Сидимо з Васильком на пеньочках, кожний на своєму і милуємося заходом сонця. Василько, як і я дивиться на багряне небо і воно відбивається у його зелених очах. У нього це перша весна, а у мене шістдесят восьма, але нам обом однаково цікаво, бо весна, це завжди, як вперше. Василько це наш улюблений кіт, якого я привезла від військових маленьким і худеньким, а сьогодні це вельможний красень і на диво кмітливий і добрий кіт. Я думаю, що у котів, як і у людей є своя доля і нашому випала щаслива. Спостерігати за ним, як він досліджує навколо себе світ, це одне задоволення, то у траві ховається, то комах якихось на льоту ловить, то на нас засідку влаштовує, а як він любить свою подругу собаку Босю. Вона дозволяє йому усе і навіть бавитися її розкішним хвостом, але за це Вася не заперечує, щоб вона поїла з його мисочок, бо у нього все смачніше. У онука навіть ревнощі з’явилися. якось запитує мене: - Бабусю ти кого більше любиш кота чи мене? Я розсміялася і відповіла, що ти ж приїжджаєш до нас тільки на канікули і без тебе нам сумно а Вася зробив наші буденні дні трішки веселішими і добрішими. І спілкуватися з оцим створіннячком одне задоволення, я йому щось розповідаю, а Він тихенько муркотить і дивиться не мене своїми зеленіючими очима і ніколи не заперечує і не виказує свого незадоволення, не псує нікому нерви і це приємно. Василько посидів на пеньку, покрутив головою в усі боки, бо навкруг то шелестить, то пролітає, ледве встигай за усім слідкувати і стрибнув мені на коліна, потерся об плече мордочкою – пора іти вечеряти.
16.05.2017р Надія Таршин