…Ось, здається, нарешті второпав. Муляло воно мені, навіть іноді ятрило боляче. Або ж, навпаки, несподіваною блискавкою осявало мене зсередини, по самісінькі вінця сповнювало геть іншим почуттям – на коротеньку мить, що живе блискавка, але ж як потужно! А що воно – хтозна; та завжди трапляється це зі мною влітку, і дедалі відчутніше. Щось безіменне чи досі неназване, незбагненне або понині незбагнуте – одне слово, «щось».

Та ж ось воно, те щось, назване-збагнуте. Чекання.

Колись давно чекання тривало весь рік, доки не починалося літо. А влітку його не було, в літі розчинялося все, сам я розчинявся, зникав у ласкавому сяйві, аби виринути з нього з першою осінньої прохолодою та знову розпочати те саме – чекання. Очікував я на літо, на сонце, на тепло, на просте своє дитяче щастя: село, лиман, вудки, скелі, таке.

Чекання тяглося невимовно довго – але воно не було порожнім нидінням, відрахунком часу, який щомиті наближає до очікуваного та водночас – зникає без повернення. Ет, «час» і «водночас»! – мабуть, в «часі» все відбувається «водночас», втім, що я знаю про час! А про чекання я знаю все.

Отже, восени, взимку та навесні гортаються, читаються, розглядаються та запам’ятовуються на віки вічні сторінки батькових і дідових книжок про риболовлю. Жовтуваті, шорсткі та негладенькі, наче дрібною риб’ячою лускою вкриті, вони тхнуть пилом і ледь чутно полином. Отим, сіро-сріблястим, гіркотно-запашним полином, що росте уздовж путівця, що відмежовує село від солонця. Ще – блукання нечисленними тоді крамницями, де торгують рибальським знаряддям, а я годинами роздивляюся ті десять вудлищ та кільканадцять номерів гачків, карабіни, грузила, волосінь, кукани, сітки, надувні човни та мисливські намети. Звісно, дитячий бюджет набагато скромніший за дитячі мрії, тож обираю ретельно, зважую, рахую, планую… марную час, одним словом. А що його тут стовбичити? – все одно візьму лише одну рожево-сіру циліндричну коробочку гачків номер 7, її на цілий сезон вистачить, ось і всі закупи. Свинцю на грузила в селі не бракує, а волосіні тато ж привіз, та й не абищо – японське! Втім, справа не в закупах: оці крамниці – то музеї, доточені до книжок про риболовлю та моїх мрій, а ще – зал чекання на літо.

А в літі ж головне – зовсім не риболовля, не купання, не походи на скелі, не всі мої звичайні сільські розваги. В літі головним є почуття, що сповнює по самісінькі вінця, що осяває зсередини, наче блискавка, тільки живе набагато довше, щонайменше – 90 діб. Ну, ви знаєте, те почуття, що в дорослому віці все ще осяває зсередини блискавкою, але й минає так само – блискавично.

І отак, між книжками та крамницями, чекання добігало свого логічного завершення: починалося літо. Не якийсь там календарний період, не сукупність кліматичних умов, Боже збав! – оте справжнє, дійсне, автентичне, безкінечне дитяче літо – 90 діб щастя. Напевно, було не так, але пам’ятаю – саме так: мене, наче в лиман рибу, ще замалу для юшки, випускали в літо мамині лагідні руки, а тоді восени обережно виймали з нього. І весь отой час я був залишений сам на себе, сам на літо, нічим не обмежений, не обтяжений і безтурботний...

…Ось цього я тепер з року в рік марно чекаю: аби випустили мене в літо – тепер, як тоді. Аби відбув я 90 діб щастя – тепер, як тоді. Аби тепер – як тоді.

Не треба зараз про марність і марнування, про це я знаю не менше, ніж про чекання, а про чекання я знаю все. Ці рядочки насправді – ну нарешті я дійсно второпав! – про сенс оцих та всіх інших моїх графоманських рядочків, і ні про що інше. Зрозуміти, збагнути, відчути, усвідомити, назвати те, що зі мною відбувається, – як-от моє горопашно-щасливе «чекання» - аби жити далі.

А тоді й справді жити – далі, далі, далі...

липень 2017 р.