…Не тепер і не тут, але було, було. Точно пам’ятаю, що було, але коли, де – ні, цього пам’ять моя не знає. Та й що та пам’ять? – події, слова, рухи, знаки, символи, запахи, кольори, форми. А почуття? Це теж пам’ять? Не певен; про все, що вона зберігає, я ніби в книжці читав – мертві, вкриті порохом і пліснявою факти. А от почуття – інші.

Якщо видобути їх з невідомо де прихованого закапелка – вони живі, пульсуючі, справжні, теплі, ніби не там-тоді, а тут-тепер. Вони – мої, відтоді, як вперше пізнав, і дотепер, як (…пригадав?), і назавжди, доки... пам’ятатиму? житиму? Чи житиму, доки пам’ятатиму?

Було, було… Колись і десь, але ранок зростав над річкою. Сонце плавало в небі, наче жовток в молоці. Тиша стояла надзвичайна. Хоча ні: звичайна тиша, природна, ранкова німота. Навколо листя - зелене, кручене, гладке, різьблене, з темно-бузковими і червоними жилками, віти серед листя – й тиша, анічичирк, аніруш, аніщо.

І раптом – гуп!.. А тоді ще: гуп… гуп… Наче три важкі, проте обережні, стримані кроки, наче хтось великий і невидимий серед листя і ранкової німоти скрадається, намагаючись жодним зайвим рухом не видати своєї величезної, до вирішального часу втаєної присутності.

Тамую подих. О, тамування подиху – це мистецтво, що я добре опанував, тут я майстер... І знову - майже нечутно - гуп… Невідомий і величезний наблизився ще на один крок. Серце закалатало, опираючись придушеному в горлі подиху, що рветься з темно-червоної темряви легеневих глибин.

Гуп…

Час минає – повільно, обережно, як невідомий невидимий серед листя. Серце рве груди, гатить у скроні: кисню! Кисню мені! Кис…

Гуп…

Це серце чи крок? Хто скрадається, хто тут?! А може, це і є – час?

Гуп… - кінець тамуванню подиху! Хай там що, аби скоріше!

І події слухняно і миттєво прискорюються, невідомий і величезний більше не ховається за непроникною стіною листя. Десь угорі - шшшшурх! – погляд метнувся на звук, та одночасно долі – гуп! – і щось ніжно торкається ноги.

Яблуко. З гілки – шшшшурх! – воно пролетіло коротку відстань до сірого, ще холодного піску, і не зустрівши на своєму шляху нічиєї геніальної голови, - гуп! – вдарило землю, залишило охайну круглу виїмку і покотилося, доки не торкнулося моєї ноги. Яблуко. Ні, нічого я не збагнув, ніякого нового закону не відкрив. Хіба що…

Гуп... - нема відповідей, нема зарозумілої міської впевненості, нема знань, нічого нема - тільки глухе гупання яблук в ранковій тиші, тільки сонце, що плаває в небі, наче жовток в молоці, тільки пронизливе, всеохоплююче почуття…

Гуп!

2016