…Бабай? Ні, бабаєм мене не лякали. З усього зловісного пантеону дитячої міфології згадувалася лише якась баба Невмивака, однак не пам’ятаю, щоб я її боявся. Тю, я й сам, траплялося, влітку на селі не вмивав мармизу день-два. Ну, нехай, три-чотири – хіба страшно? Отже, мене малого нічим не лякали, тому доводилося якось самому. Еге ж, є така клепка в голові або деінде: неодмінно треба мати дещо, чого боїшся до судом, і що менш ймовірне те «дещо», тим ліпше. Тому що такий неймовірний, але справжнісінький, щирий жах, від якого буває спекотно, ніби кропивою попікся, а тоді миттю холодно аж до липкого поту, це насправді дуже круто. А дорослі, справжні жахіття, цілком ймовірні та реальні, - ні, нецікаві вони якісь, неприкольні. Боятися справжнього – не круто, нє.

Я часто-густо про село торочу, а сам же міський, на селі тільки влітку бував. Мабуть, тому страхи мої походження мали також міське, осучаснене, а не фольклорне чи там міфологічне. Та головне – батьки мене не лякали; хіба ж можна так зневажати потреби дитини! Отже, за батьків довелося попрацювати кіноіндустрії, щоправда, радянське та американське кіно запропонувало мені лише персонажів; все решту я зробив сам.

Про Ґолмса та собаку Баскервілів я, звісно, знав, скільки себе пам’ятаю: читав і чув. Однак до шести моїх років те собачисько лишалося такою собі блідою плямкою на подвигах британця: ну, пес, та й годі. Та 1981 року, влітку – зверніть увагу, це важливо! – трапилася телепрем’єра «Пригод Ш. Ґолмса та д-ра Ватсона», в якій дебютував той собака. Ну, знаєте, які спец-ефекти тоді були, так собі, для годиться; однак ота здорова підмальована і відретушована потвора, що рухалася дискретно, ніби затиналася, як ніщо справжнє не рухається, вразила просто надзвичайно. З екрану вона забігла просто в мою свідомість, а тоді напрямки в підсвідомість, де й оселилася чи не навічно, час від часу видаючи в мою уяву своє фірмове виття, що обривалося низьким риком.

Пам’ятаєте, влітку це було. Липень – у моєму рідному Херсоні місяць розпечений, розпашілий, задушливий. А тут – собака; де ж малому ховатися, як не під ковдрою? І жах, від якого я й без того тлів, набував відчайдушної нестерпності, тому що херсонського липня під ковдру тебе хіба що кат запроторить. Отак воно мене катувало, те незграбне створіння! – якби час від часу моє страхіття не викликало нападів холоду та припливів крижаного поту, я під тією ковдрою згорів би, і причина моєї смерті досі лишалася б невідомою… Однак тим, що мене рятувало , насправді користувався собака: так, між жахіттям-спекою та жахіттям-кригою, знущання могло тривати безкінечно або доки я не засну. І я заснув, і сон мене врятував! - чомусь уві сні баскервільська почвара мене не турбувала. Мабуть, воліла розтягнути задоволення; ще довго клятий виродок родини кіно-псових щовечора заганяв мене під ковдру й тримав там, катуючи нападами жаху-спеки та жаху-льоду… Круто!

А тоді трапилася нова пригода. В радянський прокат вийшла американська стрічка «Смерть серед айсбергів», в оригіналі, як за 30 років з’ясувалося, «Орка. Кит-вбивця». Сюжет її простий: під час полювання на косаток гине китове дитинча; мати-косатка починає мститися та вбиває всіх причетних і, здається, ще кількадесят непричетних. Винуватець всього того гармидеру сприймає двобій з китом гостро-особисто… втім, деталей я не пригадаю вже, але загалом – щось на кшталт «Мобі Діку», тільки простіше, жвавіше та набагато кривавіше. Та мені було до сюжету байдуже – косатка, ось що було страшне! Коли гладка чорно-біла тварюка визирала з-під води, вилазила крізь лід, таранила судна і все таке інше – жах мене обіймав цілком і тримав до ранку. Не ікла, не міць і потуга тварини – гострий розум, просякнутий невідступною жагою вбивства, ось що лякало. Там був такий кадр-приспів: косаткине око. Те око дивилося просто мені в душу, все про мене дізнавалося та обіцяло: я прийду за тобою також. Неодмінно. Саме тоді, коли вважатимеш, що минулося… Куди там вогняному сауроновому оку!

А от далі почалися найстрашніше випробування. Потвора родини кіно-псових об’єднала зусилля з монстром родини кіно-дельфінових. Це траплялося щоночі, коли, вибачайте, виникала природна потреба відвідати туалет. По-перше, вилізти з-під ковдри – а тут на мене чатує баскервільський привид. По-друге – йой, як нешвидко наставало те друге!!! – відкрити двері туалету, за якими – жодних сумніві – перебуває косатка. Не питайте, як такий габаритний і тоннажний звір міг втиснутися до кімнатки метр на метр; неможливість, ірраціональність, неймовірність – ось невід’ємні риси дитячих страхів…

…Господи, як же мені бракує їх тепер, як сумую, долаючи дорослі реальні страхи. Нє, це геть не круто, це скорботно… І було б мені вкрай нестерпно жити, якби не чаїлися в усіх прісних водоймах країни акули. Ненажерливі, величезні, зголоднілі хижаки, налаштовані виключно на мій склад крові, на моє ДНК. Неможливі, ірраціональні, неймовірні, родом з батькових моряцьких оповідок, з фільмів Кусто, з «Останнього дюйму» - з дитинства.

2017

Вирішив долучитися до марафону від Літосвіти #90днівПишиСильно
І вас запрошує, посилання нижче