Розквітає небаченим соняхом
країна мого дитинства –
грають ліри і арфи з-над лиману
мелодію зімлілого степу,
мовою милозвучною шепочуть
моє ім’я з акцентом
мешканки забутого Неаполя Скіфського
чи, може, Пантікапею… однако –
за давністю часу пам’ять
розмила координати
хвилями теплого моря…

Проте мені так тривожно і затишно
саме тут наслухать колискову,
ще задовго до мене проспівану…
Афродіта, мов діва, всміхається,
народжена з мушлі…

…Амфори повняться золотим зерном,
дзбани пивом, на сонці настоянім –
ах, яка розкіш співати гімн життю,
адже, люди як фенікси,
з попелу в тіло вертають…

…Чорніє море, на гребінь здіймаючи хвилі…
Крилаті грифóни на піхвах меча
звіщають наближення бою,
вже чути як сфінкси-коханці лоскочуть Тавриду
шаленими ритмами кінських копит…

Хто там порушує заповітну ідилію сновидіння? –
Чи не таври-пірати чигають на здобич...
Закони честі списані
полинами гіркими та ще ковилою
у письмена запорошені –
меч вождя, у двобою пощерблений… і жіночі прикраси,
з легковійних наложниць у яму покладені –
безмовна візитка курганних скарбів…


…Не стріляйте у сонячного зайчика,
що з’яснів дитинно у звогнілих степах –
він і досі світиться як Всевидяще Око
на незітертім золоті скіфської пекторалі…

(Зі збірки громадянської лірики "Непроминальність, або Енколпіони для душ". - Львів:Сполом,2017)