Сьогодні уже третій день, як відсвяткували свято - 25-ту річницю незалежності України, а я і досі не можу повірити, що була на Хрещатику, бачила парад, приймала участь у «Ході нескорених» і була учасником фестивалю «Червона доріжка гідності». Таким насиченим і багатим на події видався для мене цей святковий день. О другій годині ночі наш автобус виїхав із Дніпра, пасажирами були : матері і батьки загиблих воїнів, вдови, воїни АТО, волонтери і серед них багато знайомих і близьких по духу людей. Коли ніч відійшла, а сну все одно не було ні в кого, почали спілкуватися, тісніше знайомитися. Матусі повиймали портрети своїх загиблих синочків і почали про них розповідати. А хто ж про них ще розкаже? Вони самі уже мовчать, а мамам як же хочеться, щоб про них знали, їх пам'ятали і не забували ніколи. Слухаючи зболені розповіді, про життя найдорожчих для них, про пошуки їх тіл, стримати сльози було неможливо. Вони градом котилися по щоках і у них, і у нас. Отакими ми і під'їхали до столиці, вишикувалися у колону і пішли до місця збору. Поки збиралася хода, ми бігом на Хрещатик, щоб хоч краєм ока побачити парад. Навстріч нам усміхнені обличчя киян і гостей, навіть місце дали на узвишші, щоб ми змогли усе побачити. Вразив і сам парад, а ще більше тисячі добрих, усміхнених, гордих українців. Не було на обличчях ні сарказму, ні єхидства, бачила щире захоплення і радісно було, що нас так багато. Вороги у ці хвилини, я думаю, могли і луснути від безсилої люті. Навколо суцільний позитив, людське усміхнене море. Але підходила та мить, коли Хрещатиком повинна була рушити «Хода нескорених» і ми повернулися до наших матусь і батьків, які і на мить не відійшли від місця збору і стояли на узвишші з портретами синів, а навколо їх уже вирувало ціле море військових, волонтерів, членів сімей загиблих воїнів. Щирі обійми, усмішки, сльози, дружні потиски рук, неприхована радість від зустрічі, усе перемішалося і було відчуття, що потрапив у велику, дружну і люблячу родину. Відчуття великої гордості, що ти серед них і частинка цієї великої і могутньої ріки - переповнювали. «Ходу нескорених» розпочали з виконання Гімну України у виконанні Анастасії Приходько, потім читала вірші народна артистка України Наталія Сумська, після виступів декількох відомих і шанованих в Україні людей хода повільно рушила від Бесарабки до вул.. Інститутської. Боже, що це була за хода... Мовчазна, сувора і така велична, що словами важко передати усі емоції, які переповнювали кожного з нас. Попереду мами,батьки, вдови,діти і члени сімей загиблих Героїв. Неможливо було не плакати. Нехай увесь світ дивиться тепер на цю ходу і робить свої висновки. Скільки прекрасних молодих облич у рамочках пропливло над Хрещатиком, Майданом Назалежності. Важко долали кожний метр бруківки обважнілі материнські ноги, а руки пригортали до серця портрет найдорожчої у світі людини. Плакала хода, плакали усі, хто зустрічав ходу і ставали на коліна. На вул.. Інститутській виступ Галини Кузьменко, матері загиблого сина, вразив у саме серце кожного учасника ходи. Ця незламна і мужня мама сказала, що син помирав на її руках і цілим у нього було тільки серце. «Хода нескорених» вразила кожного, хто її бачив, чи приймав участь, гідністю і величчю. Хочеться щиро подякувати усім її організаторам. Це дійсно гідне завершення параду. Усі ми повинні ні на мить не забувати якою ціною ми отримуємо свою незалежність і у знак подяки низько схилити голови перед полеглими героями і підтримати їх рідних і усіх наших героїчних захисників, що захищають нас у цій неоголошеній війні - мужніх, сміливих справжніх синів і доньок нашої країни, Своїми активними діями на благо усіх ми неминуче наблизимо поразку ворога.

26.08.2016р. Надія Таршин.