Сутеніло. Через дорогу на розі застиг масивний старовинний будинок, обернений до мене торцем. Ряд величезних чорних дерев відділяв будинок від вулиці. Під самим дахом будинку виднілися два круглі вікна, одне з них світилося; здавалося, що то не вікно, а місяць уповні висить невисоко над вулицею, плутаючись у голому гіллі. Трохи далі і вище справжній місяць – щербатий, маленький і негарний – нерішуче дряпався в небо серед дахів, антен і реклам.

Я стояв поруч із якоюсь шершавою зеленою стіною, дивився на ті два місяці і чудово розумів їх ситуацію. Чи не мені розуміти! А ще я знав, що так або інакше їхня проблема буде вирішена: або вікно згасне, або будинок знесуть, або місяць убуде.. А от що робити мені? Це було мені невідомо, ні, абсолютно невідомо…

З погляду календаря, це почалося нещодавно; як на мене, це вже тривало занадто довго. Отже, вже деякий час мені здавалося, що всередині моєї голови є ще одна голова, маленька, але надзвичайно важка. Ні, не так; це мені від початку «здавалося», але дуже скоро я переконався, що ця друга голова – не «здається», вона існує. Що вже там суперництво місяця та вікна…

Вона, та голова, ледь трималася на своїй тонкій шиї; вона нахилялася, закидалася, билася зсередини в першу – видиму – голову, билася боляче, важко і твердо. Кажуть, одна голова добре, а дві краще. Ні, не краще. Користі від другої голови не було ніякої, а втомлювала вона мене до повного виснаження.

Різні ефекти від наявності другої голови, які я переживав удень, не давали мені спокою й вночі. Якщо вдень десь на вулиці ця голова, втомившись тримати рівновагу, раптом впиралася зсередини мені в лоба, тоді мені здавалося, що зараз і я з розмаху вдарюся обличчям в асфальт. Вночі ж, щойно я заплющував очі, я знову бачив перед собою той сірий асфальт, а він стрімко наближався, і мені доводилося розплющувати очі, аби попередити зіткнення.

Дещо подібне я пережив у дитинстві. Якось ми всім класом виїхали до лісу; ми крокували серед дерев, і хтось, хто йшов попереду, потягнув за собою гілку сосни, а потім відпустив її, вона розпрямилася і боляче хлиснула мене по обличчю. Потім ще багато ночей поспіль, варто мені було прикрити очі, як та колюча гілка знову летіла до мого обличчя, і мені доводилося негайно очі розплющувати, аби уникнути удару. Це було набагато гірше, ніж той єдиний справжній удар справжньої гілки, тому що повторювалося без кінця й нічим не закінчувалося. А тепер це відбувалося з асфальтом, потім уночі пригадувалася та злощасна сосна, її гілка знову летіла до мого обличчя, як колись давно, тож навіть уві сні я не мав ані притулку, ані спокою. Я відчував себе таким же втомленим і надломленим, якою, мабуть, відчувала себе тонка шия моєї другої голови.

Ось так, кінець кінцем, – а ця історія могла мати не так вже й багато фіналів – я опинився у лікаря. Загалом, випадково опинився. Я чвалав вулицею, ледь звертаючи увагу, де знаходжуся, тому що моя друга голова закинулася назад, вперлася потилицею в потилицю моєї першої голови так важко, що я й сам був готовий закинутися назад і впасти… Ні, не на асфальт, а в яку-небудь прірву, в яку можна падати безкінечно. Ну, або стільки, скільки необхідно, або прискорення вільного падіння зробило мою другу голову невагомою, і вона припинила тиснути в потилицю моєї першої голови. Як було би чудово опинитися в невагомості, хоча б ненадовго, просто щоб пригадати, як мені жилося з одною головою, доки не з’явилася друга. Я навіть зупинився, і справді на якусь мить відчув себе в нетривкій невагомості, але тієї ж миті маленька й тверда друга голова вперто натиснула і штовхнула мене до землі, ніби в ній зібралася тепер уся зникла сила тяжіння. Тут мене хтось зачепив ліктем, я озирнувся і побачив, що стою на порозі поліклініки. І я ввійшов.

А далі все відбувалося, як у бінго: взззз-дррррринь-бац-буууумзззз – з реєстратури мене спрямували в один кабінет, звідти – блюмц! – в другий, з другого – ваааау! – ще кудись, все вище й вище, поверх за поверхом, нарешті – БІНГО! – я опинився в затишному світлому кабінеті. Масивний, плечистий лікар стояв біля вікна й дивився на море дахів, що розкинулося до обрію, - рудих, коричневих, сріблястих, зеленуватих і жовтих. Коли я ввійшов, лікар поманив мене рукою, і ми почали дивитися на дахи разом.

Загалом я люблю дивитися на дахи, тільки не з великої висоти, не з пташиного польоту або «если сесть в бомбардировщик». Краще за все дивитися на дахи з даху, в крайньому випадку, з вікна, але з даху, зрозуміло, краще. Через кілька хвилин, не відриваючись від споглядання дахів, лікар запитав: «Що у вас?» Тут в мене виникли сумніви, чи варто йому отак одразу розповідати, що в мене дві голови, і друга мені заважає й взагалі не потрібна… Отже, я описав лікареві свої симптоми, не згадуючи про другу голову. Тисне, мовляв, зсередини, ось тут і ось тут, заважає.

Лікар із розумінням кивав, дивлячись на дахи, потім сунув руку в кишеню халату, видобув звідти аркушик паперу й передав його мені. Там були адреса і нерозбірливо написана назва препарату. «Там зрозуміють, - попередив моє питання лікар. – Не хвилюйтеся, голубчику, не хвилюйтеся. Це спазм… спазм із… із фіксацією… нічого жахливого». І лікар тепер вже цілком зосередився на спогляданні дахів за вікном, я зрозумів, що прийом закінчено, і вийшов з кабінету.

За адресою на аркушику виявилася не аптека, а годинникова майстерня. З маленького віконця мені видали склянку з паперовою наліпкою, прикрашеною нерозбірливим словом. У склянці каталися дві жовті пігулки. «Тричі на день. Під язик. Перед вживанням їжі», - механічним голосом повідомив чоловік з чорною лупою в лівому оці і подивився на мене правим оком з таким нетерпінням, ніби я вже з півгодини набридав йому найбезглуздішими питаннями. «Але тут лише дві…», - «І одної буде забагато», - скривившись, перервав мене чоловік з лупою, закрив віконце і вивісив у ньому охайну табличку «ПРИЙОМ ТОВАРУ».

Ніхто не став би вживати ліки, запропоновані в такий спосіб. Та щойно ця думка, підігріта обуренням, почала штовхати мене до найближчої урни, аби вкинути туди склянку, пігулки, рецепт і навіть згадку про таємничих ескулапів, як моя друга голова загойдалася, нахилилася праворуч, насилу вирівнялася, а тоді раптом усією своєю вагою буцнула мене в ліву скроню, ясна річ, зсередини. І я миттю відкрив склянку і прийняв одну пігулку…

І ось я стою тут, на розі двох вулиць, біля якоїсь шершавої зеленої стіни. Сутеніє. Під самим дахом величезного старовинного будинку навпроти світиться кругле вікно; здається, це місяць уповні висить низько над вулицею. Трохи вище справжній місяць – щербатий, маленький і негарний – нерішуче пнеться в небо серед дахів, антен і реклам. Повз мене пробігають перехожі, зі дзвоном повзуть трамваї, відбиваючись у бруднуватих вітринах. Мені невідомо, ні, мені абсолютно невідомо, що мені робити тепер, коли моя голова опинилася всередині другої - невидимої – голови, великої та валкої, наповненої невпинною вологою вібрацією, від якої мерзенно дрижать повіки і сльозяться очі. Що ж робити…

Кругле вікно під дахом величезного старовинного будинку згасло, і щербатий місяць, враз позбавившись суперника і нерішучості, піднісся над містом.

2012, переклад з російської 2016