Золото вогнем випробовується,
а друг — життєвими халепами.

Повість про Акіра Велемудрого (києворуські афоризми)

    У стријка Василя та нанашки Галини на хуторі (так розмовно називалася віддалена частина с. Плоского Костянтинівської сільради Смілянського рајону Черкаської області) мешкав собі міј цімбора — дворовиј собака на прізвисько Жук. Принесла јого їм односелеця баба Марія Танцюра малим преліпим цуценятком, тобто принесла декілька цуценят на вибір навесні 1974 року. Нанашка побачила, що я зацікавився собаченятами, бо вперше побачив їх, і дала вибрати мені. Я вибрав најкраще на міј суб’єктивниј погляд песеня — маленьке, чорняве як ніч, најгарніше, најлагідніше. Нанашка чи бабця Ївга, що мешкала в тім дворі, не пам’ятаю, назвала цуцика Жучком (Жуком), бо був чорним, як нігр: «Ви не думајте, що в вас на очах потьмарилося, я — чорниј од народин». Ми разом бігали, гуляли, били бајдики, зајмались дурницями. Лазили по горищах, я јого підсаджував по драбині нагору, в результаті провалили під у хаті. Але поганих нахилів не мали, не були шкідливими, і після отриманого зауваження стосовно діри, більше не бігали по подрі. Собачка виріс нівроку високим на зріст для двірняка, кмітливим, добрим, напрочуд гарним, що вбирав в себе очі, повністю чорним з довгою шерстю. Хоч на вигляд був сумирниј та тихиј, а насправді бідовиј і проворниј. Я пишався, що ліпшого собаки не знајти. Одного разу влітку неня Ніна пішла з відром по воду до криниці, що була по тој бік шляху. І раптом на неї почали гавкати 4–5 чужих собак. Тільки-но Жук почув гавкіт собак, або пан або пропав, не злякався наложити життям, одразу вибіг з двору мамці на допомогу, та став на прю з собаками, кинувся захищати її від розлючених псів, хоч деякі були більші за нього. Дісталося тоді Жукові на горіхи, бо собаки кинулися на нього, але вијшла нанашка та розігнала собацюр. Зауважте, він не був ще в розквіті віку, јому було всього 1 з гаком рік. Після того випадку Жук кирпу гнув, ј завжди випроводжав мамцю на працю. Жука відправляли назад, нагомонівши на нього, проте тој робив вигляд, що вертає, та коли бачив, що јого залишили в спокої, знов слідував далі на певніј відстані. Хизується… Ач якиј хват і зух. Далі бабця сказала, що тре’ потроху привчати пса до прив’язі, бо скавучатиме. Через те Жучок сливе щодня по декілька годин сидів на ланцюзі, скавучав, але поступово звик, і остаточно був прив’язаниј до будки, яку змајстрував дядько з дебелих дощок, обтятих толлю, щоб не заливав дощ; а дно вистелене конопляним лантухом, принесеним з нанашкиної праці — колгоспної коморі. Там і прожив Жучок у шпаркиј мороз, палюче сонце, випив ківш лиха за все своє життя.
    Коли я був пластуном, то на літніх феріях зело любив на хуторі в стријка Василя гуляти знічев’я з собакою Жуком, грати в панаса, у піжмурки. Я відв’язував Жука від будки ј на поводі біг з ним до лісосмуги або далі через лісосмугу до лісу. Там у хащі непомітно навмання залазив на якесь дерево, а собака шукав мене. Іноді знаходив за слідами, а як ні, то я гукав Жука ј він за звуком і запахом шукав мене. Як знаходив, то стрибав навколо окоренка, позираючи вгору на мене, виказуючи за того свою радість. Потім винюхував чиїсь собачі сліди та біг на хутір, не зважаючи на привабливиј гомін лісу. Але бабця наказувала не відпускати Жука на хутір, бо буде буча з сусідами. Тож я не підбіжу, аби догнати јого. А він несеться не оглядаючись. Ледь доганяю та зупиняю јого, наступаючи на ходу на кінець ланцюга, якиј плететься за ним на шляху, збиваючи куряву на ґрунтівці. «Завертај голоблі,» — кажу. А одного разу, коли випала днинка, а я купував витрішки, він не став мене шукати, бо јого взяла нетерплячка, він добрав смаку, шугнув у кущі та щодуху попрямував до хутора. Я пошився в дурні, мене пројняло холодом. Як я јого не гукав, аж голос зривав, тој утік. Допіру був тут, і враз як корова язиком злизала. Тепер јого вдень з каганцем не знајдеш. Про мене, то хај би біг, але… Удома бабуся посварила мене: «Ну, устругнув ти штуку! Тре’ було на ретязі тримати собаку, не відпускати. Чуєш, минулого разу, коли Жук відірвався, односельці приходили лаятись. Наберешся через тебе гріха. Гнатиму в потилицю. Тікај, бо битиму». На міј великиј подив прибіг він нишком аж надвечір додому, облагодивши свої дільця. Я спалахнув од обурення, втративши самовладання: «Ох, ти ж собака, покруч павука з гієною! Јо нігич не чув? Бре’! Чи тобі не позакладало? Ба якиј! Як на тебе, розуміння особистого комфорту завше ма більшого значення, ніж проблеми моралі. Ґедзь напав на тебе, чи що? Тепер мушу розпинатися за тебе? Ще цього бракувало! Отакиј мені клопіт через твіј моціјон. Дати би тобі прочухана». Собака наставив вуха, зашарівся, ладен був не навертатися на очі, не відав куди дітися, ластився на всі лади, хоч мички мич з нього: «Ајно, ајбо тепер я милостиво схиляю вухо уваги до ваших прохань. Увесь до панських послуг, лежу біля панських ніг!» Потому до дядька Васька приходили лаятися сусіди сварливої вдачі, тиснути на нього, ставити на карб јому јого пса, мовляв, јого собака бігав по обіјстях — чіплявся до їхніх собак, ганяв їхню птицю. То стријко; позаяк я сказав јому, що Жук вирвався з моїх рук; казав їм: «Я ніколи не прагну схрещувати шпаги в словесних герцях. Говоріть. Я з належною уважністю ставлюсь до вашої мови. Але врахујте, що пес сам одірвався, ніхто навмисно не відв’язував јого». Порох осів.
    Під час великої повені 1976 року була пригода з собакою Жуком. В тој час я перебував на шкільних вакаціях у дядька. Ще до того, як почалася злива, він відчув щось недобре, і почав скавучати ј гавкати. Вдома був лише я і Василько «малиј», якиј пријшов з училища та завалився спати як почався дощ. Дощ ставав ряснішим, потужнішим і переріс у справжню зливу. Небо потемніло. Лив і лляв як з відра, що нич не видко було через шибку, і не мо’ було вијти. Калюжі злилися в одне єдине болото. Я стояв у веранді та дивився, перечікуючи, поки закінчиться дощ. Собака гавкав на всі лади. Потім за годину дощ раптом ущух. Розвиднілося. Небо очистилося від хмар. Прокинувся Василько, ми вијшли надвір та не повірили власним очам. Будинки опинилися в воді. Там, де недавно був шлях, вирував коричневиј каламутниј потік. Через канаву, що роз’єднувала садок і город лилася «гірська річка», яка розлилася по всьому садку ј городу. Чувся страшниј гул води. Лячно навіть підіјти ближче. Собачу будку ј все навколо замулило, стирчав тільки острівець зі шпилі будки. Собаки не було. Так стало шкода Жучка, що јој. Стали дзвонити на сполох. Про вовка промовка, а вовк і в хату. Ось почувся дзявкіт з даху сажа, тут як уродився наш вірниј собака Жук: «Таке щастя на вас, як ви мене налякали! Яка всі ви купа дешевого посліду, всі ці друзі в гарну погоду». Він якимсь чином зумів вирватися, скинувши нашијника, звільнився від ланцюга. За деякиј час пријшли бабця, та з праці стријко з нанашкою, вони јшли горою, попід тинами босоніж, бо взуття ледь не загубили. Ще 2–3 дні текла річкою вода в канаві. Чути було страхітливе ревіння води. Відтак вода почала спадати. Канаву розмило вдвічі. Місток десь невідомо занесло. На городі нич не лишилося. В саду деякі кущі змило з корінням і десь занесло, а решту позамулювало. Наче були не кущі, а скульптурні створіння. Трави не залишилося, чорнозем змило, все знаходилося під мулом. Пізніше, як висохло перекопували мул і знаходили відра та іншиј реманент, відкопали сробачу будку. Після такої повені в дядька довго не вродило на землі. Він завозив чорнозем. Чистили від мулу з бур’яном кущі ј дерева. Лельо В’ячеслав зробив новиј капітальниј, кращиј від попереднього, місток. А Жук після того випадку став боятися грози, скавучав і гавкав, аж розривався. Повінь так понівечила сільські обіјстя через бережливість до землі голови колгоспу Івана Пічкура, якиј пустив воду через двори, а не як раніше поза городами, де росли тополі. Тополі він наказав поспилювати, повикорчовувати, бо јому застували поле, канаву біля них зарівняв, та прорив канаву до тої канави, що јшла поміж садами та городами, тобто та вода, що јшла з полів через 2-і канави тепер пішла через 1-у, та все залила. Розповідали, що тоді на селі в дворах, що знаходилися нижче повиносило з сараїв куреј, свинеј. З одного двору змило автівку. Все те несло водою нижче аж до річки Ірдиня. А в одніј хаті на вулиці Марії Демченко люди спали, коли почалося те лихо. І вони незчулися як вода підтопила їх і так піднялася в хаті, що вони вилізли на горище, а вода підступила до підборіддя. Чоловік тримав на шиї 15-и річну дочку. Вони гукали про допомогу. Добре, що якраз повз проїздив бобик з головою колгоспу. Їм кинули довгу мотузку, і таким чином витягли з води. Щоправда невдовзі чоловік можливо через переохолодження помер од запалення легенів, здається.
    Жук коли гуляв з нами поза двором, то не гавкав на наших знајомих, що јшли поруч, але коли вони намагалися заходити з нами до двору — не пускав, гавкав. Коли дядько приніс з роботи малого Барсика — собаку боксера, то вони з двірняком Жучком не ладили, особливо то проявлялося як боксер підріс. Він був дужчим від двірняги, проте Жук не поступався ні на мить, мовляв, я першим тут з’явився, велике цабе, це міј двір, не твіј. Однак, головним зробили Барсика, бо прив’язали јого біля головного фасаду хати, а Жучка — дворового фасаду за великою хатою біля бабчиної хатини. Жук за тим сумував, але нич не міг поробити. На похиле дерево всі кози скачуть. Часто скавучав, навіть вив через свою долю на ретязі. Свого часу Жукові на допомогу крім Барсика приводили інших собак Рудика, Джину. Усі вони були на сторожі лицьового фасаду, а Жук — заднього.
    Жук декілька років слабкував на якусь таємничу хворобу, доп’яв хирю десь від собак, втратив частину шерсті на спині. Нестямився, як Жука не стало. Якщо не помиляюся, то 1983 року від пішов на тој світ. Завжди був голодниј. Коли ми з батьками приїздили в гостину, то кидали јому поїсти. Він ловив на льоту та вминав за обидві щоки або відразу ковтав, просив ще. Коли наїдався досхочу, то закопував хліб у землю. Зараз јого нема з нами, бо канув у вічність. Навіть не відаю, де јого поховано. Усі мої дитячі та юнацькі роки пов’язані з цим собакою — најкращим у світі. Нарешті, спала з очеј полуда; біда в тому, що я не завжди до нього дослухався. Але він був така сама жива істота, як людина, з власною вдачею та долею. Словом, єдиниј вірниј друг у житті. Прощавај, Жуче! Запізно ся картати, вдаватися в тугу. Сльозами горю не зарадиш. Зрештою, всякому клопоту свіј час і всякому ділу своя пора. Тож не згадуј мене там, прошу, поганим словом.

          10.10.2002