Осінь сімдесят другого року для мене почалася, як і сім попередніх, зі шкільної
лінійки. Але була й суттєва відмінність, адже, змінивши місце проживання, я, з почуттям досади та тривоги, опинився між гуртів незнайомих хлопців і дівчат. Досада виникала тому, що в Гор-Пустоварівці, звідкіля я родом, і де навчався до цих пір, на відміну від кількох різних за розміром старих корпусів, розташованих на величезній території шкільного двору, оточуючих зараз мене, - була нова двохповерхова школа, а тривогу, й якесь особливе відчуття недовіри, народжували безсоромно незвичні та відверто зверхні погляди моїх теперішніх однокласників, котрі раз по раз зупинялися на розгубленому, і пригніченому такою увагою, мені. Проте, так тривало недовго. В це нині важко повірити, але, завдяки знайомству, котре нам із розумінням справи на першому ж уроці влаштувала Валентина Миколаївна Піхота, я до кінця дня мав уже чимало нових друзів.
Легко і водночас важко писати про очевидні речі, а саме про вплив педагога
на життя учнів, а ще точніше – про його участь у житті кожного з нас. Однак саме про це мені й хочеться сказати сьогодні хоч кілька слів.
Найближчою людиною в школі для нас, безперечно, був класний керівник.
Отож вона була для нас, як друга мати, бо, коли нам ставало важко у навчанні, підтримувала, а, коли вели себе неналежним чином, одразу ставила кожного на місце.
До неї можна було звернутися і отримати відповідь на будь-яке питання, що ми
завжди й охоче робили.
Валентина Миколаївна викладала російську мову й літературу, роблячи свою
справу так уміло, що ми в підсумку дізнавалися від неї набагато більше, чим це
було потрібно знати зі шкільної програми. Вона часто розповідала про свої улюблені книги і про письменників, твори яких варто нам прочитати, а вірші Євтушенко, Вознесенського, Окуджави та багатьох інших цитувала напам’ять.
Тоді навіть не думалося, що підготовка до таких уроків потребує чимало сил,
знань і пошуків.
Уже пізніше, я пригадував усі ті назви й прізвища, знаходив десь книги і читав, натикаючись там на знайомі рядки, котрі з тієї незабутньої пори залишилися в моїй свідомості. Думаючи про себе, бачу, що зерна тієї любові до літератури сіялися нею недарма, – і, заходячи трохи наперед, хочу передати їй окреме й велике спасибі від мене…
Від Вишеньок до Києва відстань невелика, тож учителька дуже часто органі -
зовувала поїздки до столичних театрів, робила цікаві й корисні екскурсії на
підприємства області.
Не забулося також, як, на її прохання, після закінчення восьмого класу, бажаючі, дружно й старанно працювали нетривалий час на полях місцевого радгоспу, щоб самим собі заробити кошти на далеку подорож до Москви. Та й не було для багатьох у той час нічого приємнішого від усвідомлення того, що вони роботою допомагають своїм батькам.
Мабуть, не треба розповідати про подробиці тієї тижневої мандрівки до Москви, бо, як на мене, це зовсім інша тема, та й неможливо в кількох рядках описати всі наші бешкетування в поїзді, передати, м’яко кажучи, занепокоєність нашого класного керівника під час відвідування Державного історичного музею, коли група школярів зменшилася на кілька чоловік – хлопці свідомо загубилися, щоб подивитися в Лужниках футбол...
Листи від очолюваного нею гуртка слідопитів, знаходили адресатів у самих віддалених куточках країни. Пам’ятаю, що саме завдяки її небайдужості, дізналися про місця поховання своїх рідних родини з Казахстану, Сибіру, Середньої Азії… Ми бачили чужі сльози і не приховували своїх.
З усмішкою тепер згадую ночівлю на березі Дніпра після останнього дзвоника.
Тоді, завзятим і вмілим, юним рибалкам за весь вечір вдалося впіймати кількох
невеличких окунців і плотвичок для юшки, котра, незважаючи на це, завдяки великій кількості пшона і моїм старанням, швидко загусла та, будучи ще й солоною та переперченою, ніяк не хотіла лізти до наших ротів. Хоча на ранок
мова йшла не про мої кулінарні здібності – вночі, не розібравшись де й чия
палатка, я просунув в одну з них свою руку і почав пестливо лоскотати п’яту,
але, як одразу виявилося, не ту, що хотів приголубити, – учителька лише весело лаялася…
Учителі літератури часто по одному-двох рядках у творах своїх учнів бачать, чи є в того або іншого їхнього вихованця хист до творчості, чи варто на такого учня, на розвиток його здібностей, які перебувають іще в зародковому стані, їм потратити свій час. Отак і зі мною. Була від учительки, незважаючи на мій юний вік, заслужена критика, і чулася добре зважена похвала, – тільки осуд весь час оминав мої літературні починання.
Ще, заради правди, скажу про наші суперечки, котрі виникали між нами під час помаранчевого Майдану, бо не тішили мій слух її влучні епітети і переконливі
порівняння, з посиланнями на історичні факти, коли вона намагалася прогнозувати наслідки тих подій. Мені нині сумно й прикро, що вона мало в чому помилялася, хоч я ще нещодавно був активним учасником уже й революції Гідності...
А висновок такий – декларуючи щось нове, молодим потрібно не нехтувати порадами старших за віком, а не забувати, що незабаром уже їм доведеться чути подібні ж заяви від молодшого покоління.
Очікуючи питання, чому стільки неприхованої шани саме до цієї вчительки, скажу – заслужила, адже я, без всіляких викрутасів, намагався, вищенаведеними фактами, аргументовано переконати всіх у цьому.
Дорога моя Валентино Миколаївно, я певен, що ви, прочитавши ці рядки, відчуєте любов і тепло випещеної вами душі, котра, попри відстані й обставини, завжди зігріває споріднену їй...
Від щирого серця вітаю вас і зичу завжди оптимістично дивитися в майбутнє.
Нехай щастить вам!..
29.05