Середнього росту, з помітною спортивною виправкою, він ніколи ні на кого
не підвищував голос, був завжди спокійним і врівноваженим. Я добре пам’ятаю ту, напевно, природжену його манеру допитливо й уважно дивитися в очі своєму співрозмовнику. Відчувалося, що він так намагався отримати відповіді на поставлені запитання та досягти взаєморозуміння, а не ствердити свій незаперечний авторитет чи домінування в розмовах із нами.
Чимало хлопців у старших класах почало палити цигарки. На відміну від батьків чи класного керівника, котрі постійно сварили нас і намагалися переконати покінчити з цією шкідливою звичкою, він не читав безкорисні нотації, а просто вимагав од нас, як від відповідальних та уже досить дорослих людей, щоб у нашій курилці, в яку ми перетворили туалет, не було менших за віком. Мабуть, не варто говорити, що це доручення постійно виконувалося,
хоч, ясна річ, приносило йому масу неприємностей і проблем.
Пам’ятаючи імена й прізвища усіх учнів, незалежно від того чи вів у них свій предмет, чи ні, він також знав про захоплення й звички кожного, викликаючи своєю обізнаністю щоразу подив.
Одного разу, ми, з певних причин, усім класом дружно відмовилися від учителя іноземної мови. Приїхала комісія з районного відділу освіти, щоб не стільки розібратися в ситуації, а виявити заводіїв конфлікту. До директорського кабінету нас поодинці й гуртами викликали дуже серйозні та ввічливі тітки й дядьки, але ми вперто мовчали, як і наш директор, який, безсумнівно, знав ініціаторів. Ми, вдячні, на жаль, тоді тільки мовчки оцінили мудрість педагога.
Зі слів друзів, ми знали, що на його уроках фізики завжди було цікаво, що вони
з нетерпінням чекали на них. До речі, багатьом із них це дуже пригодилося в майбутньому житті.
Ведучи активний спосіб життя, він всіляко заохочував до занять спортом учнів, невідомо де і як знаходив кошти на інвентар та форму. Хоча в школі було багато спортивних секцій, але найбільших успіхів досягали чомусь лише команди футболістів та хокеїстів, які взяли собі за постійне правило, не повертатися з різних змагань до школи без нагород.
У той час на міжнародні зустрічі київського “Динамо” квитки діставалися нелегко. Коли їх ніяк не вдавалося придбати, а гру киян чи збірної хотілося
побачити вочевидь, ми часто пропускали останні уроки. Спонукав до цього розклад автобусного руху, та й кошти берегли на зворотній шлях, адже поверталися додому зазвичай на таксі.
Не втримавши в черговий раз на уроках, на другий день класний керівник відвела нас до директора, щоб він посприяв їй у нашому вихованні, а, може, щиро хотіла, щоб він нарешті покарав неслухняних. Але він, сам затятий уболівальник, пожурив нас швиденько при ній, а потім, уже без неї, ще довго розпитував не тільки про враження від гри, а про те, що відбувалося до і після неї.
Анатолій Федосієвич Д’ячук, – дякую вам уже лише за те, що шкільні роки
навівають на мене добрі спогади та емоції. Більше сорока років минуло з тих
пір, як отримував із ваших рук на шкільних лінійках дипломи та грамоти, а міцний потиск і тепло вашою руки пам’ятаються донині.
Розуміння того, що вам важлива кожна особистість прийшло згодом, а не тоді, коли ви позвали мене, новачка, на знайомство, коли запитували про те, яка допомога потрібна, говорили, щоб в разі чого не соромився звертатися до вас. Але, як ви, мабуть, і очікували, я цього ніколи не робив – не виникало такої потреби, хоч те знайомство незабаром переросло в дружбу, основами якої були спільні інтереси та уподобання.
Щиро шкодую зараз, що не завжди дослухався до ваших мудрих порад і настанов, адже все по-різному сприймається за різних часів і обставин.
Таким ви ввійшли в моє серце. Хочеться вірити, що таким же ви лишилися в серцях молодшого покоління, котре, певно, також наважиться на своє створення
вашого портрета чи характеристики, адже повага і шана не мають забуття.
Довгих літ вам, найкращий директоре!..
02.06.16