Він виходив із міста і здалеку не було видно,
Що несе у руках, чи хреста чи дворучний меч,
У повітрі стояв запах свіжого прісного тіста
А зустрічні жінки згадували історію своїх втеч.

Він колись розповів їм про кожний із своїх шрамів
І промовчав про той, що через Неї одну.
На його черевиках пил монастирів і ашрамів,
Хоч ходив він і не по воді, переважно по дну.

Він би може й хотів колись голову прихилити
До чиїхось колін, але Та, що його приняла б
Кажуть досі ще не з’явилася на цьому світі,
Ну а іншим він вічний слуга, але жодній не раб.

Він мовчить у юрбі, і мовчить наодинці з собою,
Бо давно все сказав, не залишилось більше слів.
Є одне, але він береже його для останнього бою,
Аби наостанок промовити, як вижити б не зумів.

Я вдивляюся вкотре у простір, у себе, в тумани,
Шукаючи трасу останньої з його власних втеч,
Поки ниють ночами у серці мені його рани
І ввижається у руках чи то хрест, чи дворучний меч.