Пізнім вечором актор Семен Чіграков прожогом вискочив зі службового виходу театру в тьмяно освітлений провулок. Провулком він швидко дістався площі перед театром і підтюпцем її перетнув, а тоді стрімко попрямував кудись темним сквером. Він йшов, не розбираючи шляху, аби лиш опинитися якнайдалі від театру.

Нудна, передбачувана п’єса йому одразу не сподобалася, а під час репетиції він переконався, що постановка – цілком провальна. Втім, Семен давно вже втратив будь-які ілюзії: в їхньому театрі, певно, завдяки якомусь злому і наполегливому диву, збиралися виключно невдахи, позбавлені таланту та уяви, але не амбіцій. Тому інших постановок майже ніколи не траплялося, і атмосфера за кулісами завжди була нервовою, напруженою, різко та кисло тхнула чи то застарілою чварою, чи то прикрим борщем з дешевенької їдальні за рогом.

Проте колись його сповнювали надії, він геть не сумнівався у власному таланті і твердо вірував у своє акторське і людське щастя. Куди все це зникло? Може, колись, у якийсь забутий момент своєї біографії він ухвалив неправильне рішення, зробив помилковий вибір? Адже рішення доводилося ухвалювати часто, і вибір робити – ще частіше. Коли ж, якого разу він схибив?

Чігракову було вкрай неприємно, що його міркування про себе самого і власну долю виявилися пов’язаними з нікчемною п’єскою безславного писаки. Все в тій п’єсі викликало в Чігракова не вигук, а лемент: «не вірю!». Сюжет як такий, персонажі, репліки – все тхнуло фальшем, а помилки – історичні, фактичні та орфографічні – громадилися одна на одну, готові будь-якої миті завалитися і поховати під собою не лише невдаху-драматурга і безталанного режисера, а й самого Чігракова. «Ляпсус-Трубєцкой, - мурмотів Семен, крокуючи в темряві, - шакал… у вигляді змії…»

Та був у п’єсі момент, який при усій своїй драматургічній немочі з невідомих причин змусив Чігракова замислитися. Семен так загруз у власних роздумах, що геть випав з репетиції.

Дія п’єси розгорталася в окупованій фашистами Франції. Окупанти і колабораціоністи лютують, бійці Спротиву героїчно протистоять. Персонажа Чігракова – парижанина Етьєна – хапають есесівці і тягнуть на допит. Причини арешту Етьєна незрозумілі, питання йому ставлять найрізноманітніші, то про Спротив, то про Західний фронт, то про Східний. Кінець кінцем, Етьєну пропонують вибір: або співпрацювати і видавати макі (і це в Парижі, де їх взагалі ніколи не було!), або розстріл. Часу на роздуми – година. І тоді Етьєна відсилають поміркувати у внутрішній двір тюрми.

І саме в цей момент Чіграков ясно, до найдрібніших деталей і дрібниць уявив собі усе.

Конвой виводить його з крихітного, просмерділого потом і цигарковим димом кабінету.

Вони йдуть вузькими темними коридорами без вікон.

За спиною важко гупають солдатські чоботи.

Відчиняються двері, його штовхають у спину, двері з лязкотом зачиняються.

Перед ним – вимощений бруківкою двір. Жовто-сірі стіни. Заґратовані вікна. Небо також заґратоване.

Вже сутеніє, накрапує дощ.

Етьєн зробив крок і зупинився. По дорозі з кабінету в його голові промайнули лише дві думки. Спочатку від подумав: як можна видавати на вірну смерть людей, нехай зовсім тобі незнайомих, навіть невідомих, яких ти ніколи не бачив і напевно більше не побачиш? А тоді: як можна видавати на смерть себе?

І більше Етьєн про свій вибір не міркував. Він дивився на горбкувату поверхню двору, і кожен камінь було видно так, наче його освітлювало полуденне сонце, а не ранній міський захід. Уся увага Етьєна зосередилася на тій бруківці, він дивився на неї так, ніби то було не звичайне каміння, а смарагди та алмази.

Поміж бруківки де-не-де виднілися вузенькі смужки втрамбованої землі з втоптаними в неї недопалками та гільзами. Чомусь Етьєну здавалося, що тепер дуже важливо – важливіше за геть усе на світі – знайти хоча б одну травинку поміж каміння. І він розпочав походжати двором, глибоко сховавши руки в кишенях піджаку і низько схиливши голову, і все вишукував зелене серед бруківки. І він знайшов, навіть не одну стелинку, а ціле пасмо трави, в західному куті тюремного двору, між бруківкою і стіною. Етьєн дивився на цю зів’ялу траву, якої вже торкнулася осінь, наче на справжнє диво.

Потім він помітив павука, який сплітав свою павутину в заґратованому вентиляційному отворі. Рух повітря коливав павутину, вона гойдалася, гойдався павук, але роботи своєї не кидав, перебирав лапками, ніби перевіряючи павутину на міцність. Етьєн слідкував за павуком, витягнувши шию і затамувавши подих, намагаючись не злякати його і не завадити його роботі.

Нині це все – чорне каміння між жовто-сірих стін, смужки землі та розтоптані гільзи, пасмо трави під стіною, павук і його павутина – заслонило від Етьєна все решту, витиснуло все зайве та дріб’язкове, натомість сповнивши світ спокоєм і тишею. Він дивився на все це невідривно, так, ніби в тому камінні, травинках і павутині приховувалася найбільша таємниця, від розгадки якої тепер залежало все. Якщо б Етьєн тільки зрозумів, розгадав раптом ту таємницю, якщо б він зміг хоч на мить замислитися над нею… - але він не міг, вражений простотою речей, яким була довірена така важлива – найважливіша – таємниця. Каміння, трава, павутина… так просто…

Він все ще стояв у західному куті двору, коли за ним прийшли. Солдати потягли його в крихітний кабінет, просмерділий потом і цигарковим димом. Етьєн стояв перед офіцером, який щось промовляв наказовим тоном, та не чув жодного слова. Його губ торкалася ледь помітна посмішка, легка і водночас тріумфальна: каміння, трава, павутина – так просто. Найбільша таємниця всесвіту не просто була довірена цим прекрасним речам – вони і були цією таємницею.

Тиша, що повільно і велично, мов туман, опустилася на Етьєна ще у дворі, зійшла на нього, не відбираючи звуків, а відкриваючи суть звуків і предметів. Офіцер махнув рукою і щось вигукнув, світло відбилося в його окулярах. Етьєн знову нічого не почув. Він цілком віддався відчуттям скла, в якому заломлюється світло, і світла, що заломлюється в склі.

Солдати потягли Етьєна на двір і поставили біля західної стіни. Вже смеркло, але Етьєн все так же ясно, як годину тому, бачив каміння, траву, павука, а ще краще – таємницю, приховану ними, приховану від усіх, крім нього, Етьєна.

Етьєн знову посміхнувся, офіцер щось викрикнув, спалахнув вогонь, в якому билися і перепліталися райдуги, тяжко навалився і негайно відступив біль, ніч почала світлішати, витончуватися, танути, і ось вже довкола було саме лише світло…

Потім в тому світлі згустилися і виокремилися контури, фігури та рух. Чіграков побачив якогось типа, який стрибав перед сценою, розкидав навсібіч аркуші паперу та беззвучно роззявляв рота. Семен упізнав режисера, а через мить почув і його голос, зірваний та істеричний. Режисер волав:

- Твоя репліка, Семен! Семен, репліка! Ну, «я згоден»! «Згоден»!!! Та розбудіть вже того йолопа, хто-небудь!

Семен обвів поглядом сцену, помітив перед собою стіл, біля якого стояв чоловік у сіро-зеленій формі. Чоловік вичікувально та з роздратуванням дивився на Семена, виблискуючи окулярами. Семен знову відчув – ледь-ледь – як світло заломлюється у склі, зітхнув і покрутив головою.

- Ні, - вимовив Семен і побачив, як брови режисера поповзли догори, збираючи його лоба багровими зморшками, розділеними тонкими білими лініями.

– Ні, - твердо повторив Чіграков. – Я цього не роби… я це не гратиму! – а тоді повернувся і зник за лаштунками.

2012, 2016

переклад з російської