У привокзальній колотнечі,
Неначе ангел, – звіддалік, –
Байдужим поглядом старечим,
Вона дивилися в мій бік.
І щось привабливе та гарне
Було в очах отих і в ній,
Що не сиділось більш в кав’ярні
Мені між зборищем повій.
Схотілось щирої розмови,
А не порожніх балачок,
В яких щораз тікає слово
Від ненароджених думок.
Схотілось просто стати в пару
І очевидне осягнуть,
Адже спинилася недаром
Вона здивовано отут.
Я теж впізнав її відразу,
Мов чапля рідне болітце, –
Дарма, що шар густющий сажі,
Як грим, укрив усе лице.
Неначе юність бистра й славна,
Та щедра й ласа на любов,
Ось так, скорботно і забавно,
Мені побачилася знов.
Це скільки літ уже минуло
Як їй гвоздики я вручав, –
Як обіймав благально й чуло,
У вирі пристрасті, дівча?
Куплю й тепер оті багрові,
Повиті запахом світань, –
Як знак довічної любові
Та найсолодших пам’ятань.
Позбувшись гордості та страму,
Адже жебрачка як-не-як, –
Іду до неї я так само,
Як йде до дівчини юнак.
Німа, безхатня, сива пані
Ховає сльози між повік,
Щоб ненароком не поранить
Їй подарованих гвоздик.
Тримає бережно і вдячно,
Букетом втішена сповна, –
Всіма знеславлена жебрачка,
Моя спокусниця сумна…
16.01.17