(Із циклу "Острови моєї пам"яті")

Мешканцям нашого селища таки пощастило зі стоматологом. Особливо нам, дітям. Похід до «найстрашнішо-го» лікаря зазвичай перетворювався на веселу пригоду.
Цей симпатичний, інтелігентного вигляду чоловік, Яків Баглай, був і дантистом і артистом «від Бога».
Іскрометний гумор його лився на переляканих пацієнтів благодійним дощем, так що і не помітиш , захлинаючись сміхом, коли того набридлого зуба вже і видалено!
А ті його імпровізовані побрехеньки ще довго гуляли селищем, з часом, перетворюючись на безсмертні анекдоти. Як ось цей, наприклад:
У післявоєнні роки предмети першої необхідності були у нас тотальним дефіцитом. Сільська кооперація про-давала їх іноді, в обмін на сільськогосподарську продукцію.
Одного разу, у нашому районному універмазі «викинули» на прилавок страшенно дефіцитний товар – бавовняні чоловічі шкарпетки.
Якраз на той час, до універмагу нагодився і Яків Баглай. Побачивши шкарпетки, кумедно протер очі, знявши окуляри:
-Ти диви! Шкарпетки лежать собі і ніхто їх не хапає! Чи це мені сниться?
Сповнена почуття власної значущості, дебела продавчиня процідила крізь зуби зухвало:
-Шкарпетки – тільки на яйця!
Але ж це був Яків Баглай! Він миттєво видав свій черговий безсмертний «перл»:
-Та невже? От біда! А мені ж треба – на ноги!
Всі присутні так і покотилися від реготу. А ображена «королева» прилавку, почервонівши від злості, засичала:
-Ну й хам! А ще в окулярах!

2016