«Час – то складна штука, він завжди збиває с пантелику. Все таки до мене поступово доходить, що час – це не мішок, який будь-чим набивається…»

(Xyлio Кортасар)

У ті роки я жив у місті К. і добирався на роботу і з роботи на автобусі під номером 69. Я любив саме цей рейс і саме один із автобусів, що їздив з двома цифрами на лобі – шісткою і дев’яткою – двома цифрами, що є взаємними паліндромами. Крім того, що цей номер викликав у мене певні еротичні асоціації і переживання, цей автобус вабив мене тим, що був самодостатнім світом зі своєю атмосферою. Допитливий читач тут же скаже: «А передмова де? Як же отак – «без передмови, в цей же час»? Де розповідь про те, що таке взагалі автобуси, де вони взялися, яка була їх історія і хто це взагалі придумав такий от феномен буття – автобус. А може хтось із читачів і не знає, що таке автобус і не бачив його ніколи, і не їздив на його м’яких сидіннях вічних подорожей? Може хтось із читачів їздив тільки на омнібусах чи на пароплавах, а може хтось мандрував виключно пішки, долаючи затверділими стопами версту за верстою, чи слухав тільки стукіт коліс диліжансу по камінню шляхів? Чи арби, чи скрипучого воза, на якому возять мішки пшениці? І ніколи й не чув ласкаве урчання двигуна автобуса?» На це я би відповів допитливому читачу: така вже в мене манера оповіді, стилістика письма – такий я вже модерніст неоковитий. Такий.

Отже, автобус. Пам’ятаю я ще автобуси шістдесятих – ці романтично-космічні «гармошки», в яких розмовляли про зоряні мандри. І здавалось, що ось-ось і вони стануть двоповерховими. Але вони якось зникли, щезли пішли в небуття, так і не втілившись в космічні кораблі чи глайдери на позитронних імітерах. Зникли якось непомітно. Так само, як розмови про зорі та галактики в громадському транспорті. Автобуси сімдесятих стали якимись сірими водовозами з періодичними божевільними пасажирами, що виголошували свої потойбічні істини мовчазним і переляканим людям, що раптом вирішили переміститися з точки А в точку Б. Їх сприймали громадяни як елемент двигуна і пейзажу – не більше. Але потім – десь в середині сімдесятих з’явились «Ікаруси» - жовті і сповнені часопростором. До них звикли пізніше, спочатку пишалися – ось я вже на «Ікарусі» їздив, мені ось як пощастило. А мені справді довгий час здавалось, що цей автобус дійсно полетить до Сонця і згорить у його нещадних променях. На початку вісімдесятих, років, коли власне і стався той випадок, про який я так хочу розповісти допитливому читачу (і не тільки йому, але і громаді, суспільству, людству, що так невпинно йде до прогресу та істини), автобуси стали елементом банального життя. Більш серйозним, аніж кумедні тролейбуси, ці рогаті жуки, «троліки» на сленгу тодішніх студентів та вусатих електриків (не всі вони були з Гданська). І більш легким, аніж архаїчно-консервативні трамваї. На травмаях їздили ті, хто знав куди їде і навіщо, і що його чекає в цьому ефемерному майбутньому. На автобусах їздили крім всюдисущих студентів та бібліотекарів, ще «рабоцяги» (з наголосом на «ц»), хоча, ні вони теж більше любили тролейбуси. Пам’ятаю, як в 1981 їхав я на хімічний завод. Тролейбус вже був напханий до неможливості, але якийсь «рабоцяга» відкривши руками двері, втиснувся в нього. Хтось зарепетував: «Куди лізеш?! Тролейбус не резиновий!!!» На що «рабоцяга» відповів: «А я думав, що це гaндoн!» В автобусах подібні випадки і репліки траплялись лише як виняток. На автобусах їздили люди, що не думали про майбутнє, жили саме в цю мить, і якщо і поспішали кудись – то в невідомість.

Отже, жовтий автобус з номером 69. Я любив їхати в ньому, байдуже в який час доби, і думати про вічність. Коли людей було не так багато, я любив в автобусі читати, доки він довезе мене з одної точки часопростору в іншу: з минулого в майбутнє, на поверхні планети Земля. Читав в автобусі в ті часи я переважно або «Нікомахову етику» Арістотеля або «Махабхарату». За вікном був совок – густий і сірий, неприємний і задушливий. Потворні коробочки хрущовок, потоки людей та машин: без мети і сенсу. Але в тому 69-тому автобусі якось сам собою виникав свій самодостатній світ. Створювали його в першу чергу водій – ще той дивак і кілька пасажирів, хоча не всі з них були особами симпатичними, але колоритними. Водій був оригінальним жартівником. Коли пасажирів було забагато, вони не могли поміститись в автобусі, і задні двері не зачинялися, то водій кричав у гучномовець: «Прикрийте задній прохід!» або «Зачиніть двері, а то мені хо-о-о-олодно!» Іноді почав розповідати, наскільки вільно сьогодні продаються талони на автобус і які вони гарні і як їх можна купити. Чи то вигукував, коли хтось застрявав у дверях: «Ой! Там хтось з дверей вивалюється – чи то людина, чи то студент…» Інколи люди посміхалися.

Ще в цьому автобусі постійно їздив один відносно старий дід. Із зовнішністю пристарілого замполіта. Йому тільки бракувало сюртука-сталінки. Він постійно чіплявся до молодих людей зі всілякими претензіями: «Ось, до чого дійшло, молодь ходить вдягнена, як паяци в цирку, можна подумати, що вони заробили самі на ті американські джинси, у батьків гроші виклянчили, нероби, ледарі, хулігани! Замість того, щоб працювати музику слухають погану!» Якщо він бачив молоду людину, яка заснула в кріслі, він тут же починав висловлювати голосно припущення, чим ця людина вночі займалася замість того щоб спати. Якщо він бачив, що хтось в автобусі читав, він тут же голосно обурювався: «Ось, не вчився зовсім, розважався цілий день і цілу ніч, а тепер думає, що в автобусі щось вивчить, але дивиться в книгу, а бачить фігу!» Якщо він бачив молоду дівчину надто відверто вдягнено, то це взагалі була сцена, гідна пера Фройда. А коли він бачив пару молодих людей, які в автобусі цілувалися (а я теж цим інколи грішив), його обуренню не було меж: «Безсовісні! Як вам не соромно! На людях що роблять! Куди тільки міліція дивиться! До чого дійшло! До якої розпусти! Скоро в автобусі не тільки цілуватися, але і …» Тут у нього фантазія набувала небаченого польоту думки і немислимих фантазій. У мене було враження, що він навмисно цілий день їздив цим автобусом тільки для висловлювання своїх думок про молодь – цей був його сенс життя.

У той день цього старого в автобусі не було. Я їхав і відверто нудьгував. Не спалося і не читалося. Пробував думати про море, теплі хвилі і кокосові пальми, але не виходило. Автобус був в міру заповнений. Не напханий людьми, як завжди, але і не вільний як бувало інколи пізно ввечері. День був літній і жаркий, настрій у громадян був безтурботний, навіть трохи лимонадовий. В автобус зайшла в передні двері молода жінка років 25 – не більше, з малою дитиною – хлопчиком - десь років чотирьох. Хлопчик, вмостившись на сидіння тут же почав занудно клянчити: «Мамо! Купи мені морозиво! Ну, купи мені морозиво! Ну, купи! Ти ж обіцяла!» І так постійно і безперервно. І голосно – на весь мовчазний автобус. Мама йому роздратовано: «Не треба тобі ніякого морозива їсти – застудишся!» «Ну, купи морозиво!» «Замовкни! Не куплю я тобі ніякого морозива!» «Ах, не купиш?! Не купиш?! Тоді я розкажу татові, як ти дяді Володі пiську цілувала!» Тут весь автобус одноголосно: «Ха-ха-ха!» Стриматись тут було неможливо. Молода мама тут же просить водія зупинити. Він зупиняє, і вона виходить, тягнучи за руку малюка, що опирається і обурується. В автобусі продовжують дико і нестримно сміятися. Не встигає автобус проїхати далі і кількох метрів, як на дорогу вибігає молодий чоловік і відчайдушно жестикулюючи зупиняє автобус. Водій, звісно, зупиняє, і коли той пасажир захекавшись залітає в автобус з бажанням придбати талончик на проїзд у водія запитує його: «А Ви, часом, не дядя Володя?» Весь автобус просто качається від реготу: «Ха-ха-ха!» Новоявлений пасажир з неприхованим здивуванням оглядає салон. А я дивлюсь у вікно. Там все той же совок – сірий і безнадійний.