Ранок був похмурим і сірим, як і його настрій. Важко було відкривати очі, різко вдарило світло, він знову автоматично їх закрив. Голова розколювалась на тисячу частинок, а там всередині ніби стукало тисячу молоточків. Все тіло боліло, ніби вчора його переїхав довжелезний поїзд.
В пам’яті сплив спогад про чергову вечірню гулянку. Так, він вчора переборщив. Ні нормальної роботи, ні сім’ї, ні, навіть, дівчини. Ну чому так не щастить? А ці однодневні підробітки вже набридли.
Роздумуючи над своїми проблемами, Сергій взяв в руки телефон, почав гортати вчорашні дзвінки і бурмотіти про себе: «Яна, Свєта, Наташа, Олег, Вовка, Дімон, Ліза…мама… - хлопець замовк. Натомість, перед очима, з’явилася картина вчорашньої розмови з матір’ю, коли він наговорив багато неприємних слів, був грубим, а вкінці ще й кинув трубку. Нехай, він передзвонить пізніше, бо так болить голова, що зараз дзвонити ніяк не може. Ну, а потім, як зазвичай, Сергій забуде про цей дзвінок, як про всі інші мамині дзвінки і не передзвонить.
Від своїх роздумів хлопця відірвав телефонний дзвінок.
- Алло! – мовив він в’яло.
- Сергій Олександрович? – почувся з трубки жіночий голос.
- Ну, так.
- Ваша мама, Валентина Михайлівна, в лікарні.
- …Що з нею? – в його голосі почулись тривожні нотки. Мама ніколи не лежала в лікарні.
- Вона… померла. – прозвучало, як грім серед ясного неба. – Був інфаркт. Ми не змогли її врятувати… Нікого не було поряд. Вона дзвонила вчора…
Вона ще щось говорила, але йому здавалось, що це чужий страшний сон.
- Алло? Ви мене чуєте, Сергій Олександрович?
- …Так. Що?
- Ви її заберете?
- …Я зараз приїду.
В голові вишикувались болючі спогади й миготіли один за одним, ніби слайди. Коли йому було п’ять років, його батько потрапив у автокатастрофу, загинувши на місці. Все життя в нього була лише мама, вона складала копійку до копійки для нього, щоб одягнувся нормально, їв, те, що хотілося, щоб було все, як в однокласників. Мама завжди приходила пізно, втомлена і сумна, а по ночах, коли думала, що він спить, плакала. Чому плакала? Боявся зайти до неї, пожаліти, спитати…
За тим підріс, закінчив школу. Знову ж, мама настояла на тому, щоб він поступив в університет. Поступив, вивчився, але поступово віддалився від неї. Почалося своє самостійне доросле життя: з дому йшов рано, приходив пізно напідпитку, або весь в синцях. Мама переживала, сварилась. Він мовчав, розумів вона права, але ж це його життя.
А потім Сергій зустрів її – Еліну. Дівчина вчилася на тому ж факультеті, на паралельному потоці. Красива, рудоволоса, розкішна дівчина. Вона йому сподобалась з першого погляду, не вірив, що зверне на нього увагу, та помилявся.
Друзі говорили: «Не зустрічайся з нею, Еліна не нашого кола. Вона ж як акула, стільки хлопців через неї перестраждали».
Так він як зійшов з розуму, ходив за нею вдень і вночі, виконував усі її бажання, готовий був спати біля її ліжка. Не хотів нікого слухати і не бачив головного – душу Еліни.
Розкішній дівчині потрібне розкішне життя, тому Сергій швидко продав все цінне, що в нього було. Та з великими потребами Еліни, гроші швидко скінчились. І йому довелося йти до матері, просити в неї грошей. Мама мовчки, як і раніше, віддавала останнє. Та дівчині й цього було мало. Хлопець нарешті влаштувався на роботу, не тому, що це було потрібно зробити, а тому, щоб Еліні вистачало.
Невдовзі здійснилась його мрія, Еліна з гуртожитку переїхала до нього. Вони почали жити разом.
І він, і мама працювали не покладаючи рук. Еліна, тим часом, проводила свій час в косметичному салоні, в барах, нічних клубах, у подруг.
Сергій бачив все це, але сидів вдома і мовчав, боячись сказати щось всупереч, щоб не втратити її назавжди.
Проте мама перестала мовчати, дивлячись на що перетворилося їхнє з сином життя, на його німі страждання, які бачила лише вона, бо знала свого сина, він терпітиме і мовчатиме. Кожен день Валентина Михайлівна проводила бесіди з Еланою. Їхні розмови, іноді, доходили до сварок, але він завжди був на стороні коханої. Тепер знав, що не завжди правильно вибирав кого захищати. А мама мовчки розверталась і йшла в свою кімнату.
Минав час, і тих грошей, що вони заробляли з мамою для дівчини стало мало. Елана почала з Сергієм сваритися і знайшла найпростіший спосіб збільшити сімейний бюджет: матері треба йти ще на одну роботу.
Він не наважувався, та потім після нескінчених істерик Елани, підійшов до матері і попросив влаштуватися ще на одну роботу.
Вона не кричала, не сварилась, лише подивилась на сина люблячими очима і твердо сказала: «Серьожа, ти не потрібний Елані, їй потрібні твої гроші».
І тоді він вперше підвищив на матір голос, кричав, що вона винна в усьому. Вибігла Елана, яка теж почала верещати.
Мама , тим часом, сиділа і мовчки дивилась на нього, свою кровиночку.
Він думав, буде як завжди: вона здасться і зробить, як він скаже.
Та мама, перечекавши, доки вони обоє замовкли, втомившись від самих себе, і в тишині прозвучав її, вперше за довгий час, твердий, гострий як криця, голос: «Грошей більше не дам! Ви вже дорослі! Заробіть самі!». Потім різко відвернулась від них і вийшла.
Сергій щось образливе кричав у відповідь, навіть не здогадуючись, що йде вона ледь стримуючи гіркі сльози образи і відчуваючи пекучий біль в серці.
Вже на ранок Елана вговорила його переїхати з маминої квартири в найману. І він послухав її.
Вони переїхали в найману квартиру. Сергій влаштувався на дві роботи та тяжко працював, але ж це для неї, коханої Елани. Мама телефонувала кожен день, а він не брав трубки, вважаючи її зрадницею.
Життя не стояло на місці і приносило свої сюрпризи. Одного разу, втомлений, після нічного чергування на об’єкті, він повертався додому раніше і побачив біля свого під’їзду Елану в обіймах незнайомого хлопця. Вони весело про щось розмовляли, тим часом як він падав з ніг від утоми. Хлопець перечекав, доки вона зайшла в будинок. І лише тоді зайшов сам.
Хотів сказати їй, спитати, та глянувши на неї, не зміг, боявся втратити.
А Елані було все мало. Всі її розмови були лише про гроші. Невдовзі вони почали сваритися. А потім, одного ранку повернувшись додому з роботи, не знайшов її. Елана зібрала речі і пішла від нього. Сергій дзвонив їй кожен день, та її телефон був поза зоною відсутності. Він почав телефонувати її подругам, і нарешті, одна з них проговорилася, де Елана.
Він їхав з наміром помиритися, пояснити їй все. Місце, де дівчина тепер жила було шикарним районом Сергій дзвонив у дверний дзвінок, а рука тремтіла, сам не розумів чому. Не то від радості її побачити, не то від страху її втратити. Двері відкрив той самий хлопець, якого він колись бачив у себе біля під’їзду. А позаду хлопця стояла вона, Елана.
Незнайомець пильно дивився на нього та Сергієві ніби заціпило. Він не міг вимовити ні слова.
- Ти хто? Чого мовчиш? – порушив нарешті глуху тишу хлопець.
Сергій мовчав.
- Ланусь, ти його знаєш? – запитав молодий чоловік у дівчини.
- Вперше бачу. Якийсь ненормальний. – відповіла вона, ядовито посміхнувшись.
З цими словами двері квартири з грюкотом закрились.
Сергій ішов додому ніби п’яний, спотикаючись по дорозі. Ці двері наче закрили шлях в це його життя і він просто не знав, що йому робити далі. Хлопець винуватив у всьому маму, дзвонив їй, скандалив, ображав. З пляшкою не розлучався, з роботи його вигнали. А останні зароблені гроші він витрачав на гулянки. Кожної ночі в Сергія було нове свято, кожного вечора – нова дівчина.
І лише мама його не покинула, приїжджала, наводила порядок в квартирі, варила їсти, плакала, а йому було байдуже, він засліплений своєю ненавистю нічого не помічав… Лише зараз щось важке ніби впало на нього і він не міг дихати, задихався, а скинути з себе цей тягар не мав сили.
Сергій примчався в лікарню, його провели до матері. Вона лежала така спокійна, незахищена і самотня. Він більше ніколи не побачить її ніжних рідних очей, не почує до болю знайомого голосу… Серце болісно зжалось в грудях.
Він забрав Валентину Михайлівну додому. Дзвонив родичам і сусідам, а сам ніби був не тут, наче, все відбувалося з кимось іншим, а не з ним. Всі присутні ходили в чорному одязі, а посеред великої кімнати стояла велика чорна труна, в якій лежала вона, Мама.
На другий день були похорони. Всі були похмурі, плакали, співчували, а йому хотілось втекти звідси. А потім Сергій прийшов додому, ходив по пустих кімнатах і здавалося, що от-от зараз вона вийде з кімнати: усміхнена, весела, обійме і подивиться на нього своїми теплими, світлими очима.
Він так хотів сім’ї, справжньої сім’ї… Думав, Елана і є його сім’я. І не помітив, як втратив найдорожчу людину в його житті.
В голову закрадалися прикрі думки: « Коли ти останній раз вітав її з днем народження? Коли говорив останній раз, що любить її? Коли взагалі говорив востаннє їй щось хороше? Нікчема, а не син… А він же завжди для неї був найкращим, навіть, коли так ставився до неї. До останнього подиху думала про нього, а він розважався. Ні! Треба щось міняти!»
І вперше за довгий час, день в нього пройшов без пляшки і гулянок, прибирав у маминій квартирі.
Невдовзі влаштувався на нормальну роботу. Друзі з минулого життя дзвонили, запрошували відпочити та Сергій відмовлявся. Минав час і вони його взагалі забули.
Хлопець працював і працював. Часто ходив на кладовище до мами та подовгу стояв там в роздумах. Душі не давала покою провина. Тоді вперше Сергій пішов до церкви, покаявся. А потім вернувся на кладовище і довго плакав біля могили матері, не зронивши ні слова. А тягар з душі ставав все меншим і меншим, а дихати було все легше і легше.
Життя ішло своєю стежкою. Його серце заспокоїлося і примирилося з долею.
Пройшла одна весна, потім ще одна, хлопець перестав помічати пори року, все було якимось одним суцільним ланцюгом подій.
Але наступна весна стала для нього особливою. Доля зробила йому несподіваний подарунок. Сергій як завжди після роботи зайшов по продукти в магазин, скупився і вже рушив на вихід, як побачив дивну картину: мама з маленьким сином не могла вийти з магазину, бо хлопчикові сподобалась якась іграшка. Мама хотіла взяти його на руки і винести з приміщення, а дитина пручалася, кричала, що хоче саме ту іграшку, інші йому не потрібні, бо така є в одного хлопчика в дитсадку.
В Сергія мимовільно з’явилась посмішка на обличчі. Він підійшов:
- Ти чого маму не слухаєш? – нахилившись, прошепотів він до хлопчика.
Той здивовано подивився на нього, але не засоромився, а бойовито запитав:
- Ти хто?
- Я дядя Серьожа. А ти?
- А я Стас.
- Станіслав, значить?
- Ні! Стас! А ти мою маму знаєш?
- Ні.
- А чого ти підійшов?
- Бо ти не слухаєш маму, а своїх мам треба слухатись.
Хлопчик уважно, з цікавістю його розглядав, а Сергій поглянув на його маму і ледь не впав: такі ж знайомі теплі, блакитні, ніжні очі; така ж тепла, рідна посмішка. Він знайшов Її!
Як виявилося, Наташа, так звали його нову знайому, сама виховувала сина, а батько хлопчика відмовився від них.
З того часу Сергій не розлучався з Наталею, вони були як дві половинки одного цілого. Саме вона була тою частинкою життя, якої йому не вистачало.
Складніше було зі Стасом. Він дивився на нового знайомого з недовірою, обережно, близько ніколи не підходив, а всі іграшки подаровані Сергієм, хлопчик викидав і не хотів ними гратися.
Сергій не переїжджав до них, терпляче чекав, доки Малюк до нього звикне. Та той теж був упертий. Новий мамин знайомий часто приходив до них, грався з ним, та хлопчик і досі його не признавав. Сергія це дуже засмучувало, але він не здавався.
Наталя працювала лікарем у місцевій лікарні й одного вечора її терміново викликали до пацієнта. Вона подзвонила до Сергія - він відразу ж приїхав. В той вечір Стас трішки прихворів і Наташа попросила Серьожу приглянути за сином.
Чоловік не відходив від ліжка хлопчика, весь час переміряв температуру. Вже під ранок жар спав і дитині нічого не загрожувало. Втомлений Сергій повільно встав, наміряючись відпочити хоча б ті дві години, які залишилися до сходу сонця, але відчув на своїй руці теплу дитячу долоньку.
«Тату, не йди!» - прозвучав тихенько голос Стасика.
І лише зараз, в цю мить, він, Сергій, зрозумів, що таке бути батьками, і яка сильна всепрощаюча батьківська любов. Він зрозумів наскільки сильно любила його мама, і він – її, адже вона його мама. Просто іноді ми робимо помилки, які розуміємо вже з роками.
Він сидів біля сина, так біля свого синочка, до самого ранку, доки не прийшла Наташа, і міцно тримав його за руку. Щоб не сталося, Сергій завжди буде біля нього поряд, завжди допоможе та підтримає… і простить.
Невдовзі Наталя та Сергій одружилися. Дружина з сином переїхали до Сергія.
В один із їх спокійних сімейних вечорів пролунав дзвінок у двері. Сергій від здивування навіть розгубився. На вході в квартиру стояла… Еліна, заплакана, сумна і з сумкою біля ніг.
«Привіт. Не чекав? Я повернулась. Розумієш… - вона щось говорила далі, а в нього перед очима миготіли картини минулого.
Наташа почула голоси і підійшла до чоловіка. Еліна замовкла, від подиву відкривши рота, дівчина не знала, що сказати.
- Хто це, Серьож? – запитала Наталя.
Еліна мовчала.
- Це… вперше бачу. Дівчина помилилася квартирою, Кохана. – сказав спокійно Сергій і закрив двері.
Закрив двері в минуле. Життя навчило його цінувати справжні почуття і дорожити рідними людьми. Воно подарувало йому другий шанс почати все спочатку і він не змарнує його!
2013