« Найвище уміння – почати спочатку
життя, розуміння, дорогу, себе.»

Ліна Костенко

І
Агітація

Ніякому нічим не докучаю.
Усякому радію уві сні.
Ну – не літаю... Але крила маю.
А що іще лишається мені?

Ну що іще, як не писати вірші?
Ну хай і рветься іноді тонке.
Але кому від того буде гірше,
коли моє шугає у піке?

Ну помічаю дещо недолуге,
про що мовчати, ну буває, гріх.
Ну обійду на повороті друга,
але хіба це ображає всіх?

Ну от візьму й понатикаю: збіги,
рашизми, ізми тощо, ну то що –
мені за це іти у вищу лігу,
аби явити, що таке ніщо?

Ну намалюю ради епатажу
одну копицю невідомих слів,
ну, не поїду, поки не помажу,
коли поетофобу надоїв.

Ну, рию землю і пиляю дрова,
і не шаную язикатий рід,
ну, заримую слово до любові,
аби уже не каятись, що дід.

Ну не умію я копати яму,
або іти у ногу як усі,
але умію видувати гаму,
на сонечку ходити по росі.

То вилізайте і дивіться вгору,
і запихайте іншого на дно.
Ну уявіть, що ви моє кіно
і не пишіть, а думайте прозоро.
Яке кому від того буде горе,
що не читають люди все одно?

ІІ
Апробації імітації
Я дуже мирний до пори,
коли біда мені – не горе
і на іронію з нори
буває по коліно море.

Надія є, що омине
мої путі та веремія,
яка спокушує мене
укоротити жало змія.

Адже, коли у парвеню
язик не прикусити вчасно,
то і коню буває ясно,
що уявляє це нещасне,
яке сидить у позі ню.

Ну і нехай. Про що я, власне?
Слова – то іскри із вогню,
що родять полум'я незгасне.

ІІІ
Апеляції на інсинуації
Біда, коли паяци-ерудити
уміють і дурниці городити,
і заглядати у чужий город.
І не поймеш, за що його судити,
і де кого чекає ешафот?

Коли Феміді затулити очі,
то true & false дають одне зеро
і протяги якої-небудь ночі
доточують оказії сорочі
і усікають гусяче перо.

На бестію пера немає ради.
Але яка підсудному досада
за скоєні й не скоєні діла...

І як не согрішити у гордині,
коли усе прощається людині,
яка тебе до цього довела?

                              03.2017