Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.01.17
22:04
Пастки льодові у звичних під'їздах,
Брили, мов у холодних печерах.
Як обігріти будинки-гнізда?
Глузду - жах божевілля перечить.
Це не північ, а страдницький Київ.
Дихання вже є густим туманом.
І не снились у снах навіть Кию,
Брили, мов у холодних печерах.
Як обігріти будинки-гнізда?
Глузду - жах божевілля перечить.
Це не північ, а страдницький Київ.
Дихання вже є густим туманом.
І не снились у снах навіть Кию,
2026.01.17
21:42
На тиждень вийшли з колії
І повернулись нишком в мрії
Як справжні мрійні хазяї
Супроти бестій - лиходіїв.
Заруби їхні відповзли
Кудись туди, де мокротеча,
А ми в цей час і підросли,
І повернулись нишком в мрії
Як справжні мрійні хазяї
Супроти бестій - лиходіїв.
Заруби їхні відповзли
Кудись туди, де мокротеча,
А ми в цей час і підросли,
2026.01.17
18:08
З волоссям довшим модних галстуків - були ми
незмінним колоритом дискотек,
нічним звучанням парків, денним - вікон,
гротеском вуличним. І переймались віком,
заюним для тісних єднань статевих – з так
безжалісно присутніми над нами
"Бітлами", "Папл
незмінним колоритом дискотек,
нічним звучанням парків, денним - вікон,
гротеском вуличним. І переймались віком,
заюним для тісних єднань статевих – з так
безжалісно присутніми над нами
"Бітлами", "Папл
2026.01.17
12:10
Ти мені так посміхалась,
Наче ми вже переспали.
Проте навіть як кого звати
Ми тоді ще не знали.
Твоє розкішне волосся
Мене всього огортало,
Й мені не було потрібне
Наче ми вже переспали.
Проте навіть як кого звати
Ми тоді ще не знали.
Твоє розкішне волосся
Мене всього огортало,
Й мені не було потрібне
2026.01.17
10:45
Попасти під дощ серед вільного поля.
Попасти під стріли небесних армад.
Потрапити в сіті, болючу неволю,
Під обстріли грізних ворожих гармат.
Попасти під дощ - це везіння чи кара,
Це поклик небес чи прокляття століть?
Пасеться далеко спокійн
Попасти під стріли небесних армад.
Потрапити в сіті, болючу неволю,
Під обстріли грізних ворожих гармат.
Попасти під дощ - це везіння чи кара,
Це поклик небес чи прокляття століть?
Пасеться далеко спокійн
2026.01.16
21:52
Дорогу бавлять ліхтарі
Тікають тіні вслід за снігом
Ніч розчиняється в вині
Чуття ховаються під кригу
Віддай таємне самоті
На зберігання безстрокове
Гріхів лічильник - в каятті
Тікають тіні вслід за снігом
Ніч розчиняється в вині
Чуття ховаються під кригу
Віддай таємне самоті
На зберігання безстрокове
Гріхів лічильник - в каятті
2026.01.16
17:14
Із Леоніда Сергєєва
Навколо калюжечки спирту сирого
сидять таргани В’ячеслав та Серьога,
і перший, відомий між друзів як Слава,
кумпана по вусиках гладить ласкаво:
– Ну що ти, Серього! Не бачу причини!
Навколо калюжечки спирту сирого
сидять таргани В’ячеслав та Серьога,
і перший, відомий між друзів як Слава,
кумпана по вусиках гладить ласкаво:
– Ну що ти, Серього! Не бачу причини!
2026.01.16
15:52
пригрій мене
Боже
у серці зболілім
хоч я
твої прикрощі
а ти
мої крила
Боже
у серці зболілім
хоч я
твої прикрощі
а ти
мої крила
2026.01.16
11:53
Як я люблю оці простори ночі,
Коли усе навколо затихає,
І сняться сни небачені, пророчі,
І марить поле вільне і безкрає.
Від марноти, від торгу і базару
Ти утечеш у ніч, святі пенати,
У ній зустрінеш звістку чи примару,
Коли усе навколо затихає,
І сняться сни небачені, пророчі,
І марить поле вільне і безкрає.
Від марноти, від торгу і базару
Ти утечеш у ніч, святі пенати,
У ній зустрінеш звістку чи примару,
2026.01.15
21:29
Стільки народ мій мудрості втілив у прислів’я,
що лишатися в дурнях якось вже й незручно:
«Дозволь собаці лапу покласти на стіл, то вона увесь готова захопити».
«Добре говорить, а зле робить».
Чи, може, ми й справді «мудрі потім»?
«Шукаємо мудрість
що лишатися в дурнях якось вже й незручно:
«Дозволь собаці лапу покласти на стіл, то вона увесь готова захопити».
«Добре говорить, а зле робить».
Чи, може, ми й справді «мудрі потім»?
«Шукаємо мудрість
2026.01.15
21:12
війна закінчиться вже скоро
хай ми зістарились обоє
невідомий воїне
снідають – новини днесь
телек діти поруч десь
ще в утробі – скоро мрець
куля й шолом нанівець
хай ми зістарились обоє
невідомий воїне
снідають – новини днесь
телек діти поруч десь
ще в утробі – скоро мрець
куля й шолом нанівець
2026.01.15
20:08
Зима, зима, снігами вкрила все --
Краса природня і холодна сила.
Але для нас біду вона несе,
Вкраїна мов од горя посивіла.
Не сміх дітей, а горе матерів.
Землі здригання від ракет, шахедів.
Ну хто б тебе, Вкраїнонько, зігрів?
Краса природня і холодна сила.
Але для нас біду вона несе,
Вкраїна мов од горя посивіла.
Не сміх дітей, а горе матерів.
Землі здригання від ракет, шахедів.
Ну хто б тебе, Вкраїнонько, зігрів?
2026.01.15
19:55
Ходять чутки, що колись люди могли знати
Коли саме, в який день будуть помирати.
Ото якось Бог спустивсь, взяв людську подобу,
Подивитись захотів, що ж рід людський робить.
Іде, бачить дід старий тин собі ладнає,
Патики лиш де-не-де в землю устромляє
Коли саме, в який день будуть помирати.
Ото якось Бог спустивсь, взяв людську подобу,
Подивитись захотів, що ж рід людський робить.
Іде, бачить дід старий тин собі ладнає,
Патики лиш де-не-де в землю устромляє
2026.01.15
13:17
А час цей моральність затер
в догоду занепаду плину.
Та я, от дивак, дотепер
нас поміж шукаю Людину.
Шукаю, і мрію знайти
подій серед, надто розхожих.
Та мрії спливають, із тим
в догоду занепаду плину.
Та я, от дивак, дотепер
нас поміж шукаю Людину.
Шукаю, і мрію знайти
подій серед, надто розхожих.
Та мрії спливають, із тим
2026.01.15
11:41
Сядемо, запалимо свічки.
Руки складені у форму для молитви.
Та слова, що виринають звідкись,
мають смак прогірклий та бридкий.
Хочеться картати – нам за що?
Скільки можна? Скільки ще? Де брати
сили відмовлятись помирати
Руки складені у форму для молитви.
Та слова, що виринають звідкись,
мають смак прогірклий та бридкий.
Хочеться картати – нам за що?
Скільки можна? Скільки ще? Де брати
сили відмовлятись помирати
2026.01.15
10:37
Я все чекаю дива з невідомості,
Немовби пароксизми випадковості.
Впаду у сніг чи в зелень-мураву,
Впаду в надію ледь іще живу.
І стану крапкою у дивній повісті,
Немов непогасимий спалах совісті.
Я дива жду в задушливій буденності.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Немовби пароксизми випадковості.
Впаду у сніг чи в зелень-мураву,
Впаду в надію ледь іще живу.
І стану крапкою у дивній повісті,
Немов непогасимий спалах совісті.
Я дива жду в задушливій буденності.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Максим Тарасівський (1975) /
Проза
Скрута
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Скрута
Сутеніло. Через дорогу на розі застиг масивний старовинний будинок, обернений до мене торцем. Ряд величезних чорних дерев відділяв будинок від вулиці. Під самим дахом будинку виднілися два круглі вікна, одне з них світилося; здавалося, що то не вікно, а місяць уповні висить невисоко над вулицею, плутаючись у голому гіллі. Трохи далі і вище справжній місяць – щербатий, маленький і негарний – нерішуче дряпався в небо серед дахів, антен і реклам.
Я стояв поруч із якоюсь шершавою зеленою стіною, дивився на ті два місяці і чудово розумів їх ситуацію. Чи не мені розуміти! А ще я знав, що так або інакше їхня проблема буде вирішена: або вікно згасне, або будинок знесуть, або місяць убуде.. А от що робити мені? Це було мені невідомо, ні, абсолютно невідомо…
З погляду календаря, це почалося нещодавно; як на мене, це вже тривало занадто довго. Отже, вже деякий час мені здавалося, що всередині моєї голови є ще одна голова, маленька, але надзвичайно важка. Ні, не так; це мені від початку «здавалося», але дуже скоро я переконався, що ця друга голова – не «здається», вона існує. Що вже там суперництво місяця та вікна…
Вона, та голова, ледь трималася на своїй тонкій шиї; вона нахилялася, закидалася, билася зсередини в першу – видиму – голову, билася боляче, важко і твердо. Кажуть, одна голова добре, а дві краще. Ні, не краще. Користі від другої голови не було ніякої, а втомлювала вона мене до повного виснаження.
Різні ефекти від наявності другої голови, які я переживав удень, не давали мені спокою й вночі. Якщо вдень десь на вулиці ця голова, втомившись тримати рівновагу, раптом впиралася зсередини мені в лоба, тоді мені здавалося, що зараз і я з розмаху вдарюся обличчям в асфальт. Вночі ж, щойно я заплющував очі, я знову бачив перед собою той сірий асфальт, а він стрімко наближався, і мені доводилося розплющувати очі, аби попередити зіткнення.
Дещо подібне я пережив у дитинстві. Якось ми всім класом виїхали до лісу; ми крокували серед дерев, і хтось, хто йшов попереду, потягнув за собою гілку сосни, а потім відпустив її, вона розпрямилася і боляче хлиснула мене по обличчю. Потім ще багато ночей поспіль, варто мені було прикрити очі, як та колюча гілка знову летіла до мого обличчя, і мені доводилося негайно очі розплющувати, аби уникнути удару. Це було набагато гірше, ніж той єдиний справжній удар справжньої гілки, тому що повторювалося без кінця й нічим не закінчувалося. А тепер це відбувалося з асфальтом, потім уночі пригадувалася та злощасна сосна, її гілка знову летіла до мого обличчя, як колись давно, тож навіть уві сні я не мав ані притулку, ані спокою. Я відчував себе таким же втомленим і надломленим, якою, мабуть, відчувала себе тонка шия моєї другої голови.
Ось так, кінець кінцем, – а ця історія могла мати не так вже й багато фіналів – я опинився у лікаря. Загалом, випадково опинився. Я чвалав вулицею, ледь звертаючи увагу, де знаходжуся, тому що моя друга голова закинулася назад, вперлася потилицею в потилицю моєї першої голови так важко, що я й сам був готовий закинутися назад і впасти… Ні, не на асфальт, а в яку-небудь прірву, в яку можна падати безкінечно. Ну, або стільки, скільки необхідно, або прискорення вільного падіння зробило мою другу голову невагомою, і вона припинила тиснути в потилицю моєї першої голови. Як було би чудово опинитися в невагомості, хоча б ненадовго, просто щоб пригадати, як мені жилося з одною головою, доки не з’явилася друга. Я навіть зупинився, і справді на якусь мить відчув себе в нетривкій невагомості, але тієї ж миті маленька й тверда друга голова вперто натиснула і штовхнула мене до землі, ніби в ній зібралася тепер уся зникла сила тяжіння. Тут мене хтось зачепив ліктем, я озирнувся і побачив, що стою на порозі поліклініки. І я ввійшов.
А далі все відбувалося, як у бінго: взззз-дррррринь-бац-буууумзззз – з реєстратури мене спрямували в один кабінет, звідти – блюмц! – в другий, з другого – ваааау! – ще кудись, все вище й вище, поверх за поверхом, нарешті – БІНГО! – я опинився в затишному світлому кабінеті. Масивний, плечистий лікар стояв біля вікна й дивився на море дахів, що розкинулося до обрію, - рудих, коричневих, сріблястих, зеленуватих і жовтих. Коли я ввійшов, лікар поманив мене рукою, і ми почали дивитися на дахи разом.
Загалом я люблю дивитися на дахи, тільки не з великої висоти, не з пташиного польоту або «если сесть в бомбардировщик». Краще за все дивитися на дахи з даху, в крайньому випадку, з вікна, але з даху, зрозуміло, краще. Через кілька хвилин, не відриваючись від споглядання дахів, лікар запитав: «Що у вас?» Тут в мене виникли сумніви, чи варто йому отак одразу розповідати, що в мене дві голови, і друга мені заважає й взагалі не потрібна… Отже, я описав лікареві свої симптоми, не згадуючи про другу голову. Тисне, мовляв, зсередини, ось тут і ось тут, заважає.
Лікар із розумінням кивав, дивлячись на дахи, потім сунув руку в кишеню халату, видобув звідти аркушик паперу й передав його мені. Там були адреса і нерозбірливо написана назва препарату. «Там зрозуміють, - попередив моє питання лікар. – Не хвилюйтеся, голубчику, не хвилюйтеся. Це спазм… спазм із… із фіксацією… нічого жахливого». І лікар тепер вже цілком зосередився на спогляданні дахів за вікном, я зрозумів, що прийом закінчено, і вийшов з кабінету.
За адресою на аркушику виявилася не аптека, а годинникова майстерня. З маленького віконця мені видали склянку з паперовою наліпкою, прикрашеною нерозбірливим словом. У склянці каталися дві жовті пігулки. «Тричі на день. Під язик. Перед вживанням їжі», - механічним голосом повідомив чоловік з чорною лупою в лівому оці і подивився на мене правим оком з таким нетерпінням, ніби я вже з півгодини набридав йому найбезглуздішими питаннями. «Але тут лише дві…», - «І одної буде забагато», - скривившись, перервав мене чоловік з лупою, закрив віконце і вивісив у ньому охайну табличку «ПРИЙОМ ТОВАРУ».
Ніхто не став би вживати ліки, запропоновані в такий спосіб. Та щойно ця думка, підігріта обуренням, почала штовхати мене до найближчої урни, аби вкинути туди склянку, пігулки, рецепт і навіть згадку про таємничих ескулапів, як моя друга голова загойдалася, нахилилася праворуч, насилу вирівнялася, а тоді раптом усією своєю вагою буцнула мене в ліву скроню, ясна річ, зсередини. І я миттю відкрив склянку і прийняв одну пігулку…
І ось я стою тут, на розі двох вулиць, біля якоїсь шершавої зеленої стіни. Сутеніє. Під самим дахом величезного старовинного будинку навпроти світиться кругле вікно; здається, це місяць уповні висить низько над вулицею. Трохи вище справжній місяць – щербатий, маленький і негарний – нерішуче пнеться в небо серед дахів, антен і реклам. Повз мене пробігають перехожі, зі дзвоном повзуть трамваї, відбиваючись у бруднуватих вітринах. Мені невідомо, ні, мені абсолютно невідомо, що мені робити тепер, коли моя голова опинилася всередині другої - невидимої – голови, великої та валкої, наповненої невпинною вологою вібрацією, від якої мерзенно дрижать повіки і сльозяться очі. Що ж робити…
Кругле вікно під дахом величезного старовинного будинку згасло, і щербатий місяць, враз позбавившись суперника і нерішучості, піднісся над містом.
2012, переклад з російської 2016
Я стояв поруч із якоюсь шершавою зеленою стіною, дивився на ті два місяці і чудово розумів їх ситуацію. Чи не мені розуміти! А ще я знав, що так або інакше їхня проблема буде вирішена: або вікно згасне, або будинок знесуть, або місяць убуде.. А от що робити мені? Це було мені невідомо, ні, абсолютно невідомо…
З погляду календаря, це почалося нещодавно; як на мене, це вже тривало занадто довго. Отже, вже деякий час мені здавалося, що всередині моєї голови є ще одна голова, маленька, але надзвичайно важка. Ні, не так; це мені від початку «здавалося», але дуже скоро я переконався, що ця друга голова – не «здається», вона існує. Що вже там суперництво місяця та вікна…
Вона, та голова, ледь трималася на своїй тонкій шиї; вона нахилялася, закидалася, билася зсередини в першу – видиму – голову, билася боляче, важко і твердо. Кажуть, одна голова добре, а дві краще. Ні, не краще. Користі від другої голови не було ніякої, а втомлювала вона мене до повного виснаження.
Різні ефекти від наявності другої голови, які я переживав удень, не давали мені спокою й вночі. Якщо вдень десь на вулиці ця голова, втомившись тримати рівновагу, раптом впиралася зсередини мені в лоба, тоді мені здавалося, що зараз і я з розмаху вдарюся обличчям в асфальт. Вночі ж, щойно я заплющував очі, я знову бачив перед собою той сірий асфальт, а він стрімко наближався, і мені доводилося розплющувати очі, аби попередити зіткнення.
Дещо подібне я пережив у дитинстві. Якось ми всім класом виїхали до лісу; ми крокували серед дерев, і хтось, хто йшов попереду, потягнув за собою гілку сосни, а потім відпустив її, вона розпрямилася і боляче хлиснула мене по обличчю. Потім ще багато ночей поспіль, варто мені було прикрити очі, як та колюча гілка знову летіла до мого обличчя, і мені доводилося негайно очі розплющувати, аби уникнути удару. Це було набагато гірше, ніж той єдиний справжній удар справжньої гілки, тому що повторювалося без кінця й нічим не закінчувалося. А тепер це відбувалося з асфальтом, потім уночі пригадувалася та злощасна сосна, її гілка знову летіла до мого обличчя, як колись давно, тож навіть уві сні я не мав ані притулку, ані спокою. Я відчував себе таким же втомленим і надломленим, якою, мабуть, відчувала себе тонка шия моєї другої голови.
Ось так, кінець кінцем, – а ця історія могла мати не так вже й багато фіналів – я опинився у лікаря. Загалом, випадково опинився. Я чвалав вулицею, ледь звертаючи увагу, де знаходжуся, тому що моя друга голова закинулася назад, вперлася потилицею в потилицю моєї першої голови так важко, що я й сам був готовий закинутися назад і впасти… Ні, не на асфальт, а в яку-небудь прірву, в яку можна падати безкінечно. Ну, або стільки, скільки необхідно, або прискорення вільного падіння зробило мою другу голову невагомою, і вона припинила тиснути в потилицю моєї першої голови. Як було би чудово опинитися в невагомості, хоча б ненадовго, просто щоб пригадати, як мені жилося з одною головою, доки не з’явилася друга. Я навіть зупинився, і справді на якусь мить відчув себе в нетривкій невагомості, але тієї ж миті маленька й тверда друга голова вперто натиснула і штовхнула мене до землі, ніби в ній зібралася тепер уся зникла сила тяжіння. Тут мене хтось зачепив ліктем, я озирнувся і побачив, що стою на порозі поліклініки. І я ввійшов.
А далі все відбувалося, як у бінго: взззз-дррррринь-бац-буууумзззз – з реєстратури мене спрямували в один кабінет, звідти – блюмц! – в другий, з другого – ваааау! – ще кудись, все вище й вище, поверх за поверхом, нарешті – БІНГО! – я опинився в затишному світлому кабінеті. Масивний, плечистий лікар стояв біля вікна й дивився на море дахів, що розкинулося до обрію, - рудих, коричневих, сріблястих, зеленуватих і жовтих. Коли я ввійшов, лікар поманив мене рукою, і ми почали дивитися на дахи разом.
Загалом я люблю дивитися на дахи, тільки не з великої висоти, не з пташиного польоту або «если сесть в бомбардировщик». Краще за все дивитися на дахи з даху, в крайньому випадку, з вікна, але з даху, зрозуміло, краще. Через кілька хвилин, не відриваючись від споглядання дахів, лікар запитав: «Що у вас?» Тут в мене виникли сумніви, чи варто йому отак одразу розповідати, що в мене дві голови, і друга мені заважає й взагалі не потрібна… Отже, я описав лікареві свої симптоми, не згадуючи про другу голову. Тисне, мовляв, зсередини, ось тут і ось тут, заважає.
Лікар із розумінням кивав, дивлячись на дахи, потім сунув руку в кишеню халату, видобув звідти аркушик паперу й передав його мені. Там були адреса і нерозбірливо написана назва препарату. «Там зрозуміють, - попередив моє питання лікар. – Не хвилюйтеся, голубчику, не хвилюйтеся. Це спазм… спазм із… із фіксацією… нічого жахливого». І лікар тепер вже цілком зосередився на спогляданні дахів за вікном, я зрозумів, що прийом закінчено, і вийшов з кабінету.
За адресою на аркушику виявилася не аптека, а годинникова майстерня. З маленького віконця мені видали склянку з паперовою наліпкою, прикрашеною нерозбірливим словом. У склянці каталися дві жовті пігулки. «Тричі на день. Під язик. Перед вживанням їжі», - механічним голосом повідомив чоловік з чорною лупою в лівому оці і подивився на мене правим оком з таким нетерпінням, ніби я вже з півгодини набридав йому найбезглуздішими питаннями. «Але тут лише дві…», - «І одної буде забагато», - скривившись, перервав мене чоловік з лупою, закрив віконце і вивісив у ньому охайну табличку «ПРИЙОМ ТОВАРУ».
Ніхто не став би вживати ліки, запропоновані в такий спосіб. Та щойно ця думка, підігріта обуренням, почала штовхати мене до найближчої урни, аби вкинути туди склянку, пігулки, рецепт і навіть згадку про таємничих ескулапів, як моя друга голова загойдалася, нахилилася праворуч, насилу вирівнялася, а тоді раптом усією своєю вагою буцнула мене в ліву скроню, ясна річ, зсередини. І я миттю відкрив склянку і прийняв одну пігулку…
І ось я стою тут, на розі двох вулиць, біля якоїсь шершавої зеленої стіни. Сутеніє. Під самим дахом величезного старовинного будинку навпроти світиться кругле вікно; здається, це місяць уповні висить низько над вулицею. Трохи вище справжній місяць – щербатий, маленький і негарний – нерішуче пнеться в небо серед дахів, антен і реклам. Повз мене пробігають перехожі, зі дзвоном повзуть трамваї, відбиваючись у бруднуватих вітринах. Мені невідомо, ні, мені абсолютно невідомо, що мені робити тепер, коли моя голова опинилася всередині другої - невидимої – голови, великої та валкої, наповненої невпинною вологою вібрацією, від якої мерзенно дрижать повіки і сльозяться очі. Що ж робити…
Кругле вікно під дахом величезного старовинного будинку згасло, і щербатий місяць, враз позбавившись суперника і нерішучості, піднісся над містом.
2012, переклад з російської 2016
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
