає від уявного болю. І неважливо вже потім, що небезпека була нею самою надумана. Смерть незворотня, дитино. Тому, коли виростеш, коли подорослішаєш, то прошу тебе - шкодуй людей, дослуховуйся до них, будь милосердною, дитино, бо все повертається людині, все. І вогонь неконтрольований може стати бідою для когось - та й для самої тебе. І пташка, поранена колись тобою, може запам'ятати це і принести гілку з вогнем у твою хату і спалити її. І на кого тоді ти будеш гніватись, скажи, на птаху, скалічену тобою? Тому зростай людиною, дитино. І вчись, вчись, вчись. Якщо можеш, виправляй помилки свої. Пташці гніздечко подаруй нове, діток її нагодуй і пробачення проси, не лінуйся, проси, бо птахи - це душі людські. Всі ми колись станемо пташками і будемо вільними по-справжньому. І полетимо до Бога справжнього. Отого, що на небі.
І ще, дитино. Знову пробач, що ґвалтую твої молоді вуха, але мусиш вже вислухати:
будь обережна з вогнем.
Він різним буває, той вогонь.
Життєдайним, коли несе тепло. Творчим, коли його вміють контролювати. Ясним і радісним, як квітка семипелюсткова, коли його запалює любов справжня.
Але буває вогонь біди. Справжньої. Непримарної. І коли він палає, то згорають у ньому і радість, і любов і все живе. І залишається тільки попіл.
Спражні люди і на попелі проростять нове життя. Воно буде другим, не таким, як до пожежі. Можливо, навіть і кращим. Але смуток час від часу приходитиме в серце і проступатиме сльозами на очах. Це не страшно, дитино. Сльози також потрібні. Все потрібно. Поки є життя. Поки воно є…
Задумалась я біля тебе, у роздуми пішла. Вдячна тобі, що і мене чомусь навчила. Хай через мої думки, але без тебе отак день і пройшов би буденно, на городі та на кухні. А ти влаштувала мені свято. Цілую тебе, рідна. Не забувай, прилітай, пташко.

Ой.... Дитино! Стій!!!
Я ж так і не дала тобі відповідь на питання. От завше так зі мною, збиваюсь з дороги. Ну, та з кожним буває. Аби вчасно повернутись.
Ти спробуй хоча б на кілька днів забути про віртуал. Принудь себе, дитино. І вийди до людей. Живих. Там життя справжнє. Там справжні поцілунки, справжня чиста вода, справжнє сонце. Ти це відчуєш, гарантую.
Поки ти не навчишся заходити у віртуальний світ, не втрачаючи живий, доти ти будеш ходити в мареві.
Будь обережна!
Будь!