Де берегів високі кручі
і мелодійний плескіт хвиль –
сидів на камені могучий
козак на прізвисько Кисіль.

На березі пустім, під дубом.
В задумі все його чоло.
Сидів один і думу думав,
що буде далі, що було…

Як в цьому світі білім жити,
де зло панує і обман.
Дивився він на спіле жито,
як тихо стелиться туман…

Як в річку сонечко сідає,
аби умитим вийти знов,
а серце спомин розриває,
журба, ненависть і... любов.

Пригадував він рідну хату
і матінку біля воріт,
як забирали у солдати
і плакав весь кріпацький рід.

Як пробирався він ночами
на Запорожжя до братів.
Не за козацькими харчами –
свободу віднайти хотів.

І пригадалися походи,
як він ординців воював,
а ще п‘янка дівоча врода
тої, яку давно кохав.

Та не судилося побратись
і стати з нею на рушник –
у край далекий розважатись
погнав кохану кочівник.

Вона там згинула навіки,
не повернулась до села.
Числу знущань не знала ліку,
та душу вірну зберегла…

Сидів отаман в чистім полі
і планував новий похід.
За волю і щасливу долю
він поведе козацький рід!

15.06.2016