Не будь солодким без міри, інакше тебе зїдять, ајбо ј
не будь гірким без міри, щоби не покинув тя друг твіј.

Повість про Акіра Велемудрого (києворуські афоризми)

    У стријка Василя та маточки Галини мешкав собі міј приятель — кіт на прізвисько Мазун. Вона так јого прозвала, позаяк сама принесла јого додому зі своєї праці — колгоспної коморі малим котенятком десь… Спливло на пам’ять… Навесні 1975 року… О, ні, я трохи кульгаю на пам’ять. Бачите, вона працювала комірницею в колгоспі «Cерп і молот — ганьба ј голод», що в с. Плоскому Костянтинівської сільради Смілянського рајону Черкаської області. (До речі, стријко теж певного часу в 1980-і рр. працював слюсарем у тім колгоспі на птахофермі; в результаті потрапив з великою світлиною на шпальту до місцевої газети з пролетарською назвою «Червониј стяг».) Мала в своєму розпорядженні 2-і величезні комори. Там було всього вдоста — м’ясо, курі, мед, олія, крашанки, виноградне вино, купи зерна (пшениця, пшоно, гречка, горох), гранули, дерть, жом тощо. А які там були чудові запахи! Такі, що јој! Ну, ј було чимало котів, бо водилися миші. Сподобала собі одне котеня в спіжарні там, бо любила котів, та взяла јого до власного обіјстя. Потурала јому. Котик виріс великим, дужим, гарним, здебільшого коричневим зі щіточками шерсті на вухах, немов у рисі або мејн-куна. Подібних котів ніде не бачив. Я пишався, що кращого кота не знајти. Бува нявчить у хаті біля двереј ванної кімнати, щоби јому відчинили. Відтак заходе ј лізе по драбині до відчиненої ляди на горище, бо чує пташиниј спів зі стелі. Походе на спекотніј подрі, не злове поть, позаяк вони співають ззовні на даху за шифером. Тоді сяде на краю люка та нявчить, щоби јого зсадили — сам злазити металічною рурчатою драбиною не вміє, часто пада вділ на скриню. Зате навчився сам одчиняти верандні та хатні двері. Лізе по повсті, що прибита до одвірка, потім стриба на ручку, двері піддаються, відтак зістрибує додолу, штовха їх головою ј ті відкриваються. Таким чином від проходив двоє двереј і опинявся прямісінько в хаті.
    Одного разу зимового вечора забули замкнути верандні двері, та полягали спати. Кіт гуляв надворі, замерз, а потім згадав, що в хижі ліпше, тепліше, затишніше, і тому повідчиняв двері, заліз до оселі. Дядько Васько вночі прокинувся в передпокої від лютого холоду з думкою, що погас казан. Пішов на кухню јого розпалювати, і там застукав на гарячому кота Мазуна, що порався на столі. Як мовиться, без нашого Гриця вода не освятиться. Лиха година принесла кота на стіл. Тоді він ладен був казна-де подітися. Видко, забувся через голод, що на чужиј коровај очеј не поривај, та скочивши на слизьке, піјмав облизня. Минулась котові масничка. Усипали тоді јому віником перцю по підхвістю, щоби не кортіло јого робити це ще колись. «Коте, короста з котом! Ач якиј! Не вијде на твоє, буде по-моєму. Ото не лізь до панського проса, бо будеш без носа! Геть звідси!» По такіј промові ґазди кіт не спробував повернути јого слова на кпин, мовляв: «Це, що ви вимовили на мою адресу, спријмати як комплімент чи образу? Дорогиј сере, надіюся, ви не плекаєте злісного наміру витягти мене з будинку такої ночі». Далі за якусь хвильку з хати притмом вимчав кіт, світячи очима, скочив на штахетниј тин, хижо вигнувши спину, зашипів, а тоді занявкав, щось цокнуло, кіт підстрибнув на місці ј метнувся в темні нетрі. До речі, Мазун нявчав на кухні, коли бачив, що там хтось їсть, а віник, як захід запобіжниј, завжди стояв на кухні біля одвірка, а коли кіт заходив до кухні та шкодив, то варто було взяти віника до рук, кіт відразу тікав до сусідньої кімнати, що правила за прихатню. Зачиняјте щільно двері на кухню! Нехтування цією вимогою сприя котячим крадіжкам.
    Взагалі, до їжі кіт був невимогливиј, через голод усе було јому до ладу: борщ, капусняк, огірочник, гречана каша, а најбільше полюбляв хліб. Даєш јому канапку — хліб з ковбасою, то він спочатку зїсть хліб, а потім ковбасу. Полюбляв позначати своєю сечею роги будинку, хвіртку двору, ноги людеј. Розумниј був кіт, не запобігав ласки ні в кого, не боязкиј, ганяв з двору всіх сусідських котів, через те часто ходив подряпаним у кров. Та пусте, загоїться, поки весілля скоїться. А от, мишеј боявся, вірніше гидував ними. Якось я набачив у повітці бак з дертю, а в ньому бігала миша. Я приніс і кинув туди Мазуна. Кіт, певне, перебував не в гуморі, бо побачивши мишу, піддався паніці, сарака відразу вистрибнув звідти ј дав чосу. Кіт був меткиј, але не витримував хитавиці, коли јого намагалися покатати в машині, лягав долі, витягував шию та ригав. А загалом, любив спати на дивані в прихатні, був чепуруном, бо коли вмивався після їжі, то јого погладити було зась. Він того не любив, і знову вилизував те місце, де јого пестили.
    Одного разу влітку кіт просився надвір, бо був у хаті, а я не відчинив (сам кіт не відчиняв двері за свідків), позаяк подумав, що то просто така јого примха: нишпорити то тут, то там, що потім знову проситиметься назад. Як кажуть, бідному Савці нема долі ні на печі, ні на лавці. Відтак через мене він нагидив у дальніј спальні під ліжком, за що зазнав покарання від нанашки. Вона мимохіть завдала образи јому, а саме: натовкмачила носом у власне лајно, дарујте на слові. Кіт подумки: «Шановна мем, ви далеко заходите. Це не є пристојно». Також пам’ятається, колись він лацно подзюрив на ногу нанашці, бо так помічав свої терени; а ще, коли біг світ за очі, то латво вискочив з розгону прямо на голову нанашці, бо побачив, як за ним женеться пес боксер Барсик; або, як јого купали дустовим милом від бліх, і бідолаха пручався, вередував, але коли висох, то мајже не чухався та був щасливиј.
    Ониј кіт мав сина, викапаного татка, з такими ж пензликами на вухах. Тој мешкав у тому ж дворі. Колись я помилився, покликавши Мазуна: «Мазунчику», а нанашка: «То не Мазун, то јого син». Востаннє бачили Мазуна перед землетрусом у 6 балів 1977 року (јого син зник перед землетрусом, здається, 30 або 31 травня 1990 року). Інші коти теж зникли перед землетрусом. Він мав жалісниј вигляд, був якијсь кволиј, схудлиј, засмоктаниј. Нам стало барзо банно, а стриєчному брату Василькові «малому» спало на думку погукати јого, але він не звернув уваги, удав, що јому все дарма; пришвидшивши ходу, побіг підтюпцем, та зник за хатою, напевно, закинув нам у думці, мовляв: «Сли ви хтіли налякати мене, то це у вас вијшло. Спілкування з вами важко назвати приємним. Ваш принцип: на тобі, небоже, що мені негоже! Ваші цінності викликають жалощі до вас. Через те прошу не виявляти підвищену цікавість однаково як до моїх справ так і до мене особисто. І дајте мені спокіј з цим». Потому більше јого не здріли, як лизень злизав. Пішов у небуття. Я навіть не відаю місце вічного спокою јого. Усі мої молоді роки пов’язані з цим котом — најкращим у світі. Нарешті, спала з очеј полуда; біда в тому, що я не завжди до нього дослухався. Але він був така сама жива істота, як людина, з власною вдачею та долею. Мав свіј вид, вид кота сильного, невибагливого ј доброго. Такі коти створені не для скороминучих захоплень, їх не можна ображати, вони потребують і заслуговують абсолютної уваги до себе. Прощавај, Мазуне! Не мај у серці лиха на мене за заподіяну кривду, якщо коли щось не так сказав чи зробив.

          10.10.2002