У знаменитій кінострічці «Тіні забутих предків» є мізансцени з умовним оглавом: «Мольфар і Палагна». Пригадую, що коли я вперше дивився сей фільм, то згадані кадри лякали мене своєю незрозумілою демонічністю і драмою… Щось схоже пережив, довідавшись про моторошну сільську історію, яка вразила мене. Звісно, що ніякого зв’язку між оповіддю і фільмом немає і не може бути. Але чомусь згадалося…
Отож. Вулицею вверх, через чотири двори, жив дід Іван Марченко. Як його тільки не називали односельці: мольфаром, чаклуном і навіть – цюцюрковим бешкетником, бо все життя дід гуляв по-чорному… Якось дід попросив мене відклепати косу і, поки я клепав, він побачив на моєму зап’ястку невеликі дві бородавки. Подякувавши за косу, сказав, щоб я прийшов до нього в такий то день після заходу сонця.
Звелів мені заплющити очі, щось там шепотів недовго, а потім, перев’язавши сировою ниткою два пальці, наказав мені не знімати добу. А ранком я був вельми здивований, бо все оте зайве зникло!..
У Марченків не було чомусь дітей і, коли померла дружина, він привів домів одну вдову. Але через два роки, може, трохи менше і вона померла. Згодом почав залицятися до заміжньої, молодої, циганкуватої Палажки (Поліни). Мудрі дядьки відраджували його від цієї авантюри, але Іван (ніби щось пороблено) вже нікого не слухав. Поліна, проживши недовго у діда, якимось чином вмовила його написати дарчу(!) на його обійстя. А далі події розвивались дуже бурхливо і драматично. Спершу жінка привела, вже ніби до своєї оселі, законного чоловіка, а Івана вони вигнали в літню кухню. А потім – закрили сердешного у погребі, де він за три доби і сконав – так кажуть багато людей і навіть хтось ніби чув Іванове волання з погреба…
Якось телефонує Поліна і запитує – чи немає полуниці на продаж, бо до неї наїхали гості і їм треба дати у дзьби щось. Приношу відро і бачу картину: посеред двору на ослоні сидить могутня жінка (явно важча центнера), вихоплює з великої каструлі ще живих коропів і, ударом сокири, відтинає їм голови та кидає на спориш двом жирним котам з лискучою шерстю. У деяких риб’ячих голів ще відкривалися роти, беззвучно хапаючи повітря.
Поки низькорослий, миршавий Полінин чоловік пересипав у миску полуниці та ходив у хату за грішми, я витріщився на погріб. На кованих у кузні могутніх дверних шпугах висіло два амбарних замки. Кажу жінці: « Бачу, що двері вашого погреба на надійних запорах!» А вона, зиркнувши холодно на мене, після короткої паузи процідила – «Та нинька без замків – ну ніяк»…


2017