Розділ 1. Веніамін.

Веніамін В’ячеславович звично закрив дверцята свого «Мерседесу» і вкотре мимоволі помилувався білим лакованим дивом. Він любив вишукано красиві автомобілі та симпатичних жінок. Вони, і ті й інші, здається, також від-повідали йому взаємністю.

Залишившись удівцем майже в шістдесят років, довго побивався за коханою дружиною.
Та треба було якось жити далі. Цікава, добре оплачу-вана робота і свій маленький бізнес давали йому задоволення та непогані статки. Зовні був ще досить свіжим та симпатичним, дякуючи гарному догляду тієї ж таки дружини, зберігся досить непогано для свого віку. Та й улюблений «Мерседес» надавав йому неабиякої привабливості в очах осіб «прекрасної» статі, ласих до забезпечених та не скупих одинаків. Те, що був він рудуватим і лисуватим та мав солідне черевце майже не псувало привітного та симпатичного чоловіка.

Тож, не було в нього проблем з подружками, яких здебільшого, обирав серед реалізаторів товару на оптовому ринку, де мав три своїх контейнери, переобладнаних під торгівельні місця. Вже три роки, як Веніамін покинув рідну Одесу і жив у невеликому мальовничому місті на Дніпрі. Він погодився на це довготермінове відрядження, з надією швидше забути свою втрату. І це йому майже вдалося.

Багато молодичок готові були розділити з ним романтичний вечір у ресторані та й ніч, хоча вже й не полум’яну, проте, наповнену якоюсь особливою ніжністю.
Веніаміну припало до вподоби таке, раніше не знайоме йому життя. Жіночки часто помилялись та забували його складне ім’я та по-батькові, тому він просив називати себе, як колись, в дитинстві, просто Веня. Життя потекло спокійно та цікаво.

І ось раптом – ця дивна жінка. Що в ній було такого особливого, Веня не міг би пояснити.
Одного разу, коли він приїхав на оптову базу в справах свого бізнесу і чекав потрібного йому чоловіка, сидячи в зручному салоні свого «Мерседесу», його погляд чомусь висвітив із юрби навантажених пакетами та валізами заклопотаних покупців, саме цю, вже немолоду, жінку:
Некваплива, плавна хода, гордо піднята голівка, якось просто і шляхетно причесана. Темне волосся світлі ясні очі, трохи неправильні риси ніжного обличчя. Сумний і замріяний погляд на мить зупинився на ньому. Вені здалось, що вона посміхнулася саме йому. Жінка перейшла дорогу і спокійно пішла далі. Веня проводжав її поглядом. Потім закрутився у своїх справах і забув про цю жінку. Та через декілька днів майже налетів на неї, пробиваючись через юрбу покупців до приміщення адміністрації оптового рин-ку. Здалось, що ці ясні очі заглянули йому в душу. Хотілося щось сказати, та Веня, чомусь, наче онімів. Коли жінка пройшла далі, став пробиратися слідом за нею.
Жінка зупинилася біля якогось товару і Веня рішуче підійшов, сказавши зовсім банальні слова:
- Ми з Вами раніше ніде не зустрічались?
Жінка мило посміхнулась:
- Ні, Ви, напевне, обізнались. Я Вас вперше бачу.
І пішла собі далі. Вені хотілось наздогнати її, та ноги, наче приросли до асфальту.
А в готелі, де він проживав, вночі Веня довго не міг заснути і все думав про цю жінку, яка, здається, вкрала йо-го спокій, при цьому не звертаючи на нього ніякої уваги.
І раптово зрозумів, що його вразило у цій незнайомці –
вона чимось невловимо нагадувала йому покійну дружину.
Його кохану, незабутню Ангеліну. Ніжне обличчя, ясні світлі очі, легка повнота, що не псувала, а навпаки, додавала чарівної жіночності... Все те, що він так любив!
Все, що втратив назавжди, наче ось тепер повернулося в образі іншої, незнайомої жінки.
«Треба діяти рішуче! Чому я досі не познайомився з нею? Вона така привітна...»
Наступного дня, Веня з самого ранку чекав незнайомку, сидячи біля воріт оптового ринку в своєму авті. Хотів, що-би побачила його в розкішному «Мерседесі». З іншими жінками це діяло безвідмовно.
Нарешті побачив, що жінка наближається. Вискочив, неначе випадково тільки під’їхав:
- От так зустріч! – засяяв посмішкою, тримаючись за дверцята.
Жінка простувала далі, намагаючись обійти Веню.
Та він рішуче загородив дорогу і навіть хотів схопити за руку, але здивований погляд ясних очей зупанив його...
Та відступати Веня не збирався:
Пора нам уже познайомитись. Мене зовуть Веніамін В’ячеславович. Можна простіше – Веня! А як Ваше ім’я?
-Бачу, що знайомства таки не уникнути, - посміхну-лась жінка, - Алевтина Михайлівна!
-У Вас також складне ім’я! Можна називати Вас прос-то Аля? Я хотів би, щоб ми зустрічалися!
Жінка зітхнула:
-Навряд, чи доведеться Вам так мене називати! Бо я не бачу ніякої потреби, та й можливості з Вами спілкуватися, на жаль...І зробила спробу йти собі далі. Веня пішов слі-дом. Жінка зупинилась і :сказала, дивлячись йому в вічі:
-Не хочу вводити Вас в оману. Я не самотня жінка і не зможу зустрічатися з Вами, Веню. І хоч давно вже ми роз-лучені з чоловіком, та проживаємо в одній квартирі, пов’язані давніми і міцними стосунками. Ну, як родичі, чи що... І я вже не зможу його покинути. Знаєте: «несу свій хрест».
Тоді Веня не знайшов потрібних слів. Та й, що було сказати? Вона так прямо і чесно сказала йому цю просту істину!
Проте, хвилюючі думки про цю жінку не відступали.
Це зробилось для Вені нав’язливою ідеєю, яка не давала йому спокою ні вдень, ні вночі. Він навіть узяв відпустку і поїхав на два тижні додому, в рідну Одесу, де мав квартиру та невеликий будинок на березі моря, що дістався йому у спадок від батьків.
В приміському будинку оселилася його літня сестра Есфір. Веня сам запросив її з Новосибірська на час свого довготермінового відрядження. Він любив і жалів старшу сестру, яка після трагічної загибелі в ДТП свого обожню-ваного чоловіка, десять років прожила самотньо. Єдиною пристрастю Фіри було складання грошей, «копієчку до копієчки», як вона любила повторювати. При цьому, Фіра відмовляла собі у найнеобхіднішому. І для кого заощаджувала ті гроші? Адже дітей у неї не було.
Тепер Фіра здавала кімнати в оренду відпочивальникам і «стригла купони», від чого навіть помолодшала… Веню зустріла насторожено і непривітно, певно, злякалася, що відбере у неї зароблені «бакси». Одягнена була в злинялий від прання халатик, та старезні домашні капці, з яких виглядали на світ покручені подагрою пальці ніг.
Веня виклав подарунки: новенький халат та пластикові «шльопанці», які Фіра мерщій віднесла у літню кухню, де вона мешкала, і кудись заховала.
В його просторій міській квартирі з комфортом розмістився син Ігор. Веніамін підкинув молодятам грошенят, бо син не мав постійної роботи, перебивався випадко-вими заробітками, а дружина взагалі не працювала, та й влаштуватися десь на шостому місяці вагітності було тепер нереально…
Гроші прийняли радо, але через три дні син запитав, чи надовго татусь приїхав, бо їм незручно з ним жити.
Веня відчув себе зайвим у рідному домі, у власній квартирі і засумував… І знову ночами думав про ту Алевтину, думав про своє майбутнє і його нестерпно потягнуло знову туди, де хоч здаля він міг її побачити!
Навідався у свій офіс, зустрівся під вечір із давніми друзями, «побалділи» в улюбленому ресторані на Дерибасівській. Весь вечір Веніамін ловив себе на тому, що йому сумно і не цікаво слухати їхні хвалькуваті розмови.
Давній його товариш, корінний одесит Михайло, захмелівши, обійняв Веню за плечі і сказав по-одеськи:
-Шоб ти так жив, Вєня! Чого така лимонна фізіономія? Чи ти втюрився в кого?
Веня не міг зізнатися прагматичному Міші у своїх почуттях, тому відповів лаконічно, теж по-одеськи:
-Шоб да, так ні!
На що недовірливий Міша зауважив:
-Перестань сказать!
І додав:
-Через два дні я тут буду справлять аменини, ото побалдєєм!
Поспілкувавшись таким чином з друзями, Веня з полегшенням попрощався і повільно пішов по Дерибасівській вулиці, влившись у широкий потік відпочивальників, який повільно стікав до моря. Курортний сезон у розпалі!
За усім цим метушливим різнобарв’ям незворушно спостерігав засновник Одеси – бронзовий Дюк зі свого високого постаменту.

Розділ 2. Алевтина

Вона таки помітила зникнення свого дивного залицяльника. Тепер їй наче чогось уже не вистачало. Аля задумалась: Чи він їй і справді подобався? Та ні! Подобалась його постійна увага, ласкавий і трохи сумний погляд. Добре, що чесно сказала йому все про свої сімейні обставини… Хоча не зовсім усе сказала. Була ще у неї в душі велика жіноча таємниця! Серце її вже три роки належало іншому чоловікові. О, який то був незвичайний чоловік

Якось так трапилося і сама не помітила, що на ньо-му світ зійшовся клином! Тепер тільки й зрозуміла значен-ня цього виразу.
З ним і тільки з ним вперше за багато років відчува-ла себе беззастережно і безсоромно щасливою! Варто було йому лагідно посміхнутись, дивлячись із висоти свого чудового зросту, по-юнацьки взяти за руку… і вона забувала про все на світі! Дивним чином, все навколо іскрилось і розцвітало… Сама дивувалася, що здатна ще на такі палкі, юні почуття. Але ж був він набагато молодшим і до того ж, Аля приречено «несла свій хрест», тож, майбутнього у цих стосунків не могло бути. Та вона впивалася теплотою і ніжністю, що перепала їй так несподівано у пізню пору жіночого бабиного літа. Цей дивний роман тягнувся вже чотири роки, приносячи і щастя, і страждання, наповнюючи життя цілим спектром почуттів.
Здавалося, що не було такої сили у світі, яка примусила б її відірватися від цього милого її серцю чоловіка.

Аля відчувала, що це безтямне кохання – останнє в її житті, бо захопило повністю і не було вже місця в її серці для когось іншого. Тому через декілька днів вона вже зовсім не згадувала Веніаміна і дуже здивувалася, коли він, радісний і засмаглий, вискочив із свого «Мерседеса» з великим букетом кремових троянд просто біля її під’їзду.
-Як же я радий Вас знову бачити! – сказав хрипким від хвилювання голосом.
-Не можу розділити з Вами цю радість! –сердито ві-дповіла Алевтина і хотіла швидко проскочити до під’їзду.
Та Веня рішуче загородив дорогу. Сусідка з цікавістю спостерігала цю пікантну сцену зі свого балкону. «Ото вже буде про що поговорити з подругами!».
-Прошу Вас залишити мене в спокої! Хто Вам дозволяв сюди приїжджати? –суворо запитала Алевтина.
-Прошу вибачення, Алю, але я не міг дожидатися якоїсь випадкової зустрічі! Візьміть, будь ласка, це – Вам! – і Веня простягнув букет троянд.
Алевтина дуже любила квіти саме такого ніжного кольору, та не могла прийняти букет на виду у сусідів.
Вона рішуче відштовхнула простягнуту руку і шви-дко забігла до під’їзду, залишивши ошелешеного та вкрай засмученого чоловіка ні в сих, ні в тих, на поталу розчарованим сусідкам.
Веніамін швидко сів до свого авто і рвонув з місця.
«Ніколи більше не підійду до неї!» -- гірко думав він, розганяючи «Мерседес» до шаленої швидкості. Його завжди заспокоювала швидка їзда. Цього разу все мало не скінчилося трагічно, бо якийсь молодик ледве встиг відскочити з дороги, полетівши на узбіччя зі старенького велосипеда, а Веня, враз прийшовши до тями, зменшив швидкість.
Ледве заспокоївшись, доїхав до платної стоянки і, прийнявши душ та перехиливши чарчину коньяку,, мерщій пірнув у чисту, холодну постіль, де забувся коротким, неспокійним сном.


Розділ 3. Нести свій хрест.


Сумніви розривали душу Алевтини: чи правильно вона вчинила, відштовхнувши цього симпатичного і вочевидь, закоханого в неї, поважного чоловіка? Сусідка, зустрівши на східцях, сказала сердито:
-Ну й дурні ж ми – жінки! Такого чоловіка зневажила, а живеш із ким? Чи мало він принижував тебе та знущався? Сусідам усе чисто видно та чути!

Алевтина розуміла, що Веня – чоловік достойний і забезпечений. Жила б з ним, наче за камінною стіною. Але ж він їй зовсім чужий, байдужий і навіть, чомусь, зовсім не любий! Як з таким жити? Ні, вона вже не зможе!

А Веніамін тим часом, страждав ще більше. Він, навіть, запив із горя, чого з ним взагалі ніколи ще не трапля-лось. Та п’яне забуття не надовго рятувало від страждань та сумних роздумів. Раптом усі його веселі подружки здалися вульгарними та набридливими. Веня ніде не знаходив собі розради. Тому дуже зрадів пізньому дзвінку шефа із Одеси, який запропонував цікаве закордонне відрядження.

Не роздумуючи ні хвилини, Веніамін дав згоду, вбачаючи у цьому боже провидіння, яке позбавить від страждань і сумнівів. Наступного ранку він швидко зібрався і виїхав до Одеси, а через два дні вилетів до Германії.
Небачена країна, цікаве, незвичне життя, сповнене європейського комфорту, захоплююча, приємна робота серед розумних, культурних людей добряче припали до душі змученому Веніаміну.
Коли термін відрядження закінчився, шеф, задово-лений тим, як Веніамін зумів вести справи у Германії, запропонував йому залишитися там на постійну роботу.
Ця пропозиція сподобалась Вені, але ж він не міг забути ту жінку. Вже струнка, білява фрау Марта відкрито задивлялася на симпатичного чоловіка і якось на корпоративній вечірці навіть поцілувала його по-дружньому. Веня відвіз її додому. Вона запросила до себе випити кави, а потім залишила на ніч. Так зав’язався службовий роман.
Та чарівна, горда Алевтина міцно тримала в полоні його серце. Веня вирішив востаннє випробувати долю. У відпустку приїхав не до Одеси, а прямо в те наддніпрянське місто і підстеріг омріяну жінку біля її будинку.
Алевтина від несподіванки зупинилась. Ощасливлений Веня схопив її руку і поцілував:
-Алю! Виходь за мене заміж, їдьмо зі мною у Германію! – випалив одним духом і завмер, чекаючи відповіді.
Цілу бурю почуттів розбудили ці слова у душі Алевтини. Останній шанс круто змінити своє життя!
Але ж у цьому житті у неї все таке рідне і дороге. Тут син і онучка. Тут її коханий! Як це все покинути?
І непрохані сльози скотилися по блідих щоках:
-Пробач, Веню! Не муч мене і себе – я не зможе з тобою жити, хоча ти, може, дуже хороший чоловік. Їдь собі у Германію і будь щасливий. Ти цього заслуговуєш.
Плачучи, Алевтина відвернулась і швидко пішла від розгубленого чоловіка. Вона поверталася до свого життя, наче приречена довіку нести той свій хрест…
А в далекій Германії щасливо посміхнулася уві сні білява фрау Марта.

2016