1
Упереджуючий «удар» Ізяслава.

Життя мина. Уже на схилі літ,
Коли рука не здатна меч тримати,
Схотілося перо до рук узяти,
Щоб змалювати той далекий світ,
Якого вже назад не повернуть.
Схотілося події описати,
Як на Русі піднявся брат на брата.
Часів тих свідків вже й нема, мабуть.
І я, поки ще пам‘ять не змінила,
Єдиний свідок тих кривавих днів,
Мереживо візьмусь сплітати слів,
Як уже вийде – вміло чи не вміло.
Про то уже судити не мені,
А тим, хто буде книгу цю читати.
Дай, Боже, тільки часу небагато…
Почав у липні, о десятім дні
У рік шість тисяч шістсот дев’яностий
Від Сотворення. Тож було то так.
Тоді іще я молодий юнак
До Києва подався із погосту,
З-під Вишгорода. Саме у той час
Князь Ізяслав до Києва з‘явився.
Він з Ольговичами за цей стіл зчепився
І перемогу святкував якраз.
Кияни його радо прийняли,
Адже без князя сутужно буває.
Хоч знали, що на стіл той прав не має,
Адже живі його дядьки були.
У Турові старий вже Вячеслав,
Що того столу прагнув і не надто.
І Юрій. На відміну він від брата
Давно на стіл той око вже поклав.
Бо ж він тоді у Суздалі сидів
Поміж боліт за дикими лісами
Та був з занадто довгими руками
І Русь під себе підгребти хотів.
Тож видно, що збиралася гроза,
Що скоро міжусобиця почнеться,
За Київ Юрій битися візьметься,
Вишукує, хто «проти», а хто «за».
Та й Ізяслав без діла не сидів.
Охочих став в дружину набирати,
Бо ж доведеться скоро воювати.
Мене десятник пильно оглядів,
Велів із піхов витягти меча,
Аби своє уміння показати.
Недарма тратив час і сили тато,
Мене з малого до меча привчав.
Меч, іще дідів, лиш замиготів.
Не встиг іще й оговтатись десятник,
Як вже без зброї лишився стояти.
Я меч у піхви повернуть хотів,
Як хтось позаду вигукнув: - Овва!
Такого хлопця хіба в гриді брати?!
Велю в свою дружину записати.
А-ну те, хлопче, підійди, - позвав.
Я зрозумів, що то сам Ізяслав.
Хоча мене то зовсім не злякало.
Раз доля усе так підлаштувала,
То чом би я лякатись того став…
Отак в дружині княжій опинивсь.
То лиш здається, що там легко бути.
Повік тієї муштри не забути,
Хоч думав, що уже всьому навчивсь.
Та воєводі то не довести.
Ганяв щоденно в холод і у спеку,
Учив й науці, що лишили греки,
Щоб службу княжу ми могли нести.

Чутки з Залісся різні долітали:
Що Юрій перемовини веде
З князями, що на поміч їхню жде.
А в Ізяслава ж ворогів чимало.
Хоч Святослава сіверського взять.
Той Ізяслава тільки й винуватив,
Що, начебто убив той його брата.
А правда то? Ну, хто ж то може знать?!
Давидовичі, що в Чернігів сіли,
У справу не втручались взагалі.
Сиділи тихо у своїй землі,
Чекали – на чиєму боці сила.
Тож Ізяславу-князю довелось
Собі також союзників збирати,
Щоб першому йому удар завдати,
Поки у Суздаль військо не зійшлось.
Літали усе літо вістуни,
Аби князів на зустріч запросити,
Домовитись, що з Юрієм робити.
У вересні й зустрілися вони
У Городці, що на ріці Остер.
Приїхав Ростислав і Володимир –
Брати князівські, син Мстислав із ними,
Що княжив в Перея́славі тепер.
З Чернігова князі також були,
Хоч лізти в бійку надто не хотіли
Та князя все ж послухати воліли.
Ми з князем теж на зустріч прибули.
Був там, говорять також Ростислав –
Син Юрія. Погиркався із батьком
Та й кинувся втікати без оглядки
До Ізяслава, щоб той прихист дав.
Князі собі змовлялися в шатрі,
А ми ту їхню зустріч сторожили.
Не знаю, що вони там говорили…
Роз’їхались. В зимовій вже порі –
У грудні, як річки скувало льодом,
Князь повелів збиратися в похід
В Залісся, у далекий страшно світ
Ми подалися скорим кінним ходом.
Щоби не пхатися через ліси,
Не загрузати в снігових заметах,
Ми по льоду летіли скорим летом.
І всю дорогу сніг на нас трусив.
Смоленський князь із військом – Ростислав
До нас в дорозі скоро доєднався.
Ще й новгородців військо князь діждався
Й на Суздальщину вже тоді напав.
Верхів‘ям Волги неводом пройшли.
Палили села, статки відбирали.
Хто чинив опір – того убивали.
Такі закони на війні були.
З одного боку, начебто ж свої.
З другого боку – зовсім не слов‘яни.
Мордва, мещера та якісь меряни.
Чого б ми мали потакати їм.
Нехай би князь їх Юрій захистив.
Та він сидів у Суздалі своєму,
Хоч знав, що ми меди у нього п‘ємо.
Сам не прийшов і військо не пустив.
Ви думаєте, що нам удалось
Там збагатитись? Годі і гадати.
Що з бідноти тієї можна взяти.
Не солодко під Юрієм жилось.
Та й сіл тих знайти спробуй по лісах.
Ганяли днями, щоб одне зустріти.
Зима уже устигла пролетіти.
А вже весна у тих краях – то жах.
Пригріло сонце й попливло усе.
І Волга і Молога розлилися,
Навкруг озера, болота взялися.
Вода стрімка, здавалось з ніг знесе.
Бродили аж по черево коню,
Не було місця, щоби обсушитись.
Куди вже там до Суздалю пробитись.
Води ставало більше день по дню.
Тож князь і повелів нам повертать.
Льоди уже розтанули, дороги,
Що коні ледве-ледве тягнуть ноги.
Вози з добром прийшлося покидать,
Бо годі було витягти з боліт.
Тут би самим до Києва дістатись.
Бо в болотах тих всяко може статись,
Іти і всюди озиратись слід.
Та ж вибрались. Князь був страшенно злий.
Аби на комусь трохи гнів зігнати,
Велів він Ростислава геть прогнати,
Немов він винен у невдачі тій.
Тому діватись нікуди було,
Тож він до батька Юрія й подався.
Що батько все пробачить сподівався.
Пожалівся він батькові на зло,
Що в князя він у Києві отримав.
А Юрій його лаяти не став,
Лиш гнівно на світлицю всю сказав,
Обурений учинками отими:
- Що ж це таке? Ні дітям, ні мені
У землі Руській долі не вділили?!
Ще й незаконно князя посадили
На стіл великий. Значить, буть війні!


2
Битва при Красному дворі 23 серпня 1149 року

З гостями в Київ вісті долітали:
Розсердивсь Юрій, навіть, розлютивсь.
Війська в похід збирати заходивсь.
До половців його гінці помчали.
А тим же клятим тільки привід дай,
Їм би на Русь прийти, пограбувати,
Полону у степи свої погнати.
Від них добра ніколи не чекай.
Пообіцяли й сіверські князі
Прийти у поміч, зуб же добрий мали
На Ізяслава, тому й помагали.
Тож Ізяслав на шальки терезів
Поклав і стіл, і мир по всій Русі.
Та, звісно ж, не збирався відступати.
Союзників став також закликати.
Звичайно, відгукнулися не всі.
Давидовичів марно і чекать,
Вони в своїм Чернігові засіли,
Бо ж результату зачекать схотіли,
До переможця, врешті щоб пристать.
Смоленці обіцялися прибуть,
Волинців теж зі дня на день чекали.
Кияни, хоч під прапори і стали,
Проте бурчали: міг би князь, мабуть
І миром протиріччя всі рішить.
Бо ж Юрій-таки, справді право має
На стіл великий. Хай собі сідає.
Навіщо дарма море крові лить?
Та Ізяслав і слухать не схотів…
Тим часом Юрій вже й в похід зібрався,
Крізь буреломи й нетрощі пробрався
І в Сіверщину рать свою привів.
Тут його стріли сіверські князі,
Полки до його раті доєднали,
Ще, правда місяць в полі простояли,
Поки скрипіння вчулося возів.
То половецька підійшла орда.
І вже тоді, як сили всі зібрались,
Вони до Переяслава подались.
За ними слідом рушила й біда.
Коли прийшли смоляни і волинці,
Зібрав полки свої всі Ізяслав,
Понад Дніпром під Витичевим став,
Щоб тут на своє військо подивиться
І дочекатись тих, хто відставав.
Чернігівці, на диво, підійшли,
Хоча на них ми надто й не чекали.
Вони, мабуть усе прорахували
І до такого висновку прийшли,
Що Юрій небезпечний більш для них,
Ніж Ізяслав. Під наші стяги й стали.
Тож Витичевський брід ми подолали
Й спинилися на берегах крутих
Стрімкої Альти. Стали спочивати.
Тут полк із Переяслава прийшов.
Усі заядлі, що аж грає кров,
Із ворогом на прю готові стати.
А Юрій з раттю Стряков подолав
І вже попід Кудіново припхався.
Хан із ордою уперед помчався,
Надію захопити місто мав
Зненацька. Але князь те добре знав.
Тож берендеїв навстріч їм направив.
Ті вже знайшли на половців управу.
Під містом хан лиш облизня впіймав.
Поки з ордою чубилась орда,
Ми знялись станом і під містом стали,
Вздовж Трубежу позиціїї зайняли,
Щоби тут бій полкам залісським дать.
Чотири дні спокійно проминули,
Коли враз закурілась далина –
Ворожа рать ступала, як стіна,
Її важенний тупіт ми почули.
Вони із того боку підійшли,
Поміж валами і звіринцем стали.
Тут половці стріляти в нас почали,
А наші їм також відповіли.
Над річкою літали хмари стріл,
Хоч шкоди надто і не задавали.
Полки подалі берега стояли,
Туди дострілить – то замало сил.
Побачив Юрій скільки сили в нас
І спробував все миром порішати.
Просив Переяслав йому віддати,
Там княжитиме син його якраз.
Для того, щоби кров не проливать
І лиш Переяславом поступитись?
Чому б до тої думки не схилитись?
Єпископ Ізяслава став вмовлять,
І воєводи київські так само.
Але гординя гору узяла.
Та мудро поступити не дала.
Князь вірив в перемогу до безтями.
Ми над ріку на оболоні стали,
Обоз аж за городи відвели,
Щоб половці дістати не могли
Й тепер на княже рішення чекали:
Чи за Трубіж іти, чи не іти?
Чи на цім боці ворога чекати?
Бо ж його легше з річки не пускати,
Аніж самим Трубіж той перейти.
Вже на світанку в двадцять третій день
Князь службу Божу відстояв в соборі.
Єпископські відкинув уговори,
Щоб поступився. Князь анітелень.
Князів на раду й воєвод зібрав
Не те, щоб в них поради запитати,
Чи Переяслав Юрію віддати.
Лише одне у них він запитав –
Чи то Трубіж потрібно перейти,
Щоби ворожу рать атакувати?
Ті не змогли єдину раду дати.
Князь слухав мовчки, очі опустив,
Немов про щось замислився. Коли
Всі висловились, він піднявся й каже:
- Йдем за Трубіж розбити військо враже!-
І піднімати всі полки велить.
Він вірив в перемогу, бо ж не знав,
Що, поки князь наш радився, збирався,
Той Юрій з Переяславом змовлявся,
Щоб полк у битві участі не брав.
Полки, наказ отримавши, знялись
І річку узялися вбрід долати.
Не став нам Юрій в тому заважати.
І половці теж стримано велись.
Стояла рать його поза валами,
Не рухалась, немов чекала нас.
На луки ми всі вибрались нараз
І стали шикуватися полками.
Тут перебіжчик суздальський з‘явивсь.
Уздріла його київська сторожа,
Подумала, що захопити зможе.
Отож за ним гуртом і подались.
В сторожовім полку уздріли то
І вирішили – ворог наступає.
А, значить, князь негайно знати має.
Хоч з ворога й не здвинувся ніхто.
Тож князя у оману тим ввели.
А він все похапцем, не розібрався,
Велів, щоб кожен полк бігом знімався,
У наступ всі на ворога ішли.
Полки й знялись, на ворога пішли.
Уже й дістались поля середини.
А Юрій свою рать так і не двинув.
Князі отим збентежені були,
Полки посеред поля зупинили.
Лише тоді підняв і Юрій рать,
Вони вали стрімкі взялись долать,
Немов на битву з нами поспішили.
Ми їх чекали, списи підняли,
Свої ряди щитами прикривали…
Але вони вали здолали й стали.
Тут лучники стріляти почали.
І наші їм ударили в отвіт.
Нам по щитах ті стріли задзьобали.
Десь з криками поранені упали.
Так і стояли. Меркнути став світ.
Напевно, князю Юрію набридло
Оте стояння, тож він повелів
Полкам знов повертатись до валів,
Поки іще зовсім не згасло світло.
До Ізяслава кинулись князі
І воєводи: що його робити -
Чи вдарити услід, чи відступити?
Ті, що крутились на одній нозі
І вічно князю в рота зазирали,
Казати стали: ворог утіка,
Тож славна перемога нас чека.
А князю лиш тих слів не вистачало.
Він й так вже перемогою горів,
Велів полкам негайно виступати,
Щоб ворогам втекти у стан не дати…
Та Юрій, тільки рух той наш уздрів,
Велів полкам негайно розвертатись,
Щоб наше військо стріти у щити.
Сам Юрій в центрі з раттю мав іти.
Там саме його стяги розвівались.
А справа нього йшли його сини
З дружинами і половці із ними,
А сіверці ізліва зі своїми.
Супроти Ізяслава йшли вони.
Хоча на князя були страшно злі,
Та князь ще зліший так на них ударив,
Що розігнав, неначе вітер хмари,
Ще й суздальців разом пів полку змів.
Ті, звісно, зразу вкинулись втікать,
А князь рішив, що справа вже рішилась,
Що вороги у пастці опинились
І втікачів подався доганять.
А ми із ним… Та Юрія сини
Із половцями збили берендеїв,
Чернігівців атакою своєю
Примусили втікати. А вони,
Втікаючи, киян ще зачепили,
Порушили їх бойові ряди.
Враз половці ударили туди,
Ще більшої біди там наробили.
А тут в атаку суздальці пішли
І полк киян у одну мить зламали,
Ті утікати з поля бою стали,
А суздальці їх били, як могли.
Переяславці ж, поряд що стояли,
Свої на землю кинули щити,
Не стали проти Юрія іти,
Його, як князя свойого вітали.
А Ізяслав, аж гордий з перемоги,
Якраз на поле бою повернув
І в розпачі тоді страшенній був,
Бо ж тільки ми із війська біля нього.
Були полки і вже полків нема.
Побиті та поранені лежали.
А суздальці полонених в‘язали.
Князь меч кривавий у руках тримав,
Готовий знову кинутися в бій
Й померти з честю. Але ми не дали.
Коня його за поводи узяли
І з поля бою кинулись, як стій.
Була погоня чи то не було,
Того не знаю. Все, як у тумані.
Ми ледь здолали поприща останні.
Уже давно і сонечко зайшло,
До Канева поки прибились ми.
Лиш там змогли хоч трохи відпочити,
Коней своїх утомлених змінити.
Князь піт і кров, нарешті з себе змив.
А вранці ми на Київ подались.
Кияни нас нерадісно зустріли,
Бо ж скільки там їх рідних положили.
Тож князя усі лаяти взялись,
Відмовилися місто захищати
Під стягами його. І що робить?
Тож князь сім‘ї збиратися велить.
Із Києва потрібно утікати.
І ми усі, хто залишивсь живий,
Хто князеві у вірності поклявся,
На захід сонця разом з ним подався.
Хоч князь програв із долею двобій,
Та хто ж порушить клятву? Шлях лежав
До Луцька наш, аби там заховатись,
Можливо ще із силами зібратись.
Вернути Київ князь не полишав…
А Юрій вранці, як нас подолав,
Лишивши воїв поле зачищати,
Побитих і померлих поховати,
Вступив врочисто у Переяслав.
Посидівши у місті лиш три дні,
Він потім вже до Києва подався.
Ніхто йому уже не опирався,
Тож в‘їхав переможцем на коні.


3
Облога Луцька (лютий-березень 1150 року)

Хто думав, що злякався Ізяслав,
Забув про Київ, в Луцьку заховався,
Той, звісно дуже в тому помилявся.
Бо Ізяслав миритися не став
З поразкою. Хоч відданих князів
Уже не було. Всі змирились, наче,
Що Юрія тепер великим бачать,
Що той залісський князь надовго сів
На отчий стіл. Та Ізяслав узявся
До родичів наводити мости.
А родичі ті були не з простих:
Король угорський Геза, що побрався
З сестрою Ізяслава й Болеслав,
Що взяв його племінницю за себе.
Тепер, як Ізяславу поміч треба,
Він про тих своїх родичів згадав.
І полетіли посланці до них.
А ми їх у путі охороняли,
Щоб таті де в дорозі не напали.
Тож Ізяслав доволі скоро зміг
Умовити, як угрів, так і ляхів,
Аби вони йому допомогли.
Разом і Київ взяти би змогли.
Тож не було у князя зовсім страху.
Хоч все таємно, начебто робилось
Та Юрій скоро про все те узнав,
Похід до Луцька готувати став,
Щоб угри й ляхи ще не нагодились.
Із князем Володимирком злигавсь,
Який сидів у Галичі своєму.
Тому теж Ізяслав був за проблему
І він її позбутись сподівавсь.
Хоч Юрій готувався, та не встиг.
У грудні ляхи з уграми припхали.
Помічники, чорти би їх забрали!
Хоч Ізяслав і дочекався їх,
На Київ виступать не поспішав.
Союзники бажанням не горіли.
Та й в січні до нас вістка долетіла,
Що Юрій вже дорогу торував
До Луцька. Володимирко слідом,
Щоб Юрію підтримку показати,
Велів дружину і полки збирати
Та вивів на своїх земель кордон.
Якось воно все дивно повелось.
Ми ладні були з Юрієм зітнутись,
До Києва щоб князю повернутись.
Та битися так і не довелось.
І Юрій нас напасти не посмів,
Бо ж поряд ляхи з уграми стояли.
І ми із ним на битву не ставали,
Бо лях із угром битись не хотів.
А то ж зима. У полі не зігрітись.
Мороз проклятий до кісток пройма.
Хто ж буде військо у полях тримать?
Тим більше, коли хтось не хоче битись.
На князя угри й ляхи напосілись,
Аби він мир із дядьком підписав.
А що би міг супроти Ізяслав?
Пішов на мир, хоча і не хотілось.
І Юрій мусив. Оба поклялись,
Що згодні припинити воювати.
У Києві мав Юрій князювати,
А Ізяслав за князя залишивсь
У місті Володимир на Волині.
Скріпили мир той клятвою вони,
На Біблії обоє поклялися.
Як тільки ляхи й угри подалися
Додому, по закінченню «війни»,
Як Юрій своє військо розвернув.
Порушив клятви, перед Богом дані.
Та їм, залісським клятви – то останнє,
Чого вони дотримають. «Забув»
Той Довгорукий, що під Богом ходить.
Сказав: - На Ізяслава піду знов!
Пущу, коли прийдеться, йому кров.
Миритися із тим затятим годі!
Геть вижену і волость заберу.
Тож ми не встигли зброю з себе зняти,
Як довелося знову виступати,
Бо вже його полки до Луцька пруть.
А там не тільки Юрія полки,
Іще дружина брата Вячеслава.
Чотири сина теж дружини правлять,
Георгій Ярославич туровськи́й.
Кіннота половецька теж ішла.
Ну, як без них, коли нажива світить?
Велике військо простувало звідти,
Вмістить одна дорога не могла.
Тож дві дороги військо зайняло.
А половці тим вміло користали
Та села по дорозі грабували.
Уже до того врешті-решт дійшло,
Не стримавсь Юрій й половцям велів
У степ вертати. Як така підмога,
То краще без союзника такого.
Бо ж люди не на них, на князя злі.
Князь Ізяслав полки почав збирать.
Мене відправив тоді в Луцьк до брата,
Щоб місто до облоги готувати,
Його з полками в поміч дочекать.
Я в Луцьк прибув та Володимир знав,
Що ворог йде і Луцька не минути.
Зусюди в місто звозили продукти,
Щоб князь запас хоча б на місяць мав.
Збиралось військо, щоб з високих стін
Від ворога надійно відбиватись.
А в місті було кому захищатись,
Князь Володимир, звісно не один
Стояв в дитинці із полком своїм.
Ополчення місцеве теж зібралось
І найманці і місті розміщались.
Тож Володимир довго з військом тим
Від Юрія міг в Луцьку захищатись.
На стіни воду й на вали лили,
Щоб видертися кляті не змогли,
А тільки й здатні були, що ковзатись.
Ну, місто те укріплене було.
У луці річки Стир воно стояло,
Ще й Яровиця місто прикривала.
Тож підступитись близько не могло
Вороже військо. Та високі стіни
Із валом прикривали весь посад.
А ще ж дитинець. Тож, навівши лад,
Князь Володимир ждав лише новини
Про те, як рать ворожа підступа.
А скоро й стяги вже замайоріли,
То Юр‘євичі-браття приступили.
Їм дати чосу кров аж закипа.
Не стримавсь Володимир – князь лучан,
Не захотів за стінами сидіти,
Рішив у полі ворога зустріти.
Тож пішу рать виводити почав
Та найманців і лучників. Ті зразу
По суздальцях стріляти почали.
Вони спинились, далі не пішли,
Бо ж багатьох той дощ зі стріл уразив.
На батька озиралися брати,
Вже й його стяги здалека видніли.
Разом полками вдарити хотіли,
Щоб силою ту пішу рать змести.
Лише Андрій (той дуркуватий був
Іще з малого) стяг не розпустивши,
З братами те не переговоривши,
З дружиною на пішу рать рвонув.
Ми добре все то бачили зі стін.
Як Андрій першим у ряди ввірвався,
Як його спис у сутичці зламався.
Але й на мить не зупинився він.
Його кінні дружинники услід
У лави пішців валом увірвались.
І ті стрімкого нападу злякались.
Страх може, звісно ж наробити бід.
Багато хто, покидавши списи,
Помчали до воріт, щоб врятуватись,
За стінами у місті заховатись,
До Господа волаючи: - Спаси!
Андрій за ними кинувся . За ним
Лиш два його дружинники помчали.
Бо інші, мабуть, гаву упіймали.
Андрій рубав мечем своїм, утім,
Між найманцями раптом опинився.
Ті не втікали, кинулись гуртом,
Змагались між собою, наче, хто
Списа метне, щоб той з коня звалився.
Та Бог його, мабуть, оберігав.
Поцілили коня двома списами,
Один іще поцілив в луку прямо
Та жоден княже тіло не дістав.
Хоча я потім, звісно зрозумів:
Не Бог його, а найманці жаліли,
Живого взяти у полон хотіли.
А то би він вже в пекло загримів.
Він, як скажений, відбивавсь мечем.
Зі стін вже в нього камені жбурляли,
Але, здається жодним не попали,
Хоча маленький вцілив у плече.
Одного із дружинників дістали.
Ще трохи б і Андрію був кінець.
Та кінь у нього справжній молодець.
Юрбу його копита потоптали
І вирвався він із кільця того.
Хоч кров із ран у нього цебеніла
Та він летів, наскільки було сили
І врятував господаря свого.
Як небезпека вже була позаду,
Кінь раптом став й на землю поваливсь,
Напевно, мертвий. Я на те дививсь
З захопленням. Хоча тепер я, правда,
Про той рятунок страшно пожалів,
Бо ж знаю, скільки горя той Андрій
Ще принесе і Києву, і краю.
Тож подумки постійно повертаю
Й жалію, що не встряв я у той бій…
А сутичка та швидко закінчилась,
Не кинулися битися брати,
Могли б до Луцька запросто ввійти,
Якби тоді з Андрієм поряд бились.
На щастя, не дотумкали вони
І місто то, насправді врятувало.
Ми ж Юрія підходу не чекали,
Ворота зачинили й зі стіни
За тим ворожим військом споглядали.
Вони ж нас з усіх боків облягли,
Щоб ми дійти й до річки не могли
Та і від спраги в місті повмирали.
Хоча ж зима…Бог снігу нам дає.
Тож спрага, хоч і мучила, не надто.
Шість тижнів довелось отак стояти.
На Ізяслава ще надія є.
На стіни ворог дертися не став,
Нас спрагою здолати сподівався,
Але на Ізяслава дочекався.
Той із полками врешті-решт примчав.
Але до битви справа не дійшла.
Примчали за ним слідом галичани,
Між ворогами стали своїм станом
Так, щоби рать той стан не обійшла.
Домовився із ними Ізяслав,
Щоб з Юрієм взялись його мирити.
Не був готовий Ізяслав до битви,
Де би свою дружину всю поклав.
Хоч Юрій був на нього страшно злий,
Хотів із ним, нарешті покінчити,
Щоб Києвом спокійно володіти.
Щомиті ладен кинутися в бій.
І сил достатньо в нього ще було.
Але, що на те скажуть галичани?
А раптом з Ізяславом разом стануть,
Тоді б усе геть шкереберть пішло.
Зібрав князівську раду, щоб на ній
Подальші кроки всі оговорити.
Син Ростислав й князь туровский – за битву,
Брат Вячеслав же проти й син Андрій.
На них би він уваги не звернув.
Тривожили, одначе, галичани,
Які між ворогами стали станом.
Тож не хотів та змушений він був
Невигідний той мир таки прийняти.
Від Луцька відступитися ні з чим
Із величезним військом тим своїм.
І клятву дати більш не нападати.
Хоч скоро він про клятву ту забув.
Не міг спокійно на столі сидіти,
Всією Руссю майже володіти,
Бо ж лінію свою і далі гнув.
Коротка пам’ять, бачте у князів,
Які в Заліссі в болотах засіли.
Вони клянуться завжди, поміж ділом
Та не злічити, скільки вже разів
Вони про оті клятви забували.
Бо для них клятви – то слова пусті.
Хоч сотню обіцянок на листі
Пергаменту, та сил вони не мали.
Господар слова: коли уже дав,
То можеш і назад його забрати.
Поклявшись перед Богом – нападати,
Аби достатньо лише сил зібрав.
Отож князь Володимирко тоді
Ні з чим вертати Юрія примусив.
До Києва вертався той не в дусі,
Бо шкірою відчув, що буть біді.

4
Битва на Дніпрі в квітні 1151 року

Не всидів Юрій в Києві і року.
Чим більш сидів, тим більше сил втрачав.
Тим часом сил набрався Ізяслав
Й почав того тіснити крок за кроком.
Погориння спочатку захопив,
Клобуків чорних перейняв до себе.
Тож Юрій зрозумів – втікати треба
І дуже спішно Київ полишив.
І скоро з Ізяславом увійшли
Ми в стольний град, щоб стіл його зайняти.
Кияни його вийшли зустрічати,
Хоч і не надто радісні були.
Та Ізяслав їм зрозуміти дав,
Що розумнішим став, урок засвоїв.
І тим він стольний город заспокоїв,
Що з Вишгорода чимскоріш позвав
До себе в Київ дядька Вячеслава.
Найстарший в роді він найбільше мав
Тоді в Русі на стіл великий прав.
Тож про престол той вирішили справу.
Пообіцяв старому Ізяслав,
Неначе батька свого шанувати
І разом з ним великий стіл тримати.
Погодився, звичайно ж Вячеслав.
Хай молодий всі справи розгріба,
Йому ж, аби всі рідні шанували,
За князя за великого приймали.
А колотитись в старість – Боже збав.
Оскільки Вячеслав найстарший був
В князівськім роді, Юрій привід втратив
Законно стіл великий відібрати.
Та про законність він умить забув.
У них в Заліссі лише те законно,
Що їм кортить – як око вже поклав,
То, уважай законно відібрав,
Як в тришия, звичайно не нагонять.
Миритися тож Юрій не збиравсь,
Що Київ втратив. Став війська збирати,
Щоб знову йти на Київ воювати.
Сам в Городці Остерському сховавсь.
Сюди весь час і сходились полки,
Хто згодився йому допомагати
І нову смуту на Русі підняти.
Хоч не багато і знайшлось таких:
Два Святослави військо привели,
Привів також племінник Володимир.
Та силами не взяти Київ тими,
Тож половців зі степу найняли.
Про те усе знав добре Ізяслав.
Отож свої полки узявсь збирати,
Аби північним зайдам відсіч дати.
До угрів сина власного послав
Просити в поміч. Вячеслав дружину
Йому віддав, супроти брата став.
Привів полки смоленські Ростислав.
Брат Володимир теж його не кинув,
Привів свою дружину з волинян.
Борис з Городні також нагодився,
У стороні від бійки не лишився.
Тож ріс і ріс під Києвом їх стан.
Давидовичі – так, як і завжди,
Не стали довго часу марнувати:
Один прийшов за Київ воювати,
Другий з полком до Юрія сходив.
Хто візьме гору – то тоді вже брат
У переможця брата і «відмаже».
Адже ніхто не зна, як карта ляже,
Тож треба зберегти і шлях назад.
Усе тому, що сили у князів
Були приблизно рівні. Хто здолає,
То вже Господь один на небі знає.
Князь Ізяслав за роздуми засів,
Як йому дядька в Київ не пустить.
Найперше, зрозумів він, слід не дати
Тому Дніпро широкий подолати.
Питання в тому: як же це зробить.
Велів він лодій в Вишгород стягти,
Щоб ними переправи прикривати.
На річці доведеться воювати,
Бо ж військо враже теж буде пливти
На лодіях. І лодій тих багато.
Чи вдасться їхню силу подолати?
Чи знов прийдеться з Києва піти?
Якось він понад берегом ходив,
На лодії дивився. Я при ньому
Блукав з самого ранку без утоми.
Він став, з собою сам заговорив:
- Це ж лучники їх кляті переб’ють
Всіх веслярів. Та, навіть кілька вбити,
І лодію ту буде вже крутити.
Та й неповороткі ж вони, мабуть?!
Тут треба швидко рішення приймать,
У який бік ту лодію направить.
Чи кормчий зможе легко нею править?
І тут мені збрело в розмову встрять:
- А веслярів як дошками накрить?!
Їх же стріла ніяка не дістане.
А лучники згори на дошки стануть.
Вони ж в кольчугах, їх же важче вбить?!
Князь обернувся рвучко: - Повтори!
Я пояснив, що на увазі маю.
- Й кермо іще одне з другого краю,
Велю поставить! – а в очах горить
Такий запал: - Як вийде справно то,
Озолочу! – велів майстрів позвати
І де завгодно дошки добувати.
Відтоді зовсім не присів ніхто.
Рубали ліс, пиляли та встеляли
Поверх бортів ті дошки, щоб укрить
Всіх веслярів, від стріл їх захистить.
На носі лодій ще кермо вставляли.
Тепер не треба лодію крутить,
Пливе туди, де воєвода скаже…
А вже і на підході військо враже.
Здається, встигли все, щоб його стріть.
Ще й князь у Заруб й Витичів послав
Свої загони, броди щоб прикрити
І ворогів за них не пропустити.
А Юрій пішців всіх пустив уплав.
Десною його лодії пливли,
Щоб оті пішці ноги не трудили.
А вершники вздовж берега спішили.
Коли вже майже до Дніпра дійшли,
То й половецька прибула орда.
Сам хан Севенч, син старого Боня́ка
Спішив нажитись за ціну за всяку,
Узяти вдосталь здобичі гадав.
Іще з самого ранку Ізяслав
На березі з дружиною спинився
Та на той бік прискіпливо дивився,
Ось-ось приходу Юрія чекав.
Ледь сонце добре вибилось на сході,
На березі з‘явились верхові.
І стяги ворушились, мов живі.
Стяг Юрія не взнати було годі.
Спинилися на березі вони
Та все на Десни устя поглядали,
Мабуть на свої лодії чекали.
І от один з’являтись за одним
Вітрила стали. Лодії Десною
В Дніпро спішили. Скільки їх було!
Вмістить широке устя не могло.
Розходились, готуючись до бою.
Я рахував, але з рахунку збивсь.
Вони все прибували й прибували.
До кількасот їх вороги зібрали.
Князь на те мовчки з берега дививсь.
Як із Десни з‘явилися усі,
Вітрилами весь берег нам закрили.
Вітрила потім разом опустили
І перед очі нам у всій красі
Постав їх флот. Вздовж берега вони
У лінію тоненьку розібрались.
Наскільки око – місця не зосталось.
І, за князівським помахом одним,
Вспіни́ли весла воду. Рушив стрій,
До нашого щоб берега дістатись.
Князь Ізяслав також не став вагатись,
Відправив й наші лодії у бій.
Вони десь на середині зійшлись,
Поміж собою в одну мить змішались.
Велике дійство на ріці почалось
І князь на те з тривогою дививсь.
Мечі дзвеніли, цокотіли стріли,
Впиваючись у лодії й в щити
І над водою стрілопад густий.
І лодії, зіткнувшись,, гуркотіли.
Тріск, крики, гуркіт злилися в одне.
Спочатку було важко зрозуміти
Хто бере гору. Отож князь сердито
Утупивсь, ось-ось поглядом проткне
Найближчу з лодій. Сутичка тривала.
Дніпро теж втрутивсь, лодії тягнув
За течією. Доки день минув,
Вже битва і до Києва дістала.
Та скоро гору наші стали брать.
Бо ж і найкращі лучники ворожі
Дістати наших веслярів не можуть.
А наші в бронях нагорі стоять
На дощани́х настилах і спокійно
До веслярів ворожих дістають.
Без промаху по них нещадно б‘ють.
І от вже крутить лодію безвільну,
І униз тягне течія стрімка.
А наші доженуть та добивають.
Вони ж по два керма одразу мають.
І керманич лише наказ чека,
Щоб лодію одразу повернуть
Куди потрібно. Лодії ж ворожі
Маневрувати швидко так не можуть.
Тож наші їх, мов яструби скубуть.
Хоч вже багато лодій тих ворожих
Безвільних течією потягло,
Ще враже військо чимале було.
Князь Юрій певно вирішив, що зможе
Все ж перебратись на цей бік ріки.
Тому, аж поки сонце не схилилось,
Та битва на Дніпрі не припинилась.
І в сутінках вже помахом руки
Виходить з бою Юрій повелів.
Тож лодії, із тих, що уціліли,
До берега скоріше відступили.
Князь Юрій певно виливав свій гнів
На голови нещасних воєвод,
Що ворога здолати не зуміли.
А ті лиш скрушно голови схилили
Від тих словесних князевих щедрот.
А вої свої лодії стягли
На берег, спочивали та чекали,
Що скаже князь. Хоч втрат чимало мали
Та відступати згодні не були.
Ще мали сил й завзяття ще було.
Іще горів бажанням Юрій клятий
У Києві великим князем стати.
Ніщо його спинити не могло.
Він і всю рать готовий положить,
Щоб тільки Київ під собою мати.
Тож буде й далі він шляхи шукати,
Як Ізяслава-князя одурить
І на той бік Дніпра перехопитись.
А там уже йому і чорт не брат,
Ніхто його не прожене назад,
За стіл великий буде смертно битись.

5
Битва на річці Либідь (травень 1151 року)

Вони там певно хворі в болотах.
Та ж їх не хочуть, та не мають права.
Але із мозком в них погані справи,
Вони готові пхатись по тілах,
Залити кров’ю, випалити все,
Але того, що хочуть, врешті мати.
Таких ніякі не зупинять втрати.
Їх, як то кажуть люди, чорт несе.
Тож Юрія невдача не спинила.
Не вийшло тут, він спробує ще десь.
В настирливості Юрій тій увесь.
Хоч лодії на берег відступили
І Юрій дуже добре зрозумів,
Що тут йому Дніпра не подолати,
Він вирішив, одначе схитрувати
Й на південь військо берегом повів.
А лодії спустив у Чорторий,
До озера Долобського дістались,
По ньому аж до Золочі добрались.
Прийшлося, правда флот лодейний свій
До річки йому волоком тягти.
Та тут ми шлях йому не заступали,
Дістатися туди часу не мали.
А Юрій зміг вже річкою пройти
До Витичева. Сподівався він
Там всім відомим бродом скористатись.
Тож нам прийшлося з Вишгорода мчатись
Вздовж берега не розгинавши спин.
Ми берегом, а лодії Дніпром.
Якраз устигли вражу силу стріти
І лодії його перехопити.
Ті пхалися на правий бік добром.
І піша, й кінна раті помагали.
Всю воду сколотили на Дніпрі.
Махаючи мечем, я аж упрів,
А Юрієві вої пхали й пхали.
Поки, нарешті зрозуміли, все ж,
Що бродом на цей бік їм не дістатись.
Прийшлось на лівий берег їм вертатись.
Ми на цім боці стали станом теж.
Князь Ізяслав мене тоді позвав,
Велів негайно на коня сідати
Й до Заруба, до броду швидко мчати.
Там наш загін його охороняв.
Командував ним воєвода Шварно.
Я мав їх попередити, аби
Там воєвода засіки зробив
Та із загоном укріпився гарно.
Бо раптом Юрій здумає тепер
Туди податись, щоб були готові.
І я повіз оте князівське слово.
Понад рікою бездоріжжям пер
Аби скоріше. Й поплативсь за те.
На півдорозі кінь у нору втрапив
І повалився з стогоном і храпом.
Тож сподівання на коня пусте.
Коня лишивши, я помчав бігом.
Гадав, що встигну. Дарма сподівався.
Князь Юрій ще раніше постарався.
Послав Андрія – сина він свого
І сіверського князя Святослава
Із половцями чимскоріш туди.
Поки іще він нас за ніс водив,
Під Зарубом вже й вирішилась справа.
Діставшись броду, половці пішли
Всім скопом на той бік переправлятись.
Їх тисячі, ну, як не налякатись?
Кияни озиратись почали –
Куди втікати. Шварно їх дарма
Привести до порядку намагався.
Та ж він не князь, хто б його дослухався?
Лише з десяток брід іще тримав.
Та половці зім‘яли швидко їх.
Кого убили, кого в полон взяли.
Лиш небагато в Заруб повтікало,
За стінами сховавшись між своїх.
А дехто в Київ берегом помчав.
Одного з них і стрів я по дорозі.
Ледь розпитав, бо той в страшній тривозі.
Та зрозумів я, що весь план пропав.
Бо ж Юрій тепер зможе перейти
На цей бік бродом. Вже їх не спинити.
Тепер уже за КиЇв буде битва.
Скоріш би князю звістку донести.
Тим часом Юрій, ледве но дізнавсь,
Що брід узятий, стан велів знімати
Й до Зарубського броду простувати.
Там перейти спокійно сподівавсь.
Князь Ізяслав без мене зрозумів,
Що Юрій виграв, дарма сподіватись,
Що він не зможе десь переправлятись.
Тож з військом він на Київ відступив.
До Витичева поки я діставсь,
Там вже нікого з наших і не було.
Про мене вони, звісно, що забули.
Тож в Київ я, як міг, так добиравсь.
А Юрій переправивсь на цей бік
Та посланця до Галича відправив,
Щоб Володимир теж до нього правив
З дружиною. Але чекать не звик.
З своєю раттю Білгород зайняв.
Тут би й чекав, як Володимир прийде.
Та він подавсь за Ізяславом слідом,
Собі Василів по дорозі взяв.
Тут стрів посла від брата Вячеслава,
Який князів збирався помирить.
Та Юрій з ним не став і говорить.
Йому здавалось – вирішена справа:
Його вже Київ – тільки підступить
І він відчинить перед ним ворота,
Що бачить його князем там не проти.
Тож і немає сенсу говорить.
Щоб до облоги справу не доводить,
Князь Ізяслав рішився дати бій
Попід стіні аж київській самій.
З возів узявся перепони зводить,
Щоб розвернутись половцям не дать.
Як тільки ворог буде гору брати,
Тоді за стіни можна відступати
І вже зі стін той напад відбивать.
Сам Ізяслав з дружиною зайняв
Позицію при Золотих воротах.
Поза возами заховав кінноту.
А Ізяслав Чернігівський стояв
Від нього справа. Аж від Золотих
І до воріт Жидівських, до отих,
Де з військом став Смоленський Ростислав.
Під його стягами зібралося полків
Багато, адже саме тут чекали,
Щоб суздальці найбільше нападали.
І він ворота втримати зумів.
Борис з Городні попід Ляські став,
Де також могли суздальці прорватись.
Щоби полкам князів не розриватись,
Між ними розмістив князь Ізяслав
Кінні і піші київські полки.
Хоч вої в них князівським і не рівня
Та у бою й такі зійдуть все рівно.
Хоч княжим прикриватимуть боки.
Мачешич в берендеїв на чолі
На півночі стояв під Щекавицю.
Сюди чи й зможуть вороги пробиться.
Та Ізяслав стояти там велів.
Ковуї, торки, печеніги – ті
На півдні по всіх пагорбах стояли.
Вони із півдня Київ прикривали
Від Лядських по ворота Золоті.
Тож зготувався, врешті Ізяслав
Та й став на військо Юрія чекати.
Часу пройшло не так уже й багато,
Як вершник зі сторожі вість примчав,
А скоро й пил піднявся на шляху,
То військо враже Юрія куріло.
Хоч сонечко ще тільки встати вспіло
Та вже й годину притягло лиху.
Війська ворожі Шелвове пройшли
Та під Сухою Либіддю спинились,
В урочищі тім довго не тіснились,
Ряди свої скоренько розтягли,
Не купою ж під бороком стояти.
Тут річка уже висохла давно,
Хоч Либіддю і звалося воно.
Тож звідси було краще нападати.
Поки полки до бою зготувались,
Андрій в атаку половців повів.
З ним Володимир теж малий хотів,
Але кормилець і князі затялись.
Ще молодий, ще встигне меч скропить
Чужою кров’ю. Тож не відпустили.
А половці враз хмари стріл пустили
І кинулися, шаблі щоб схрестить
З дружиною самого Ізяслава.
Врубалися на повному скаку,
Побіду сподіваючись легку.
Андрій на Золоті ворота правив.
Дружинники зустріли їх в щити.
Та половці, одначе, насідали.
Дружинники поволі відступали
Й зуміли скоро за вози зайти,
Що князь велів зарані зготувать.
Тут половцям уже не розвернутись.
Побачивши: воріт тут не добутись,
Андрій велів орді не відступать,
А розвернутись в вдарити туди,
Смоляни Ростиславові де стали,
Жидівськії ворота прикривали.
Ударили нахрапом степняки,
Смоленські потіснили враз полки.
Вже б, може й перемогу святкували.
Та Юрій сину поміч не послав.
Здавалося, напризволяще кинув
Орду ту половецьку він і сина.
Оговтався тим часом Ростислав
І свіжі сили кинув на орду.
І половці не просто зупинились,
Коли попід мечами опинились,
Втекли, хоча й стріляли на ходу.
Втікали спішно так, що і Андрій
Те не помітив та і далі бився,
Що і в полоні ледь не опинився.
Тож святкувати мав рятунок свій.
Поки він бився, батькові полки
Стояли та по ворогу стріляли,
Хоча і мляво з луків поціляли,
Із місця не рушаючи поки.
Як половці, урешті відступили,
Тоді лише, немов прокинувсь князь,
Велів полкам рушати в бій. Ураз
Піднялись стяги і полки ступили
За Либідь. Але нехотя якось.
Чи то і, справді битись не хотіли.
Одні назад одразу відступили.
Знов стрільбище із луків почалось.
Так до самого вечора й стріляли.
А деякі за Либідь перейшли
Й тіснити Ізяслава почали,
Хоча великих успіхів не мали.
Тим часом Юрій сили головні
На Лядські, супроти Бориса кинув.
У лютій січі полк Городні гинув,
Але стояв. Хоч довго ще чи ні
Стояти буде? Тому Ізяслав
Зібрав з полків якусь людей частину,
Сюди клобуків чорних перекинув
І до Бориса з поміччю послав.
Вірніше, сам в атаку їх повів.
Як яструби на половців насіли,
Рубали, поки ті не відступили.
Уже ж на клятих вимістили гнів.
Загнали в Либідь, багатьох побили.
Хан Севенч, що хвалився перед тим,
Що ворог не устоїть перед ним
І він у стольний град уступить сміло.
І так, як батько ще його – Боняк
Ударить шаблею по Золотих воротах.
Там смерть прийняв, як і його кіннота.
За Либідь перебратись зміг не всяк.
Побачивши, що половці біжать
І вже ніхто не в силах їх спинити,
Князь Юрій озирнувсь навкруг сердито
Й велів полкам, урешті, відступать.
На Білгород з полками подались.
Хоча не всі послухались. До ночі
Стріляли ще і билися охочі.
Вже в темряві за Юрієм знялись.
Отак за Київ закінчився бій.
Не вся війна. Ще Юрій сподівався,
Як галицькі полки б він дочекався,
Тоді реванш би і закінчив свій…
Та я про те нічого вже не знав.
Спішив у Київ з Витичева того
Та заступили половці дорогу.
Я, хоч і міцно меч в руках тримав,
Та проти зграї що зробити міг?
Уміло заарканили і скоро
В степу ромеям продали за море.
Я тридцять літ чуже майно стеріг.
Поки и й зістарівсь. І мене тоді
Господар відпустив – іди до біса.
Так в Києві я знову опинився,
Побачивши, що Київ у біді.
Князі, що в Київ сісти не змогли,
Його розграбували й зруйнували.
Немов жебрак, понад Дніпром стояло
І люди в ньому у страху жили.
Андрій той клятий більше постаравсь.
Пограбив храми, попалив святині.
Не в золоті сіяє Київ нині.
Лиш привид того Києва зоставсь.
Куди мені? В Печерський храм пішов
І здумав тут події описати,
Які мені прийшлось переживати.
Пишу і, мов переживаю знов.