
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2023.09.27
10:25
Оця невідомість, як відстань від дотику до письма,
Між прозорими водами рік і блакитним небом,
Вона пролягла мов тремтлива струна, тятива,
Між тобою і сном про тебе.
Тут,
Я вислуховую музику ночі, ламаючи у рядки,
Біль, що гаптує нитками – чорним
Між прозорими водами рік і блакитним небом,
Вона пролягла мов тремтлива струна, тятива,
Між тобою і сном про тебе.
Тут,
Я вислуховую музику ночі, ламаючи у рядки,
Біль, що гаптує нитками – чорним
2023.09.27
09:57
Дівчинка руда
Дарує тобі квітку...
Наче сонця дар.
17.
Дай сили, Боже,
Битись у двері глухі!
Пустить хто, може...
Дарує тобі квітку...
Наче сонця дар.
17.
Дай сили, Боже,
Битись у двері глухі!
Пустить хто, може...
2023.09.27
06:09
На парнасі гикає коняка
(Гундарєв дописує катрен)
ще рядок й пегасик точно клякне
чи топитись піде в Борисфен.
«Краще так, чим пописульки «майстра»,
бо за ними плаче психіатр,
сил немаю більше. Хватить. Баста!
(Гундарєв дописує катрен)
ще рядок й пегасик точно клякне
чи топитись піде в Борисфен.
«Краще так, чим пописульки «майстра»,
бо за ними плаче психіатр,
сил немаю більше. Хватить. Баста!
2023.09.27
05:48
Небо хмуриться, бо сонце
Десь блукає кілька днів, -
Замість зайчика в долоньці
Крапелиночки дрібні.
Як побачили у жменьці
Ці краплинки ластівки,
То сховалися в кубельцях
Від вологої руки.
Десь блукає кілька днів, -
Замість зайчика в долоньці
Крапелиночки дрібні.
Як побачили у жменьці
Ці краплинки ластівки,
То сховалися в кубельцях
Від вологої руки.
2023.09.26
17:19
Падай-падай, Сонцю!
А любов Моя живе
на видноколі Сну Мого.
А Ти така вся… вдягнута в нове,
але Щастя ніц нема.
Океан Емоцій
у музиці, яка не є –
опісля Почуття Твого…
А любов Моя живе
на видноколі Сну Мого.
А Ти така вся… вдягнута в нове,
але Щастя ніц нема.
Океан Емоцій
у музиці, яка не є –
опісля Почуття Твого…
2023.09.26
15:40
Розчинилась у обрійній стумі
Повечір’я легка рожевінь,
Тож несуся в тужливій задумі
У обійми полям вдалечінь.
Хмаровиння розбуцає місяць,
Осрібливши зіпрілу стерню,
Щоб узрів я, дрібний віршописець,
Повечір’я легка рожевінь,
Тож несуся в тужливій задумі
У обійми полям вдалечінь.
Хмаровиння розбуцає місяць,
Осрібливши зіпрілу стерню,
Щоб узрів я, дрібний віршописець,
2023.09.26
12:16
Наче орьол із Поті
ширяє в піднебессі.
Кажуть: шляхи Господні…
Куди ж ти, блін, несешся?
Вітер зламає крила.
Я ж так за тебе боюсь!
Боже, матінко мила…
вернися в реальність, гусь.
ширяє в піднебессі.
Кажуть: шляхи Господні…
Куди ж ти, блін, несешся?
Вітер зламає крила.
Я ж так за тебе боюсь!
Боже, матінко мила…
вернися в реальність, гусь.
2023.09.26
11:15
Це просто неквапна розмова з твоїм відображенням –
В моїй пам’яті. Ти стоятимеш там, де навпроти химерне трюмо
І в кожному дзеркалі ти постанеш кришталевою вазою:
З яскравим букетом, зів’ялими квітами, і вазою з потрісканим склом.
Я залишу тобі на п
В моїй пам’яті. Ти стоятимеш там, де навпроти химерне трюмо
І в кожному дзеркалі ти постанеш кришталевою вазою:
З яскравим букетом, зів’ялими квітами, і вазою з потрісканим склом.
Я залишу тобі на п
2023.09.26
10:55
Кувікає у сажі порося,
А є політик, плямкає щоденно.
На виборах за нього люди "За",
Потрібен він країні? Ой, не певен.
Бо спадок у очільника ще той...
Але табу на критику та гавкіт.
Бо вилилося на війну АТО...
А є політик, плямкає щоденно.
На виборах за нього люди "За",
Потрібен він країні? Ой, не певен.
Бо спадок у очільника ще той...
Але табу на критику та гавкіт.
Бо вилилося на війну АТО...
2023.09.26
09:24
Ніколаю Погорєлову (Соболю)
«Тож закрий свій писок свинособака зросійщена!» (Цього разу я на прохання автора, який пишається тим, що грамотність - його слабке місце, не редагую авторського тексту, залишаючи його без коми і кличного відмінка).
«Лишилос
«Тож закрий свій писок свинособака зросійщена!» (Цього разу я на прохання автора, який пишається тим, що грамотність - його слабке місце, не редагую авторського тексту, залишаючи його без коми і кличного відмінка).
«Лишилос
2023.09.26
06:42
Чаєчки безголосі
Вервицями на пляжі.
Нишком підкралась осінь
В берцях і камуфляжі.
На деревце-сирітку
Сіру, тонку ряднинку -
Вдягнуто павутинку,
Мов маскувальну сітку.
Вервицями на пляжі.
Нишком підкралась осінь
В берцях і камуфляжі.
На деревце-сирітку
Сіру, тонку ряднинку -
Вдягнуто павутинку,
Мов маскувальну сітку.
2023.09.26
05:44
Щодоби не може тато
Галю вчасно вкласти спати, –
То вона до себе в ліжко
Цілий вечір кличе кішку
Й перепитує раз двісті,
Чи не хочеться тій їсти.
То за мамою голосить
Так, що пружиться волосся, –
Галю вчасно вкласти спати, –
То вона до себе в ліжко
Цілий вечір кличе кішку
Й перепитує раз двісті,
Чи не хочеться тій їсти.
То за мамою голосить
Так, що пружиться волосся, –
2023.09.26
05:19
Щастя уламком комети
зникло в лютневій метілі.
Ранок. І перші ракети
б’ють у намічені цілі.
Вбитими падають люди.
З розуму сходять тварини.
Дивний на вулиці студень,
що спопеляє людину.
зникло в лютневій метілі.
Ранок. І перші ракети
б’ють у намічені цілі.
Вбитими падають люди.
З розуму сходять тварини.
Дивний на вулиці студень,
що спопеляє людину.
2023.09.26
05:18
– Коротша думка, кращі пироги!
– Це правда, Юро?
– Мги.
26.09.23р.
– Це правда, Юро?
– Мги.
26.09.23р.
2023.09.26
02:28
Буковель на Куршавель
Нобель на Гренобль
Іршаву на Варшаву
Полтаву на Оттаву
Бурштин на Ольштин
Брацлав на Вроцлав
Умань на Ухань
Бар на Барі
Базалію на Базель
Малин на Мілан
Вінницю на Венецію
2023.09.25
22:01
Навіки батько попрощавсь зо мною,
Коли я дозрівав у материнськім лоні.
Дозволили востаннє притулитись вухом
І, що роблю я там, він хвильку слухав.
Живий батько дістався од дружини –
Тільки таким його сприймаю і донині...
...Стелилась перед хлопч
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Коли я дозрівав у материнськім лоні.
Дозволили востаннє притулитись вухом
І, що роблю я там, він хвильку слухав.
Живий батько дістався од дружини –
Тільки таким його сприймаю і донині...
...Стелилась перед хлопч
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2023.07.27
2023.05.29
2023.05.28
2023.04.06
2023.03.09
2023.03.01
2023.02.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Богдан Манюк (1965) /
Проза
Музика болю
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Музика болю
(уривок з повісті)
- Васильку, гальмуй – файнезно довкруж! – скрикнула Віра, зістрибнувши з рами велосипеда.
- Не називай Васильком, - жартома насупився худорлявий, тендітний юнак, над високим чолом якого колихнулося густе, чорне, зачесане вгору волосся, - давно попід стіл не ходжу ...
- Бач, дорослий який, - Вірині руки поправили білий комірець поверх піджака попутника, - а може мені приємно старшувати над тобою.
- Ще чого!
- Достатньо й цього, - дівочий сміх посипався на польові квіти обабіч, спонукав до лету джмеля з-під пелюсток ромашки, підкинув коника-стрибунця вище крислатого гурту будяків, а тоді, відштовхнувшись од землі, зблиснув між хмарками: саме так уявлялася юнакові траєкторія того чарівного сміху, прирівняного ним до музики – не випадково, бо все найкраще, все, що полюбив, було для нього музикою. Володів кількома музичними інструментами і, коли брав їх до рук, коли імпровізував, мелодія зображувала картини божественного або земного, а найчастіше обличчя вродливиці Віри. Сперечався сам із собою: земне чи небесне даровано йому бачити у великих блакитних очах, земне чи небесне відтворило себе в усіх лініях від чола до підборіддя. Боженьку, – прошептав, побачивши Віру вперше, - від такої гармонії можна збожеволіти! Але божеволів з іншої причини – власного маленького зросту. Ну, хіба пасує парубкові губитися за тинами, - дошкуляв собі, не зваживши на те, що й вона не зрівняється із соняхом, який, підрісши, перекине голову через високий тин. Що мав робити, щоб ті дебелі залицяльники не звели нанівець його потуги впасти в око красуні. Творити музику – таку, яка б зобразила розмай закоханого серця! Рік тому, весною 1940- го, в сільраду родинного села Новосілки зателефонували з райцентру: вимагали представити на музичний фестиваль Підгаєччини творіння юного диригента Василя Кардаша – зведений в один шкільний, церковний і читальний хори. Порадили назвати нове об’єднання народним хором, замиливши очі НКВД – од гріха подалі.. Жодної хвалебної пісні радянській владі – вирішив одразу, хоча вимагали протилежного. Репетиції тривали до пізньої ночі, до тих пір, поки фольклорна пісня у виконанні хористів як ті золоті піщинки, відібрані з намулу, не привабила до хати-читальні дорослих і дітей, усе селище, спрагле українських барв, притоптаних попередніми й теперішньою не українськими владами. Дехто застерігав Василя, радив прихилити голову перед комуною, нагадував приказку про ласкаве теля... А він мотав на вус почуте, придивлявся до порадників, міркував, чого вартують у людському вимірі в непевний час.
- У сего своє на думці, - докинув якось услід Василеві місцевий єврей Кофлер, прицмокуючи. Те прицмокування означало засудження, яке іншому єврею - Борухові, ворогові Кофлера, спало на гадку сформулювати так: не знаю, як личило б, але те, що ви робите, - нікуди не годиться. Василь не відповів на докір, бо мусив утаємничувати власні думки підпільника... Інколи ті думки боляче пульсували в голові, у випадку, коли відчеканювали загрозу провалу, мук і поневірянь у житті Віри, теж пов’язаної з оунівським підпіллям. Тоді, в Підгайцях на музичному фестивалі, звівши руки, стиснувши у правиці диригентську паличку, задав тон такому сердечному розмаю, що аж просвітліли очі хористів, а наснага, не помістившись багатьом у грудях, виказала себе на щоках – рум’янцями й потом. Присутня в залі Віра спочатку відчула сьоме небо української пісні, обожнила голоси, що тримали на висоті прадідівську щирість і мудрість, єство нації, не спотворене ніякими завойовниками, а перевівши подих, віднайшла в дівочій душі сторону, з якої стрімко наближався до неї Василь... Овації новосілківському хору підхопили Віру з місця, з букетом троянд наблизилася до Василя й зупинилась.
- Мальчік, мальчік! – горланив, видершись на сцену лисий чолов’яга в галіфе, - ти кто, мальчік? Да ти талантіщє! Такой хор создал! Так віртуозіть рукамі… Ми, кієвская комісія, направім тєбя на обученіє в Москву, а потом – в Італію! Соглашайся, мальчік, – мір узнаєт нового гєнія!
- Погоджуйся! – підхопила частина залу, безперервно аплодуючи.
У відповідь юний диригент кивнув хору і правицею сколихнув «Заповіт» Тараса Шевченка. Пісня вростала в зал, бриніла на чиїйсь неприхованій сльозі , билася прозорою птахою об шибки, а затихаючи, залягла в серцях глядачів чотирма сокровенними рядками.
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.
За спиною Віри сплюнув підгаєцький капельмайстер Скоробогач, сутулуватий, з черевцем, названим кимось із трубачів трампліном для соплів.
- Контра, сей Василь Кардаш.
- А Шевченко, - штовхнула Віра Скоробогача, - Шевченко теж контра?
- Можливо.
Натовп притиснув Віру до сцени, подарувала квіти Василеві, посміхнулася й повела очима ліворуч, де незнайомець у цивільному пильно розглядав новосілківський хор та його диригента.
- Дивись, Василю, - вийшло лихо на лови...
Причаїлося лихо, вже кілька місяців сопе собі в рукав, набирає люті, вимацує кострубатими ручищами глибу завбільки із селище: немає в Новосілці людини, якою б не цікавився НКВД, багатьом загрожує небезпека. Затишок тимчасовий, вистежують «крупную рибу» - підпільників ОУН, затягують сіті з усіх сторін – ох, потрібно пильнувати, щоб не битися в судоргах на червоному березі... У Василя та Віри увечері зустріч з обласним виховником «Кригою». Для сторонніх вони закохана пара. Добре, що так склалося насправді. Василь вбачає в цьому провидіння Боже, готовий молитися, щоб подрузі-галичанці, хоча й не із славетного міста Галича, а з одноіменного села поблизу Підгаєць сподобалися новосілківські краєвиди, начебто на Божій долоні підняті вище всіх краєвидів району, доступні вітрам, які витанцьовують на них усякої: зимою - польки з гудзом, засипаючи снігом подвір’я повище тинів, літом – лагідного вальсу, приємного для тих, хто трудиться на полях чи воркує про вічне під калиною. Вірі, насамперед, цікаві люди, котрими повниться селище, бо чула і про німецьких колоністів, і про поляків, і про мазурів, і про євреїв, і про лемків. З букетом ромашок, нарваних на луці, розмахуючи ногами на рамі велосипеда, привертає до себе загальну увагу в центрі Новосілки. Василь гальмує біля хати-крамниці єврея Цейлера, сумного, як пізня осінь: комуністи відібрали все, чим володів, хіба що довгої сивої бороди та кмітливості не позбавили. Напросився Цейлер продавцем у колишню приватну, а тепер уже державну крамницю, вміє пошептатися з постачальниками, поділитися з ними так, що й собі примножиться, вміє й терези собі на користь підкрутити. Кажуть, навчився цього в Мошка, родича з Підгаєць, відповідального за заготівлю м’яса. Зважував Мошко пригнану на убій худобу, тягарцями туди-сюди – й кілька кілограмів корови Маньки чи Лиски начебто випаровуються: з часом осідають у Мошкову торбу та мішок різника. Якийсь дідок пас біля зважувального пункту козу, перестрибнула рогата огорожу, витанцьовує на терезах. Старий до тягарців – вага рогатої дорівнює нулю... Цейлерові мізки працюють делікатніше. Менше вкусиш – легше проковтнеш, - мислить щоразу, міряючи з голови до ніг нових покупців.. Покупці Цейлера люблять – за вміння розвеселити. Застогне, буває, бабця, зіпершись на прилавок, що не донесе додому торбини круп, візьме бабцю попід руку, ніби наречену, й гукне у глухувате вухо: чого б то переживати – зважу так, що донесете... Василь і Віра, увійшовши в крамницю, змінюють вираз обличчя крамаря: в осінній прохолоді, в хащах його думок з’являється осоння.
- Така пара! Така пара! – сплескує крамар і молитовно складає на грудях долоні, за мить, неабияк захоплений красою Віри, повільно наливає в чашу просторої кімнати знамениту єврейську фразу, - знаю вашого тата, знаю вашу маму, тільки не знаю, чия ви.
- Ну, як чия? – Вірі подобається приділена їй увага, - татова й мамина.
- О, мудро кажете! – метушиться Цейлер, - а цей хлібороб і музика Кардаш ваш наречений?
- Так, - коротка відповідь Віри – наймиліший акорд, який Василь хотів би слухати все життя.
- Солодощів, закоханим потрібно солодощів, - тендітна пригорща Цейлера зачерпнула шоколадних конфет з ящика, - сподіваюся, кавалер має рублі.
- Кавалер заборгує, - Василеві трохи ніяково, червоніє, але хоче вразити кохану хоча б щедрістю боргування.
- Всі селяни... таки так... майже всі зубожіли, - пізня осінь сипле в очі Цейлеру тьм’яною жовтизною, - в колгоспі нотують трудодні, що дулями обернуться... А землю, худібку, інвентар у кожного відібрали . Непокірних - у Сибір. Ша! – раптом наказав собі говіркий єврей, - мовчи, язичку, - не будеш баланду хлебтати.
Цейлер за давньою звичкою вивів акуратним почерком на стіні новий борговий запис, щоб засвідчили його всі відвідувачі. Зітхнув, притулився до шибки.
- Погляньте на Абрама, там, за вікном, - повів рукою, - на біса євреєві в українську вишиванку вдягатися? Блаженний...
- Чому блаженний? – озвався Василь, - любить українське, шанує.
- Вай! Вай! – кошлаті брови Цейлера зійшлися докупи, - єврейського йому мало? Єврейське йому не рідне?
- Тут українська земля, – заперечила Віра, - чи не Бог мовить Абрамові, кого шанувати...
- Хі-хі-хі, - трясе бородою критик одноплемінника, - хі-хі-хі – розвеселила, дівчино. А запитайте, чи молитися вміє – чухатиме потилицю.
Абрам не міг чути розмови в приміщенні, тому подивував, ставши навколішки на дорозі. Невдовзі бив поклони й голосно читав молитву, чим утер носа скептичному критикові.
- Перейняв науку діда Качемби, сусіди, - здогадався Василь, - той, знемагаючи, просив у Бога снаги дорогою додому.
Вулиця тим часом приміряла накинуту на неї фірою фату з пилюги і в цій небажаній обновці здригнулася від гучного оклику.
- Т-р-р-р-р, гніді! – виструнчився на фірі їздовий, міцнющий парубок. На високому чолі зарясніли крапельки поту, а стиснуті зуби парубка, гадалося Абрамові, порятованому в останню мить, могли б перекусити залізяку, якби потрапила між них під час дорожньої пригоди.
- Павле, Павле, - озвався з-під кінських морд порятований, - поріднишся з кривавою землицею...
- Збожеволів, друже Абраме, - кінчиками вуст парубок прилаштував посмішку на вольовому обличчі, - з дуру лякаєш, кого не варто.
Ляснув батіг і коні понесли парубка в напрямку Бекерсдорфа, поселення німецьких колоністів, опустілого в 1940-му, коли Сталін за домовленністю з Гітлером без церемоній випровадив німців на історичну батьківщину. Над порятованим знову згустилася пилюга, вітер, налетівши зі сходу, підхопив і розсіяв її за лічені секунди. Зник і Абрам, начебто також мав дар розсіюватися.
Вірі пригадалася перша гостина в Новосілці під кінець травня минулого року. Відвідала далеку родичку, а власне обманює себе – шукала зустрічі з Василем, хитро, по-дівочому, заставляючи обставини слугувати їй. На воротях обійстів липове гілля – другий день Зелених свят. Від церкви крокувала процесія в поля. Голосистий дяк, поклонившись хресту на узбіччі, озвучив спільне прохання української громади Новосілки.
- Господи Всемогутній, вершителю див, не дозволь засусі вбити посіви наші, працю рукастих господарів і немічних старців, припильнуй, благаємо, нивки наші від хмаролому, що градом сипле, від буревію, що збіжжя топче, від надміру дощового, що потоками в’юнкими здирає врожай на нивках.
Священик видихав молитви й одразу ставало молитовним дихання усієї процесії: люди споріднювалися з небесами, добрих шість миль ішли не польовими дорогами, не межами, а самим, що не є, справжнісіньким небом, яке відчували, яке коштували, яким умивалися і яке пили, хоча торкалися ногами землі, а вустами - звичайного земного хліба і води, взятих із собою. Віра милувалася дітлахами з дзвіночками в руках попереду, за фірою, що везла священика, їхніми одностроями з червоно-чорним вишиттям, мелодіями дзвіночків, на диво співзвучними з її янгольським настроєм, розкриленим співом церковного хору. Позаду хористів ніс першу хоругву Павло Кубай, власне той рятівник блаженного, що, потрапивши на очі, й нагадав їй про минулорічне дійство в полях. Знала прізвище парубка від Василя, що встиг познайомити їх перед початком цієї громадської акції. Зацікавилася тоді всією групою з хоругвами, розговорила білявку: та тільки й чекала нагоди пошептатися про місцевих парубків.
- Васильку, гальмуй – файнезно довкруж! – скрикнула Віра, зістрибнувши з рами велосипеда.
- Не називай Васильком, - жартома насупився худорлявий, тендітний юнак, над високим чолом якого колихнулося густе, чорне, зачесане вгору волосся, - давно попід стіл не ходжу ...
- Бач, дорослий який, - Вірині руки поправили білий комірець поверх піджака попутника, - а може мені приємно старшувати над тобою.
- Ще чого!
- Достатньо й цього, - дівочий сміх посипався на польові квіти обабіч, спонукав до лету джмеля з-під пелюсток ромашки, підкинув коника-стрибунця вище крислатого гурту будяків, а тоді, відштовхнувшись од землі, зблиснув між хмарками: саме так уявлялася юнакові траєкторія того чарівного сміху, прирівняного ним до музики – не випадково, бо все найкраще, все, що полюбив, було для нього музикою. Володів кількома музичними інструментами і, коли брав їх до рук, коли імпровізував, мелодія зображувала картини божественного або земного, а найчастіше обличчя вродливиці Віри. Сперечався сам із собою: земне чи небесне даровано йому бачити у великих блакитних очах, земне чи небесне відтворило себе в усіх лініях від чола до підборіддя. Боженьку, – прошептав, побачивши Віру вперше, - від такої гармонії можна збожеволіти! Але божеволів з іншої причини – власного маленького зросту. Ну, хіба пасує парубкові губитися за тинами, - дошкуляв собі, не зваживши на те, що й вона не зрівняється із соняхом, який, підрісши, перекине голову через високий тин. Що мав робити, щоб ті дебелі залицяльники не звели нанівець його потуги впасти в око красуні. Творити музику – таку, яка б зобразила розмай закоханого серця! Рік тому, весною 1940- го, в сільраду родинного села Новосілки зателефонували з райцентру: вимагали представити на музичний фестиваль Підгаєччини творіння юного диригента Василя Кардаша – зведений в один шкільний, церковний і читальний хори. Порадили назвати нове об’єднання народним хором, замиливши очі НКВД – од гріха подалі.. Жодної хвалебної пісні радянській владі – вирішив одразу, хоча вимагали протилежного. Репетиції тривали до пізньої ночі, до тих пір, поки фольклорна пісня у виконанні хористів як ті золоті піщинки, відібрані з намулу, не привабила до хати-читальні дорослих і дітей, усе селище, спрагле українських барв, притоптаних попередніми й теперішньою не українськими владами. Дехто застерігав Василя, радив прихилити голову перед комуною, нагадував приказку про ласкаве теля... А він мотав на вус почуте, придивлявся до порадників, міркував, чого вартують у людському вимірі в непевний час.
- У сего своє на думці, - докинув якось услід Василеві місцевий єврей Кофлер, прицмокуючи. Те прицмокування означало засудження, яке іншому єврею - Борухові, ворогові Кофлера, спало на гадку сформулювати так: не знаю, як личило б, але те, що ви робите, - нікуди не годиться. Василь не відповів на докір, бо мусив утаємничувати власні думки підпільника... Інколи ті думки боляче пульсували в голові, у випадку, коли відчеканювали загрозу провалу, мук і поневірянь у житті Віри, теж пов’язаної з оунівським підпіллям. Тоді, в Підгайцях на музичному фестивалі, звівши руки, стиснувши у правиці диригентську паличку, задав тон такому сердечному розмаю, що аж просвітліли очі хористів, а наснага, не помістившись багатьом у грудях, виказала себе на щоках – рум’янцями й потом. Присутня в залі Віра спочатку відчула сьоме небо української пісні, обожнила голоси, що тримали на висоті прадідівську щирість і мудрість, єство нації, не спотворене ніякими завойовниками, а перевівши подих, віднайшла в дівочій душі сторону, з якої стрімко наближався до неї Василь... Овації новосілківському хору підхопили Віру з місця, з букетом троянд наблизилася до Василя й зупинилась.
- Мальчік, мальчік! – горланив, видершись на сцену лисий чолов’яга в галіфе, - ти кто, мальчік? Да ти талантіщє! Такой хор создал! Так віртуозіть рукамі… Ми, кієвская комісія, направім тєбя на обученіє в Москву, а потом – в Італію! Соглашайся, мальчік, – мір узнаєт нового гєнія!
- Погоджуйся! – підхопила частина залу, безперервно аплодуючи.
У відповідь юний диригент кивнув хору і правицею сколихнув «Заповіт» Тараса Шевченка. Пісня вростала в зал, бриніла на чиїйсь неприхованій сльозі , билася прозорою птахою об шибки, а затихаючи, залягла в серцях глядачів чотирма сокровенними рядками.
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.
За спиною Віри сплюнув підгаєцький капельмайстер Скоробогач, сутулуватий, з черевцем, названим кимось із трубачів трампліном для соплів.
- Контра, сей Василь Кардаш.
- А Шевченко, - штовхнула Віра Скоробогача, - Шевченко теж контра?
- Можливо.
Натовп притиснув Віру до сцени, подарувала квіти Василеві, посміхнулася й повела очима ліворуч, де незнайомець у цивільному пильно розглядав новосілківський хор та його диригента.
- Дивись, Василю, - вийшло лихо на лови...
Причаїлося лихо, вже кілька місяців сопе собі в рукав, набирає люті, вимацує кострубатими ручищами глибу завбільки із селище: немає в Новосілці людини, якою б не цікавився НКВД, багатьом загрожує небезпека. Затишок тимчасовий, вистежують «крупную рибу» - підпільників ОУН, затягують сіті з усіх сторін – ох, потрібно пильнувати, щоб не битися в судоргах на червоному березі... У Василя та Віри увечері зустріч з обласним виховником «Кригою». Для сторонніх вони закохана пара. Добре, що так склалося насправді. Василь вбачає в цьому провидіння Боже, готовий молитися, щоб подрузі-галичанці, хоча й не із славетного міста Галича, а з одноіменного села поблизу Підгаєць сподобалися новосілківські краєвиди, начебто на Божій долоні підняті вище всіх краєвидів району, доступні вітрам, які витанцьовують на них усякої: зимою - польки з гудзом, засипаючи снігом подвір’я повище тинів, літом – лагідного вальсу, приємного для тих, хто трудиться на полях чи воркує про вічне під калиною. Вірі, насамперед, цікаві люди, котрими повниться селище, бо чула і про німецьких колоністів, і про поляків, і про мазурів, і про євреїв, і про лемків. З букетом ромашок, нарваних на луці, розмахуючи ногами на рамі велосипеда, привертає до себе загальну увагу в центрі Новосілки. Василь гальмує біля хати-крамниці єврея Цейлера, сумного, як пізня осінь: комуністи відібрали все, чим володів, хіба що довгої сивої бороди та кмітливості не позбавили. Напросився Цейлер продавцем у колишню приватну, а тепер уже державну крамницю, вміє пошептатися з постачальниками, поділитися з ними так, що й собі примножиться, вміє й терези собі на користь підкрутити. Кажуть, навчився цього в Мошка, родича з Підгаєць, відповідального за заготівлю м’яса. Зважував Мошко пригнану на убій худобу, тягарцями туди-сюди – й кілька кілограмів корови Маньки чи Лиски начебто випаровуються: з часом осідають у Мошкову торбу та мішок різника. Якийсь дідок пас біля зважувального пункту козу, перестрибнула рогата огорожу, витанцьовує на терезах. Старий до тягарців – вага рогатої дорівнює нулю... Цейлерові мізки працюють делікатніше. Менше вкусиш – легше проковтнеш, - мислить щоразу, міряючи з голови до ніг нових покупців.. Покупці Цейлера люблять – за вміння розвеселити. Застогне, буває, бабця, зіпершись на прилавок, що не донесе додому торбини круп, візьме бабцю попід руку, ніби наречену, й гукне у глухувате вухо: чого б то переживати – зважу так, що донесете... Василь і Віра, увійшовши в крамницю, змінюють вираз обличчя крамаря: в осінній прохолоді, в хащах його думок з’являється осоння.
- Така пара! Така пара! – сплескує крамар і молитовно складає на грудях долоні, за мить, неабияк захоплений красою Віри, повільно наливає в чашу просторої кімнати знамениту єврейську фразу, - знаю вашого тата, знаю вашу маму, тільки не знаю, чия ви.
- Ну, як чия? – Вірі подобається приділена їй увага, - татова й мамина.
- О, мудро кажете! – метушиться Цейлер, - а цей хлібороб і музика Кардаш ваш наречений?
- Так, - коротка відповідь Віри – наймиліший акорд, який Василь хотів би слухати все життя.
- Солодощів, закоханим потрібно солодощів, - тендітна пригорща Цейлера зачерпнула шоколадних конфет з ящика, - сподіваюся, кавалер має рублі.
- Кавалер заборгує, - Василеві трохи ніяково, червоніє, але хоче вразити кохану хоча б щедрістю боргування.
- Всі селяни... таки так... майже всі зубожіли, - пізня осінь сипле в очі Цейлеру тьм’яною жовтизною, - в колгоспі нотують трудодні, що дулями обернуться... А землю, худібку, інвентар у кожного відібрали . Непокірних - у Сибір. Ша! – раптом наказав собі говіркий єврей, - мовчи, язичку, - не будеш баланду хлебтати.
Цейлер за давньою звичкою вивів акуратним почерком на стіні новий борговий запис, щоб засвідчили його всі відвідувачі. Зітхнув, притулився до шибки.
- Погляньте на Абрама, там, за вікном, - повів рукою, - на біса євреєві в українську вишиванку вдягатися? Блаженний...
- Чому блаженний? – озвався Василь, - любить українське, шанує.
- Вай! Вай! – кошлаті брови Цейлера зійшлися докупи, - єврейського йому мало? Єврейське йому не рідне?
- Тут українська земля, – заперечила Віра, - чи не Бог мовить Абрамові, кого шанувати...
- Хі-хі-хі, - трясе бородою критик одноплемінника, - хі-хі-хі – розвеселила, дівчино. А запитайте, чи молитися вміє – чухатиме потилицю.
Абрам не міг чути розмови в приміщенні, тому подивував, ставши навколішки на дорозі. Невдовзі бив поклони й голосно читав молитву, чим утер носа скептичному критикові.
- Перейняв науку діда Качемби, сусіди, - здогадався Василь, - той, знемагаючи, просив у Бога снаги дорогою додому.
Вулиця тим часом приміряла накинуту на неї фірою фату з пилюги і в цій небажаній обновці здригнулася від гучного оклику.
- Т-р-р-р-р, гніді! – виструнчився на фірі їздовий, міцнющий парубок. На високому чолі зарясніли крапельки поту, а стиснуті зуби парубка, гадалося Абрамові, порятованому в останню мить, могли б перекусити залізяку, якби потрапила між них під час дорожньої пригоди.
- Павле, Павле, - озвався з-під кінських морд порятований, - поріднишся з кривавою землицею...
- Збожеволів, друже Абраме, - кінчиками вуст парубок прилаштував посмішку на вольовому обличчі, - з дуру лякаєш, кого не варто.
Ляснув батіг і коні понесли парубка в напрямку Бекерсдорфа, поселення німецьких колоністів, опустілого в 1940-му, коли Сталін за домовленністю з Гітлером без церемоній випровадив німців на історичну батьківщину. Над порятованим знову згустилася пилюга, вітер, налетівши зі сходу, підхопив і розсіяв її за лічені секунди. Зник і Абрам, начебто також мав дар розсіюватися.
Вірі пригадалася перша гостина в Новосілці під кінець травня минулого року. Відвідала далеку родичку, а власне обманює себе – шукала зустрічі з Василем, хитро, по-дівочому, заставляючи обставини слугувати їй. На воротях обійстів липове гілля – другий день Зелених свят. Від церкви крокувала процесія в поля. Голосистий дяк, поклонившись хресту на узбіччі, озвучив спільне прохання української громади Новосілки.
- Господи Всемогутній, вершителю див, не дозволь засусі вбити посіви наші, працю рукастих господарів і немічних старців, припильнуй, благаємо, нивки наші від хмаролому, що градом сипле, від буревію, що збіжжя топче, від надміру дощового, що потоками в’юнкими здирає врожай на нивках.
Священик видихав молитви й одразу ставало молитовним дихання усієї процесії: люди споріднювалися з небесами, добрих шість миль ішли не польовими дорогами, не межами, а самим, що не є, справжнісіньким небом, яке відчували, яке коштували, яким умивалися і яке пили, хоча торкалися ногами землі, а вустами - звичайного земного хліба і води, взятих із собою. Віра милувалася дітлахами з дзвіночками в руках попереду, за фірою, що везла священика, їхніми одностроями з червоно-чорним вишиттям, мелодіями дзвіночків, на диво співзвучними з її янгольським настроєм, розкриленим співом церковного хору. Позаду хористів ніс першу хоругву Павло Кубай, власне той рятівник блаженного, що, потрапивши на очі, й нагадав їй про минулорічне дійство в полях. Знала прізвище парубка від Василя, що встиг познайомити їх перед початком цієї громадської акції. Зацікавилася тоді всією групою з хоругвами, розговорила білявку: та тільки й чекала нагоди пошептатися про місцевих парубків.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію