Чому нам важко жити?
Чому так важко нам любити?
Чому фантазії нас не хвилюють?
Чому серця уже не мріють?
Чому ж фільми на екрані
на казку більш не схожі?
Чому ж в життєвому тумані
нас не цікавлять звичні нам прохожі?
Чому пташина висота
для серця нашого уже не та?
Чому ми ігноруємо красу?
Чому забули про очей росу?
Чому сьогодні ми не плачемо
від щастя? Невже краси не бачимо?
Невже черстві наші серця
забули про прості слівця,
слова ласкаві, ніжні, звучанням жалюгідні,
звучанням вбогі, але такі потрібні?
„Люблю”, ця скромна обіцянка,
не зрівняється із „кохання лихоманка”,
але, яке глибоке значення
у слів „люблю” призначення.

Життя просте безмежно,
але його прожити треба обережно,
щоб жодний вчинок, жодне міркування,
не понівечило чиєсь кохання.

Кохання важко шлях пройти,
бо важко справжнє нам знайти.

Фантазія нас не торкається,
бо серце більш не непокоїться,
бо нас нічого більше не дивує,
ніщо міфічне не хвилює.

Серця не мріють,
бо не вміють.

В житті казок не має,
бо більш ніхто не знає,
бо більш ніхто не покладається
на підлий світ. Ніхто, нічого не міняється.

Людей ніхто не помічає,
бо що таке „людина” ніхто не знає.

Нас не хвилює вишина,
бо нам земля брудна
всі очі забруднила,
запетлювала крила.

Краси не бачимо, не маємо,
бо поспішаємо.

А очі більш не плачуть,
бо зачерствіли, бо не бачать.
Жорстокий світ навчив як жити,
вбивати вміємо, не вміємо любити.

Це не життя змінило нас –
це час,
це люди, ми провинились,
ми не живем – ми зупинились
ми просто загубились.