7 грудня 2010 року виповнилося 110 років від дня народження Катерини Білокур, це день святої Великомучениці Катерини, до речі, найбільше святих у Вселенській Церкві з ім'ям Катерина. Люди, названі на честь одного з святих, у чомусь повторюють його долю. Українська художниця виняткового таланту була мученицею долі. Її долю можна порівняти з долею Тараса Шевченка, який будучи кріпаком, сягнув найвищих творчих вершин. Історія світового малярства нараховує сотні і сотні видатних, великих художників, які писали в різних творчих стилях. Але навряд чи яка країна може гордитися художником, подібним до манери письма Катерини Василівни. Катерина Білокур зачинатель власної школи, напрямку у живописі, якому характерні висока філігранність, одухотвореність. Вона створила свій райський фантастичний світ квітів, неподібний на інші світи. Не будь-хто, а сам Пабло Пікассо назвав її геніальною!

XX століття, якщо дивитися крізь призму малярства, пройшло під знаком іменитого “Чорного квадрату” Казимира Малевича. Перша і друга світові війни, три голодомори на винищення українського люду, голокост євреїв, тоталітарні режими, гонка озброєнь, ряд можна продовжувати… Отож, XX століття пройшло під знаком панування темних сил.

ХХІ вік, згідно з візіями езотериків, вчених-дослдників, це перехід до епохи Світла, Добра, Справедливості, які уособлює Ісус Христос. Тому, якщо уявно скомпонувати у величезній округлій площині (щоб була подібна до сонця), натхненні твори писані рукою, позначеною Божою ласкою, в один колективний портрет квітів – райських, неземних, пахучих, то це і є візія К. Білокур ХХІ століття. Це її послання нам українцям та іншим народам світу, мабуть ще не почуте, не поціноване.

А життя Катерини Білокур, в асоціативному вимірі уподібнене з картиною “Крик” великого норвезького митця Мунка. Цей крик тоді залишився непочутий черствими, огрубілими душами її сучасників, закріпачених радянською владою.

Читати і писати навчилася самотужки, малювати почала юнкою, вугликом на шматку тканини, та ще й забороняли, бо місце селянської дівчини із заступом і сапою в городі… Забороняли і насміхалися, в тому числі найближчі. Право займатися улюбленим, святим малюванням, як сама його називала, виборола аж надто дорогою ціною. Восени 1934 року Катерина робила спробу вкоротити собі віку, ходила топитися до річки Чугмак. А до того, дуже хотіла здобути освіту. В 1922-23 роках їй не вдалося поступити до Миргородського технікуму художньої кераміки. Додому повернулася пішки. У 1928 році до Київського театрального технікуму - теж невдало, відсутність довідки про закінчення семирічки стала на перешкоді. В цей же час здійснила прощу до Канева на могилу Великого Тараса, якому сповідалася про свої життєві жалі, напевно відчуваючи значну з ним спорідненість. І була б, ймовірно, Катериною Шевченковою, якби не розминулися у часі.

Будучи уже відомою, жила у занадто тяжких побутових умовах, мерзла взимку, бо не мала чим топити, важко хворіла. Визнання здобула завдяки славній київській співачці Оксані Петрусенко. В 1940 році відбулася перша персональна виставка картин К. Білокур, де були представлені одинадцять картин, серед них “Берізка” (1934 р.) і “Квіти за тином” (1935 р.), які з плином часу здобули світове визнання. Квіти живописала все життя. Віддавала перевагу олійним фарбам, пензлики виготовляла самостійно з котячих волосин, для кожного кольору був окремий пензлик. А власне і сама була чудовою квіткою.

Якщо ж спробувати побачити щось на кшталт квітучого саду українського малярства і розпису, то поруч ростуть два дерева як двоюрідні брати, чи сестри; дерево Катерини Білокур, де кожна квітка неподібна на іншу, та дерево квітково-казкового петриківського розпису (знамените селище Петриківка, що на Січеславщині).

І не тільки талантом митця-художника була наділена Катерина, а й літературним, в жанрі епістолярному. Переписувалася з Павлом Тичиною, художником Матвієм Донцовим, О. Кульчицькою. Дуже хотіла переїхати до Києва, але й ця мрія залишилася нездійсненою. З весни 1961 року хвороба ще більше загострилася, а 10 червня її вже не стало… Світ український став бідніший без присутності в ньому цієї неземної українки.

Про художницю написані статті, книжки, створені фільми, встановлено пам’ятник. Композитор Леся Дичко написала музику до балету “Катерина Білокур”, але найголовніша спадщина, яка зосталася – це благородні, ніжні портрети-обличчя квітів, які буятимуть довкола нас як символи чистоти, вишуканості і гармонії.

Андрій Будкевич - Буткевич, дослідник мистецтва.

Текст з власного архіву недавніх часів.