Над Ойкуменою сходить рум’яне Сонце –
це новий день ще ненароджених нас із вами,
проте ми тут присутні… Рожевими бульбашками озону
в омитому первозданним дощем райському саду,
чи в безкрайому зеленобарвному степу,
де малі однороги з променем сонячним грають,
припадаючи в травах густих до джерел непочатих –
ми, невпізнані Часом,
розливаємо бризками світло на довколишній світ,
що і є Поезією, чи швидше Її нектаром,
і дивуємося, чому ніхто не питається: ХТО МИ
І ЗВІДКИ ПРИБУЛИ…

Ми тут свої, нас знає кожне пташа на розквітлому
Дереві Роду, гордовиті леви вітають нас, людей,
своїм звичним: «…ми з вами одної крові…»,
вужі неотруйні сповзають з плодів соковитих
і немає в тім кривди гріха чи наміру спокуси…
Ми, надлегкі і вродливі,
невпізнані кульки озону – наче зародки
самих себе прилетіли до щасливої Ойкумени збагнути,
як сталося людству УТРАТИТИ МОВУ СВОБОДИ,
як же мож’ без свободи вдихати це свіже повітря,
як же мож’ без свободи спивати із квітів нектари
чудодійної рідної мови, що Праматір колись передала,
нахиливши перса до скрипучої Сина колиски…

Хто знайде зачарований ключ до старої півстертої руни,
Хто між скель пересохлих маленьке джерельце помітить,
Той листком проросте на НЕВ’ЯНУЧІМ ДЕРЕВІ РОДУ…
31 січня 2016 р.

(Зі збірки "Непроминальність, або Енколпіони для душ". - Львів:Сполом,2017)