Я був закоханий у це сране місто
без нічних вогнів і метеликів.
Я ламав усі свої кістки,
аби нажратись у цих колхозних генделиках,
а потім прокидатись в автобусах,
які ведуть в нікуди.
Мені не потрібні ваші мегаполіси!
Мені потрібна крапля води,
дешевої, як це місто,
його люди, дороги й душа.
Я б, може, воскрес, та пізно:
після десятої не повернуть життя.
Нехай тут усе потонуло у грішних пісках,
байдужі мені гарячі кастети:
по асфальтних венах тече чеснотний крах,
алкоголь, СНІД, майже щирі пріоритети.
Ненависна армія гидких почуттів
заполонила бетонне серце жертви абортів,
які кожен робив щоразу, як тільки тут осів,
перекриваючи кожну ділянку безкінечної аорти третього сорту.
Зататуйовані тротуари дешевими мокрими партаками
боряться із прокуреними легенями міста
проти необхідного кожному скаму.
Коли, блять, закінчиться ця чортова пісня,
вогню і смогу, які закривають очі?
Я хочу дивитися крізь пальці на правду,
а ти не хочеш?
Місце народження й гибелі андеґраунду,
який ніколи тут не стане мейнстримом.
Тобі потрібне таке життя серед сріблястої пустелі,
оточеної кислотно-сірим димом,
крізь який не знайти кляті двері,
за якими дорога до пекельного дива?

2016