ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Володимир Каразуб
2024.11.22 09:46
Ось тут диригент зупинився і змовкли литаври,
Оркестр продовжував далі без грому литавр,
Диригент зупинився і арфи, і туби пропали,
І далі для скрипки та альтів диригував.
А потім замовкли і альти, і стишились скрипки,
Пропали гобої, кларнети, валто

Микола Дудар
2024.11.22 09:04
Нещодавно йшли дощі
Славно, строєм, жваві
І зайшли чомусь в кущі,
Кажуть, що по справі
Що за справа? хто довів? —
Я вже не дізнаюсь…
Краще бігти від дощів —
А про це подбаю…

Козак Дума
2024.11.22 08:12
Аби вернути зір сліпим,
горбатим випрямити спини,
з омани змити правди грим
і зняти з підлості личини.
Ще – оминути влади бруд,
не лицемірити без міри,
у чесність повернути віру,
не красти і багатим буть!

Микола Соболь
2024.11.22 05:55
І тільки камінь на душі
та роздуми про неминучість,
така вона – людини сутність –
нашкодив і біжи в кущі.
Ця неміч кожному із нас,
немов хробак, нутро з’їдає.
Куди летять пташині зграї,
коли пробив летіти час?

Віктор Кучерук
2024.11.22 04:59
Одною міркою не міряй
І не порівнюй голос ліри
Своєї з блиском та красою
Гучною творчості чужої.
Як неоднакове звучання
Смеркання, темені, світання, –
Отак і лір несхожі співи,
Сюжети, образи, мотиви.

Артур Сіренко
2024.11.21 23:09
Замість післямови до книги «Холодне Сонце») Мої тексти осінні – я цього не приховую. Приховувати щось від читача непростимий гріх. Я цього ніколи не робив і борони мене Будда таке колись вчинити. Поганої мені тоді карми і злої реінкарнації. Сторінки мо

Ярослав Чорногуз
2024.11.21 22:17
Мов скуштував солодкий плід,
Так око смакувало зримо --
Я їхав з заходу на схід,
Ну просто з осені у зиму.

Здалося - світла пелена
Траву зелену геть укрила.
Видіння з потягу вікна,

Ігор Шоха
2024.11.21 20:17
Минуле не багате на сонети.
У пам’яті – далекі вояжі
і нинішні осінні вітражі
задля антивоєнного сюжету.

Немає очевидної межі
між істиною й міфами адепта
поезії, іронії, вендети,

Євген Федчук
2024.11.21 19:59
Сидять діди на колоді в Миська попід тином.
Сидять, смалять самокрутки, про щось розмовляють.
Либонь, все обговорили, на шлях поглядають.
Сонечко вже повернулось, вигріва їм спини.
Хто пройде чи то проїде, вітається чемно,
Хоч голосно, а то раптом як

Ігор Деркач
2024.11.21 18:25
                І
До автора немає інтересу,
якщо не інтригує читача
як то, буває, заголовки преси
про деякого горе-діяча.

                ІІ
На поприщі поезії немало

Артур Курдіновський
2024.11.21 18:18
Ми розучились цінувати слово,
Що знищує нещирість і брехню,
Правдиве, чисте, вільне від полови,
Потужніше за струмені вогню.

Сьогодні зовсім все не так, як вчора!
Всі почуття приховує музей.
Знецінене освідчення прозоре,

Іван Потьомкін
2024.11.21 17:53
Якщо не в пекло Господь мене спровадить,
а дасть (бозна за віщо) право обирати,
як маю жити в потойбічнім світі,
не спокушуся ні на рай, змальований Кораном ,
ні на таке принадне для смертних воскресіння
(на подив родині й товариству).
Ні, попрошу

Юлія Щербатюк
2024.11.21 13:44
Цей дивний присмак гіркоти,
Розчинений у спогляданні
Того, що прагнуло цвісти.
Та чи було воно коханням?

Бо сталося одвічне НЕ.
Не там, не з тими, і не поряд.
Тому і туга огорне

Володимир Каразуб
2024.11.21 09:49
Ти вся зі світла, цифрового коду, газетних літер, вицвілих ночей,
У хтивому сплетінні повноводних мінливих рік і дивних геометрій.
Земля паломників в тугих меридіанах, блакитних ліній плетиво стрімке.
Що стугонить в лілейних картах стегон
В м'яких, п

Микола Дудар
2024.11.21 06:40
Сім разів по сім підряд
Сповідався грішник…
( Є такий в житті обряд,
Коли туго з грішми )
І те ж саме повторив
Знову й знов гучніше.
( Щоби хто не говорив —
Краще бути грішним… )

Віктор Кучерук
2024.11.21 06:38
Димиться некошене поле.
В озерці скипає вода.
Вогнями вилизує доли.
Повсюди скажена біда.
Огидні очам краєвиди –
Плоди непомірного зла.
Навіщо нас доля в обиду
Жорстоким злочинцям дала?
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Богдан Фекете
2024.10.17

Полікарп Смиренник
2024.08.04

Тетяна Стовбур
2024.07.02

Самослав Желіба
2024.05.20

Анатолій Цибульський
2024.04.01

Меланія Дереза
2024.02.08

Ольга Чернетка
2023.12.19






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Надія Таршин (1949) / Проза

 Яринчина піч
Маленька Надійка горошиною скотилася з печі, захопивши у малі рученята усі свої дитячі скарби: саморобні лялечки, маленькі обрізки матерії і декілька різнокольорових скелець, через які вона любила спостерігати за сонцем, у сонячні літні дні. На порозі стояла баба Яринка – рідна бабуся її старшої сестри Люби і мала поспіхом звільняла теплу піч для неї. Баба Яринка, поставивши одну ногу у приступок легко залазила на піч, бо була легенькою і худенькою, як підліток. Там на печі вона кректала, довго вмощувалася, зітхала, щось говорила пошепки до себе, а потім засинала. Жила баба на печі скільки хотіла і ніхто їй ніколи всупереч і слова не посмів казати. І батько, і мати їй на піч шанобливо подавали їжу і забирали порожні миски. Їла баба мало і жила нечутно, з печі злазила зрідка і коли вона починала ногою шукати приступок, то мала швидко на лежанці збирала свої іграшки і пересувалася з ними на самий краєчок, щоб бува баба ногою нічого їй не розкидала. Приходила баба на піч взимку, коли починалися морози, бо у її доньки печі у хаті не було і старенька починала замерзати. Батько дівчинки шанобливо відносився до цієї дивної бабусі і хоч був запальний і усі в хаті його побоювалися, але старенькій ніколи грубого слова не казав. Якось мала почула, як Він сказав мамі, що нехай живе баба скільки хоче, бо хату її син будував, а мама розповіла Надійці, що війна у баби Яринки забрала двох синів і онука і що з тих пір бабуся, як не в собі, бо пережила велике горе і її повинні усі жаліти і оберігати. Тож дівчинка вовтузилася тихенько на лежанці, щоб не заважати бабі, мама у зимові дні біля швейної машинки, а батько лежав на довгій лаві у світлиці, слухав радіо, курив самокрутки і попіл струшував у величезний фікус. Зрідка звідти було чути лайливі слова, а найчастіше Надя чула, як батько на когось казав: - Брехливі совіти, от брехливі совіти. Мама виходила у світлицю, розганяла клуби диму і намагалася його утихомирити, а ще благала говорити тихіше, бо ще хтось донесе і піде у заслання услід за родиною в Сибір. Мама розповідала, що тато дівчинки був аж чотири роки на справжній війні з німцями, а після Перемоги служив у Берліні цілий рік і тепер не може звикнути до цього, що тут робиться, тому і сердиться, і кричить. Мала не дуже розуміла маму, бо влітку її старші діти брали уже гратися у війну і там було дуже цікаво. У величезному кущі верболозу вони облаштували кімнату радистів і штаб, і вони по-черзі заступали на чергування. Малій це дуже подобалося, а мама, коли розповідала про війну то чомусь завжди плакала і згадувала свого першого чоловіка, Любиного тата, який загинув на війні. Після обіду зі школи приходила Люба і баба Яринка враз на печі оживала, вона починала усміхатися до Люби, а бувало, що і з печі злазила і пригортала онучку і все повторювала: - Як на батька ти схожа. Сльози котилися по щоках старенької, а Люба ніяковіла і намагалася відсторонитися від дивної баби.
Коли морози починали іти на спад, Яринка збирала на печі свої клунки і поверталася до дочки. Не з’являлася вона у хаті аж до наступних морозів і тепла піч була знову надійним прихистком для малої. Дівча звідти бачило і чуло усе що відбувалося внизу на кухні. Вечорами до батька приходили сусіди і родичі – такі ж фронтовики і велися довгі нескінченні розмови про війну. Надійка з острахом поглядала на дерев’яний протез замість ноги у дядька Павла, татового брата і слухала розповіді сусіда дядька Івана про табір для військовополонених, у далекій Польщі, з якого обом нашим сусідам Іванам пощастило вийти живими, а мама у цей час важко зітхала і витирала сльози і намагалася ловити кожне слово, в надії, що почує щось нове про свого Олександра, а батько супив брови і мовчав. І згадували усіх, хто не повернувся з війни і ставало у хаті сумно і малій Надійці хотілося плакати. Зимові довгі вечори були схожі один на один. Мама шила при гасовій лампі, чоловіки у напівтемряві вели свої розмови, і так день у день і не одну зиму. Та однієї зими, коли дівчинка ходила уже в школу, баба Яринка на прийшла на піч і мама сказала, що відійшла її душа до синочків і тепер їй там буде добре.

16.04.2017р. Надія Таршин

Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.



      Можлива допомога "Майстерням"


Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання     Зв'язок із адміністрацією     Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2017-04-17 00:50:56
Переглядів сторінки твору 458
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 0 / --  (5.370 / 5.46)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.548 / 5.25)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.851
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Автор востаннє на сайті 2024.11.21 20:06
Автор у цю хвилину відсутній