Непосидючий Бешт.
От і сьогодні він в дорозі.
І,як завжди, не сам.
Із Шойлем возсіда на бричці.
Не підганя коней, а віжки – для годиться.
Розумні коні. Знають, де їм стати.
Це просто, бо в раббі всюди є робота:
Когось підлікувать, комусь пораду дати
Чи й друзями зробить розгніваних сусідів...
Віддавна слава випереджає чудотворця,
І байдуже йому – юдеї це чи гої.
Та ось зачули коні музику
І притьмом - до корчми.
А там святково вбрані селюки стоять
І вуха затуляють од верещання скрипки.
«Музика ваш, здається, перебрав,-
Зіходить раббі до кагалу з брички.-
А ну ж бо, Шойлику, підкинь їм
Вогню нашого хасидського!
Аби й корчма од співу задвигтіла!»
Як хлопчик понадхмарну ноту взяв,
Бешт першим кинувся в танок,
І все село за раббі закрутилось вихором.
А найзавзятіший - Іван:
Із «Гопака» на «Фрейлехс» перейшов.
Та ще й у захваті свою виводить пісню:
«Ти – Шойлик, я – Іван.
Ти – підпанок, а я – пан.
Дай-но радості ногам!»

P.S.
Легенда оповідає, як через 30 літ успішним торгівцем і знавцем Талмуду раббі Шауль їхав у справах лісом. Раптом з хащі вискочили розбійники, зв’язали неборака та й повели до свого отамана.
«Як тебе звати?»- спитав кремезний бородань, пильно вдивляючись в полоненого.
«Шауль»
«Часом не той Шойлик, що колись так гарно співав на Купала?»
«Так».
« То ж заспівай ще раз своєї хасидської!»
Шауль заспівав, а Іван не в змозі встояти на місці, як і тоді, кинувсь у танок. Стомившись, витер долонею спітнілий лоб, подякував раббі Шаулю і відпустив його з Богом.
---------------------------------------------------------------------------------------------
Бешт – Ісраель бен Еліезер (1700-1760) з Меджибожа – засновник хасидизму. Ще за життя його називали Бааль Шем Тов, себто той, хто володіє благим Іменем.»Якби Бааль Шем Тов,- казав раббі Лейб,- жив у часи пророків, він став би пророком. Якби жив у часи патріархів, став би патріархом. Так що, крім слів «Бог Аврагама, Ісаака та Яакова», можна було б говорить: «Бог Ісраеля».
За основу цього й інших віршів про хасидів узято: Мартин Бубер «Хасидские истории. Первые учителя. Москва, «Мосты культуры»- Иерусалим, «Гешарим», 2006.

У ПРОСТОТІ,
У ЩИРОСТІ,
У ВІРІ
( з легенд ожилі сильветки вчителів хасидів)

Добірка Івана Потьомкіна за мотивами хасидського фольклору – перша в українській літературі спроба принести творчість юдеїв до їхніх сусідів-українців. Адже художні контакти обох народів мають довгу й плідну традицію, починаючи з Григорія Сковороди. Геніальні Тарас Шевченко, Іван Франко та їхні наступники спиралися на художні багатства Книги Книг.
Юдейська пісенна творчість часто-густо має українське підгрунтя, а деякі пісні складено двома мовами. Юдейський гумор пронизаний впливом сусідів і це легко відчути, читаючи Шолом-Алейхема навіть у перекладах.
Фольклор обох народів має щось споріднене. Невипадково шедеври світової драматургії – «Лісова пісня» Лесі Українки та «Га-дібук»Шлойме Ан-ського – створено на близьких містичних мотивах, узятих з народної творчості в одному й тому ж місці – Східній Волині ( село Миропіль в Ан-ського та місто Новоград-Волинський в Українки).
Але Іван Потьомкін вдався до художнього експерименту, досі небаченого в його рідній літературі. Гадаю, що в 21-му столітті, коли надбанням світового читача стали юдейські фольклорні джерела та література про них, а там виступають інколи й постаті українців (Олекса Довбуш приміром),- творчість Івана Потьомкіна за ними – тільки початок. Тим паче, що приклад цей – блискучий, мова віршів – бездоганна. Власне, читач сам має змогу переконатися в цьому.

Абрам ТОРПУСМАН,
науковий редактор
«Краткой еврейской энциклопедии»