На сільських весіллях музик люблять усі, крім погоди: часто-густо ця пані в прозорих одежах допече їм спекою або дощем, що віднайде тріщини та діри в наметі. Ох, чортихаються тоді вусаті чи безвусі віртуози, пихтять, переносять і пересувають інструменти, тикають пальцями вгору: дивися, господарю, як твої помічники нашкодили музичному мистецтву. Господар по-українськи щиро розводить руками і по-українськи хутко вирішує цю проблему: перед музиками негайно з’являється отакенна пляшка самогону і смачнючі наїдки, мовляв підкріпіться, хлопці, ще до того, як гості сядуть за стіл, розслабтеся, пожартуйте. І припрошені не дармують – знімають напругу, як примовляє цимбаліст Андрій, у темпі вальсу. Буває, так «навальсуються», що весільний марш, яким зустрічають гостей, звучить у них, м’яко кажучи, експериментально, поки не зауважують схожості мелодії з тією, якою проводжали в потойбіччя небіжчика минулого тижня. І це ще квіточки, ягідки у вигляді жартів добирають кольору і ваги згодом, коли на весіллі багато говорять і мало слухають, а бажання веселитися в кожного настільки потужне, що поїдання очима тамади, а за його відсутності старости - невідворотний процес. Але якщо з жартами в того чи іншого якось не дуже, розперезуються наші музики… Чого тут тільки не почуєш. А вчора… Спочатку ніби й у десятку з анекдотами, життєвими історіями про стосунки двох, подружню невірність. Якби ж то цимбаліста Андрія найдурніша муха не вкусила.
- Чоловіки, - вигукнув, - хто зраджував дружині, - підведіться!
   Примхлива пані-погода позаздрила миттєвій переміні чоловіків-застільників. Сонячне втекло з їхніх облич, зсутулилися, зблиснули спітнілими чолами.
- Що верзеш, бовдуре!
- Ха-ха, ха-ха, - розсипав цимбаліст, - страуси та й годі! Ей, жіночки, поки у страусів голови в піску, підведіться, кому посміхнулася втіха на стороні!
   Худюща Маруся підморгнула ліворуч і праворуч.
- А що, жіночки, - підведемося на стрункі ніжки?
   Коли б поблизу впав метеорит або ж вибухнула атомна бомба, чоловіча компанія, що за сільською традицією розмістилася окремо від жінок, зреагувала б спокійніше: вісім десятків на струнких чи не вельми струнких ніжках видалися чоловічій компанії ще масштабнішою катастрофою – на відстані виривала серця і душила. І назва в цієї катастрофи з тваринним відголоском – ревність! Можливо, якимось дивом виправив би хтось ситуацію, якби не було на світі свекрух.
- А я казала, що у твоєї очі хвойди! – пропищала опецькувата бухгалтер такому ж опецькуватому сорокарічному синкові.
   Усі чоловіки почали придивлятися до очей своїх дружин. Хтозна, чи не відшукали б у цих очах свого заспокоєння, та знову долили масла у вогонь музики.
- Руки на голови, хлопці, щоб роги до стелі не виросли!
   Дзенькнула і розсипалася на долівці склянка, чийсь кулачище перекинув кілька тарелів на столі, покотилася лава, покинута охочими зчинити бешкет.
- Не псуйте весілля, вар’яти! – стрепенувся староста.
   Окрик старости зупинив шаленців. Помовчавши, посопівши в роздуті ніздрі, подалися з весілля геть, а за ними і вся чоловіча компанія. З жінками залишилися неодружені, вдівці, дідусі та діти. Ніхто не побіг за чоловічою компанією услід: показиться та й одумається.
   Дорогою трапилася шкільна котельня. Власне, як вона могла не трапитися, якщо до неї, начебто земним тяжінням, притягувало шанувальників чарки в будь-яку пору року, тільки би з вільним часом склалося. Тут усі тобі зручності: запас самогону в кочегарів – невичерпний, ніякий сторонній витрішки не справляє, а хильнеш лишнього – відпочивай на ліжку. Опустивши додолу очі, кожен добряче ковтнув із кухля, піднесеного старшим кочегаром, що теж причвалав з-за весільного столу. Черв’як підозри, який точив кожного, перетворювався тепер на велику отруйну гадюку. Чоловічі міркування туманом зависали між стінами прокуреної котельні, затуляли кожному світ: все, немає нічого доброго надалі! А туман густішав і густішав.
- Моя в Італії спала не лишень у кімнаті перестарілої бабусі, яку доглядала…
- Мою в Іспанії сеньйор хвалив не просто так…
- У моєї в Данії підозрілі друзі…
- Моєю в Португалії хтось опікується …
   Туманилося, туманилося, туманилося… Невеличким просвітом слова листоноші.
- А моя зі села – ні на крок.
- Ба, а ми не хлопи для твоєї? - виплюнув вайлуватий Омелько, знічев’я, щоб зачепити за живе листоношу, бо як так – усім погано, а йому на душі пташки співатимуть.
- Падлюка! – нога листоноші влучила Омелькові в те місце, на гріховність якого натякав.
   Чоловіки враз поділилися на прихильників та опонентів Омелька, посилали один одного туди, куди вся Європа посилає правителя однієї сучасної імперії, хапали один одного за груди. Роздратування і оковита підштовхували їх до бійки.
   З відчинених дверцят котла вирвався язик полум’я, наче покликало чоловіків до себе пекло. Пригадали, з чого почалося пекельне в їхніх душах… Схильний до оптимізму листоноша торкнувся плеча авторитетного в селі – підприємця, чий досвід і мудрість, за місцевою міркою, визначили як «огого!».
- Ну, все ж таки наші жінки, не такі, напевно…
- Такі! – вистрілив широким ротом авторитетний, - мізки в жінок починають працювати не одразу… тому не здатні збрехати в перші п’ять секунд, почувши запитання… Каються тепер, гадаю.
   Захмелілі голови не піддали почутого сумніву, бо належали простим роботягам, що думають руками і ногами. Головам залишалося спрямувати усе, на чому трималися, до виходу з котельні, а далі… ні, не вони винні, що на ближньому обійсті розбито об стінку вазони з екзотичними квітами, на другому – розтрощено трактором огорожу, на третьому – зібрано у купу і спалено жіночий одяг, на четвертому – полетіла у вікно каменюка, на п’ятому…О, цьому, як і всім іншим, віддаленим, поталанило – вибух на котельні розвіяв торнадо ревнощів.
   Чоловіча компанія оточила руїни.
- З якого дива оказія?
- Забув охолодження котла увімкнути, - зізнався старший кочегар, - як і ви, побіг душу відвести й забув…
- Винен не він, - аж до грудей підтягнув штани Омелько, - жінки винні: довели нас усіх до білого шалу!
   Слова Омелька здійнялися вітром, що розбурхав десятки інших вітрів на обличчях невгамовних страждальців. Поєднавшись, знову ревнули вітри голосом торнадо, підхопили і понесли чоловіків на обійстя, де веселяться їхні дружини. Ох, не до веселощів буде дружинам…

   Староста першим побачив куряву на пагорбі
- До лісу, жінки, - мовив розважливо, - бабусі ваших прабабусь там від орди ховалися і ви поспішіть навпрямки, хай йому грець! Заспокою чоловіків – покличу вас.. Ех, - махнув рукою в сторону чоловіків, - були козаками, а стали турками.
   Цимбаліст Андрій штовхнув старосту.
- А що, накажи музикам весільним маршем повторно ревнивців потішити.
- Одчепися! – куці ноги старости понесли його до воріт, заледве торкнувся хвіртки, як за спиною гримнула музика.
   Чоловіча компанія, оминувши старосту, зупинилася біля музик.
- Знущаєтеся?
   Музики продовжували грати. Нагороджені стусанами, не зупиняли, не стишували марш, бо мали за правило: що почали, те потрібно закінчити, бо мистецтво понад усе, навіть, коли ризикуєш отримати на горіхи.
- Куди поділися жінки? – гукнув Омелько цимбалісту, далебі тому, що в того язик, як помело, і таємниця на такому язиці, як канатоходець на слизькому канаті.
   Цимбаліст миттю скрутив Омелькові дулю, ще й поплював на неї – щоб краще смакувала.
   Знову гарикнув торнадо. Староста розкинув руки, ніби збирався чаклувати, щоб якось порятувати і музик, і весілля, слова роїлися на його вустах, але не ті, що потрібно. Найвагоміші у скрутній ситуації знайшлися, коли стомився протистояти шаленству.
- Вип’ємо за здоров’я молодої пари!
   Поступово змовкли, сіли за столи, пили і смутніли, пили і байдужіли… Ні в сих, ні в тих стояли музики. за відсутності чоловіків жінки танцювали з жінками, а тепер хіба чоловікам до такого вдатися? Цю ідею і виголосив цимбаліст. Виголосив і відчув, що для цього весілля його жартів достатньо, бо інакше доведеться веселити лікарів…
   Поза тим староста петляв лісовою стежкою. Здригнувся, коли окликнули.
- А, втікачки, - пробурмотів, - ви, ви, - нервово зламав гілляку,- далеко зайшли, не в ліс – у свою пиху. Десяток, півтора десятка літ за границею. Майже всі жінки села! Повертаєтеся на свята, у відпустки. Ходите павами, дивитеся на чоловіків зверхньо. А вони хіба так дивилися на вас, коли куштували заробітчанства в Польщі, Чорногорії та Іспанії? Вони зупинилися в дев’яності, звівши для сім’ї житло, вивчивши дітей чи сяк-так полатавши безвихідь…
- Вони не дуже опиралися нашому заробітчанству, - відмахнулася худюща Маруся.
- Не дуже! – підтримали Марусю інші жінки.
- А вмовлянь, теперішніх їхніх вмовлянь не чуєте? – відкинув зламане староста, - не послухаюся – мислите кожна, бо нікуди чоловік не подінеться – проковтне те, що вчиню… Ви й сьогодні підвелися самовпевнено – проковтнуть…
   Пані-погода торкнулася старости вітерцем. Підставив лагідному вітерцеві обличчя і помітив кладку через потічок, якою й заходять у ліс.
- Здається, жінки, - вказав рукою, - оту хитку споруду встановив сам Бог, під ким із вас вона хитнеться в найближчі хвилини, та не втратить ниточки, якою пов’язана з чоловіком, дуже вже натягнутої ниточки… Лишень пам’ятайте: чоловіки розумні поодинці, а вкупі… ну, все ви сьогодні бачили…
   Прозора сукня пані-погоди злетіла над лісом, змітаючи з неба перші зорі. Власниця її неабияк хвилювалася: довго зважуються жіночки переступити кладку…
   Рясний дощ миттєво змочив плаття жінок, що теж прозорішали на очах, а далі, на кладці, й ближче до села сповнювала прозорість і жіночі душі, принаймні, хотілося в це вірити старості: оглядаючись, зчитував із прекрасних вуст приховані, але щирі усмішки.

2016р.