А Рік Новий іде, як завше.
Несе прийдешнє у сумі,
поміж дарами заховавши
його сумні та сяйні дні.
І ти, людино, не пручайся,
як тільки бамкне часомір,
зі сивиною дум прощайся.
У двері стукає факір.
Він дістає нараз індичку,
рахат-лукум, кошерний харч,
і олів’є, радянську звичку…
А ми радіємо – багач!
Ще атрибут – ігристе пійло,
щоб в стелю корок і вино
бульками в келихах шипіло
і опускалося на дно.
Нове укрите пеленами.
Останні миті суєти.
Сідай до столу, Року, з нами!
Яким, цікаво, будеш ти?
Лихим, уїдливо-болючим
а чи предтечею тих змін,
де гинуть недруги гадючі
і наші чвари удогін?
Та Рік мовчить. Хіба він знає,
що буде з ним перегодя?
Ялина лапами киває:
- То Небо віда, Бог – суддя…
Надія є – самі побачим
і, попри біль, переживем
дні окаянні, брех собачий,
ядучих втрат щоденний щем.
І тих років нових ще буде,
допоки крутиться Земля,
а на Землі існують люди,
і кожне перше – вічне *Я*…

30.12.2016