Вони падали ,ніби підкошені смерті косою,
Півстолітні дуби і сосни .
Вірніше, просто підкопані
Лопатами гострими.

А дерева мріяли вмирати стоячи...
Коли листя -роки по одному відривав би вітер часу,
Коли б сивиною сухі гілочки появлялися
І їх з кожним роком все більше ставало.Здавалося,
Коли поруч росте безліч внуків та правнуків
І в їхньому гіллі пташинно-весело ,гамірно,
Тоді й помирати зовсім не страшно.

Страшно було бачити смерть своїх рідних ,
Коли давлячись плоттю-тирсою
Вгризався в окоренок-горлянку
Цеп зубами гострими ,
Перегризав її повністю
І дерево падало...
Лиш пеньок нагадував ,
Що тут буяло життя.

Проте навіть мертве дерево ще довго жило.
Пам'ять душі залишалась у виробах.
З деревини ,що із лісу вивезли
Люди робили колиски дитячі ,
Потім у школу стільчики,парти
І дошку ,щоб на ній написати :
"Бережіть ліс-легені планети."
Врешті-решт усім робили дім,
Точніше-домовину для тіла людини.
Бо ж душа йде до Бога вічноживого ,
А тіло -то порох ,вертається до пороху знову.

Вони падали ,ніби підкошенісмерті косою,
Могутні дуби і стрункі сосни.
А насправді,підло підкопані
Лопатами гострими.

Їм відрубували руки-коріння,
Яке трималося міцно
За землю ,матінку рідну.
Ніби грудне дитя відривали
З материнських обіймів.
А її ,сердешну,викопували,викидали ,
Вискоблювали.Люди шукали бурштин.

Дерева повільно стікали кров'ю .
Вони помирали,бо ж у крові-душа.
Кров і сльози(сік і живиця)
Капали в яму,що була під корінням.
Тріпотіло злякано листя.Від болю
Падало небо додолу.
З розмаху гупнуло,хряснуло.
Ворони злякано каркнули.
Ще довго дерева судомило,
Аж поки приходила смерть.

Ще довго лежатиме мертвий ліс
Нікому не потрібний,забутий,
Жорстоко,підло убитий.
А під ним в глибоких копанках
Блищатимуть сльози землі.
Лише земля знає,що все це-геноцид лісу,
А не просто розриті,розмиті,
Багаті клондайки Полісся.
26.08.16.